Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Крокодил торкнувся обличчя: на місці щетини виявилась повноцінна борода. Провів долонею по грудях; від учорашніх порізів лишилися шрами. Він устав, зачекав, доки перестане паморочитися в голові; він був дуже слабким — і незрозуміло чому активним. Бачив кожну піщинку окремо, кожну дрібну тінь, і розмаїття відтінків і фактур тішило його, як доторк шершавого рушника тішить утомленого й змерзлого плавця.

Тимор-Алк лежав на спині. На його гладенькому черепі проступала зеленава щіточка швидко відрослого волосся, над верхньою губою зеленіли тонкі підліткові вуса. На шиї билася жилка. Хлопчик спав.

Крокодил озирнувся. До лісу тяглося кілька низок слідів: Крокодил упізнав свої. Потім знайшов сліди Айри й повільно, обережно пішов, боячись наступати на них, поряд.

Сліди обірвалися, заглибившись у ліс, і Крокодил розгубився. Потім побачив віддалік, у густому лісі, тьмяні плями серед зелені, почув шурхіт — і, стиснувши зуби, рушив уперед.

Трава захрустіла під босими ступнями. Висохлі кущі були схожі на мертві корали. З дерев важко падало листя, зів’яле, в’ялене, висушене. Одне мертве дерево, два, три…

Потім Крокодил побачив Айру. Той стояв, обхопивши стовбур, у самому центрі лісового лиха. Дерево стогнало в його обіймах, розлучаючись з життям.

Айра обернувся.

Він був майже звичайний на вигляд. Зникла моторошна чорнота, пішли зморшки, обличчя більше не нагадувало варений череп. Довге волосся було нерівно, ножем, укорочене і майже повернуло чорний колір. Очі, зазвичай мутнуваті, дивилися поверх Крокодила.

— Іди до табору, — сказав Айра, дуже чітко вимовляючи слова. — І мовчи.

— Отже, за підсумками цього дня… Дехто не пройшов випробування й вирушає додому просто сьогодні.

Увечері біля вогнища Айра мав вигляд звичайний. Настільки звичайний, що хлопчаки, поглинуті своїми проблемами, нічого — або майже нічого — не завважили. Тільки Крокодил бачив, що Айра незвично повільний, що він говорить із невеличкими затримками перед кожним словом і що в горлі його частіше, ніж звичайно, з’являється хрипкість.

Тимор-Алк повернувся поночі й ні з ким не розмовляв, взагалі ні з ким. Пішов до хижі і пролежав у гамаку, не підіймаючись, до самої вечері.

Крокодил поділився з ним печеним грибом. Хлопчисько, повернувшись із того світу, прийняв частунок після секундного вагання. Подякував кивком.

Сам Крокодил почувався дивно. То світ навколо здавався звичайним — наскільки можуть бути звичайними джунглі на чужій планеті. А то раптом тіло наповнялося гарячою легкістю, мов дирижабль, і Крокодил починав бачити — невиразно — візерунки й плетиво на внутрішній поверхні своєї голови.

Це не було неприємно. Радше незвично. Крокодил терпів.

Айра прийшов, коли зовсім стемніло. Тепер він стояв, відкинувши голову, і переводив погляд з одного напруженого обличчя на інше.

Майже всі знали, що залишаються. Майже всі вдало подолали камінну доріжку над водоспадом. Крім…

— Бінор-Дане, на тебе чекає човен у бухті.

У натовпі пробіг шелест. Багато хто покосився на Крокодила. Той не здригнувся: за цей день він пережив стільки, що оцінка хлопчаків не становила для нього інтересу.

— Я не розплющував очей, — сказав Бінор-Дан, не рухаючись. Підлітки, сидячи навколо вогнища, переглянулись.

— Вони самі розплющилися, тому що ти не пан сам собі, — Айра кивнув.

— Ви не бачили мого обличчя, — уперто сказав Бінор-Дан. — Ви не можете знати, що я розплющував очі.

Хлопчаки перезирнулися майже боязко. Бінор-Дан у своєму відчаї переступав межі дозволеного.

— У мене є покази камери, закріпленої на тім березі, — м’яко сказав Айра. — Це якщо ти мені не віриш.

Бінор-Дан понурився.

— Я спостерігав, як ви всі рухаєтесь, — Айра заговорив голосніше, і хрипкість у голосі стала виразнішою. — Відрізнити прохід людини, що йде за звуковою локацією, від проходу видющого — елементарно, діти, і ви можете цього навчитися… До речі, дехто з вас геть не здатен бачити шкірою й ішов наосліп, як пам’ятав, інтуїтивно… — Він зробив паузу. — Локацію складають не для того, аби продемонструвати відчуття об’ємного звуку. Локацію складають, щоб не розплющити очі. Щоб не дозволити їм розкліпатися.

Він замовк і важко зітхнув. Поглянув на небо; пауза затягувалася.

Бінор-Дан підвівся й пішов у темряву.

— Ще двоє не склали сьогодні локацію, але я не можу сказати, що вони провалили випробування, — знову заговорив Айра, і тепер було зрозуміло, що він говорить над силу. — Андрію й Тимор-Алку, завтра вдосвіта ми повторимо… нашу спробу.

— Зажди! Айро! Зажди!

Крокодил зупинився, важко дихаючи. Після світла вогнища очі неохоче звикали до сутіні. За спиною, стишивши голоси, розмовляли хлопці — здається, всі разом, усім кортіло виговоритися, ніхто не слухав іншого. Айра пішов, не ховаючись, не озираючись, Крокодил секунду постояв — і побіг слідом, але не наздогнав: інструктор розчинився в ночі, ніби цукор у каві.

— Айро? Треба поговорити!

Ніжно потріскували нічні голоси. Літаючі світляки, блідо-зе-лені й блідо-блакитні, накидали спіралі всередині спіралей, і великі кола входили в маленькі.

— Айро, — сказав Крокодил уже без надії.

І побачив проблиск світла попереду, за стовбурами.

Старе дерево стікало світною смолою, і дві істоти, схожі водночас на сетерів і ящірок, хлебтали смолу довгими язиками. Зеленуваті тіні лягали на ближні стовбури, сплетені ліани, замкнені на ніч квіти. Ящірки трапезували, припавши до стовбура — вниз головою, хвостами догори. Поряд, стоячи на колінах, нарівні з ящірками трапезував Тимор-Алк: пальці його були перемащені світлом.

Крокодил зупинився.

— Скуштуй, — сказав Тимор-Алк.

Крокодилів шлунок був набитий простою дикунською їжею, що час від часу просилася назад. Він судомно проковтнув слину; смола, що мінилася зеленим неоновим світлом, не була апетитною на вигляд.

— Ти певен, що це можна їсти?