Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Крокодил опустився поряд, на м’який, теплий, вологий мох:

— Як ти… почуваєшся?

— Чудово.

— Ти не здатен до цієї… локації? Ти що, йшов, як пам’ятав? Стрибав із каменя на камінь?

Тимор-Алк підчепив указівним пальцем велику краплю смоли, зачерпнув, потягнув на себе, дожидаючи, доки стоншає та порветься липка ниточка:

— Він усе бачить…

— Ти чув, що він тобі кричав?

Обличчя Тимор-Алка стало жорстким:

— Ні.

— Чув, — сказав Крокодил.

— Ні, — повторив хлопчина з притиском. — І ти не чув. Це порушення службової інструкції. Він зламав посадові…

Крокодил труснув головою. Слова стали на свої місця: «він порушив свій обов’язок», так зрозуміліше. І правильніше з точки зору його нової рідної мови.

— Та ти ж розбився… на смерть.

Крокодил сказав — і прикусив язика.

— Я живий, — Тимор-Алк облизнув блискучі губи й знову потягнувся за смолою.

Крокодил пригадав тіло на піску, в центрі кривавого полум’я, з розчахнутим черепом. За комір ніби насипали снігу.

— Чому ти… навіщо ти мені допоміг у печері? Навіщо вів мене, збирав для мене жетони?

Тимор-Алк пожадливо вилизував палець, освітлюючи смолою лице, зуби й навіть горло.

— Спасибі, — сказав Крокодил.

— Вибач, — промовив хлопчина. — Вони тебе різали… не зозла. Просто вони… майже не відчувають болю. Для них це так… пусте.

Крокодил пригадав розмову Айри з сивою жінкою: «Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу?!» Він в останній момент стримався й не запитав, що таке «нуль чотири» щодо больового порога. Утримав слова буквально на кінчику язика.

— Та мені й не було дуже боляче, — сказав, відважно брешучи. — Просто кривдно. Та й…

Він хотів сказати, що після того, що сталося з Тимор-Алком, згадувати нічну різанину в гамаку навіть якось ніяково. І тут же знову здригнувся: «А як цей парубок, із його больовим порогом, пережив свою смерть?!»

Тимор-Алк їв. Розпитувати його, як воно бути мертвим, Крокодил не став.

— Хто такий Айра? — спитав він, подумавши.

— Він, — Тимор-Алк глибоко зітхнув, — він… Знаєш, я не хочу про нього говорити.

Та, менша, ящірка згорнула язик трубочкою — і раптом зникла. Друга переступила лапами на стовбурі й продовжувала їсти.

— Як вони називаються? — неуважно спитав Крокодил.

— Гамаші.

— Я про цих… тварин.

— Ну так, вони звуться гамаші… А що?

Здається, після пригоди на березі нова рідна мова в голові Крокодила почала хибити. Здається, що дивного, якщо лісові ящірки, схожі на сетерів, звуться гамашами…

— Завтра рано вставати, — сказав Тимор-Алк і начисто вилизав долоню. — Я піду.

— Ти сподіваєшся пройти… над цим водоспадом?

— Тепер? Напевно пройду. Я там усі камені пам’ятаю.

— На добраніч, — сказав Крокодил.

Хлопчисько пішов. Другий гамаш умостився на стовбурі зручніше, даючи зрозуміти, що насититься не скоро. Після секундного вагання Крокодил витяг із піхов тесак, узяв на кінчик трохи смоли й скуштував.

Це було схоже на коньяк із цукровим сиропом. Крокодил тримав смолу в роті, доки вона не розтанула, потім висунув язика якомога далі й скосив очі; так, кінчик язика світився. Крокодил сплюнув — у траву полетів плювок світної слини.

Йому раптом стало затишно в компанії смолоточивого дерева й незворушного ласуна-гамаша. Мабуть, уперше йому було так затишно на Раа. Він сів, схрестивши ноги, й подивився вгору, де крізь густе плетиво гілок де-не-де проривалися, проблискували небесні вогні.

«А це — вогні, що сяють над нашими головами»…

Він знову на якусь мить побачив себе повітряною кулею, розписаною зсередини. «Та знай, побачивши тебе, хочуть вони вен візерунок знищить і вгамувати кров бурхливу…»

«У Лорки сказано — «вен голубизну знищить». Голубизна, а не візерунок. Якою мовою я думаю?»

Він квапливо спробував зримувати «любов» і «кров», і знову нічого не вийшло. Тоді, сам не розуміючи навіщо, він витягнув із піхов грубий і гострий тесак. Вістря, з якого Крокодил куштував смолу, світилося.

Він приклав вістря тесака до руки, у тому місці, де рожевів давнішній поріз, і провів нову лінію. Виступила кров; у зеленому світлі вона здавалась медовою.

Крокодил прислухався. В голові дзвеніли далекі дзвоники, їхній дзвін складався в акорд. Дисонанс — візерунок розпався; Крокодил втягнув повітря, раптом відчувши гармонію запахів.

Кожна травинка, кожний волосок моху, кожний струмінь повітря, теплий чи прохолодний, творили новий малюнок на внутрішній поверхні його голови.

Кров закрапала на коліна.

Крокодил зусиллям волі змінив тон дзвоників. Проста терція; чверть тону вгору, ось і зникає фальш. Ось і зростається візерунок, наче кристали на морозному склі; ось проростають капіляри, але не на руці, а там, далеко, де ніжно бринить срібло…

Крокодил здригнувся.

Його рука була замазана кров’ю, але поріз перетворився на шрам.

Тимор-Алк прийшов до водоспаду першим. Коли Крокодил, кілька разів заблукавши, дістався до місця випробування, зеленоволосий уже сидів на землі, схрестивши ноги, й дивився на бурхливу воду. Крокодил, не вітаючись, усівся за кілька кроків і притулився спиною до порослої мохом скелі.

Ранок був вологим і похмурим. Над водоспадом стояв туман. Чорне каміння ледь виднілося; Крокодил сидів, погладжуючи шрам на зап’ястку, і намагався ні про що не думати.

Просто роби, що можеш. Звичайно, стрибати по каменяччю над водоспадом, заплющивши очі, мов дівчисько на перших зальотах, Крокодил не буде й не зможе. Та просто пройтися по камінню, як пройшлися до нього мало не тридцять підлітків, — просто зробити це для власного інтересу він же може?!

Певно, всі зітхнуть із полегкістю, коли його відправлять додому. Хлопчаки вважають його мало не прокаженим —