Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Виявилося, що Тигрина мама — справжня драматична акторка і працює в професійному театрі.

Після мімічних і дихальних вправ трупа взялася до звуків. Я ретельно гар-р-рчала і м-м-мукала разом із усіма. Нітрохи не відрізняючись від решти новачків, не впоралася з «л», котре виявилося при спробах розтягування жахливо бридким звуком (вимовляти довго й голосно заповітне «л-л-л-л-л» могли тільки ті, хто мав добрячий стаж занять сценічною мовою). Очі мої дедалі круглішали, мова, зважаючи на докладені зусилля, дедалі кращала, а голова — дурнішала. Коли від вражаючих інтелектуальною насиченістю скоромовок (на кшталт «наш цебер розполуцебрився») трупа перейшла до грудного лементу «а-а-а!» — я майже перейнялася думкою Георгія: шукати нікого не треба, дівчата зникли за власним бажанням. Від таких дивних занять, як театральна майстерність, я б і сама втекла куди подалі. Після «а-а-а!» належало перейти до «ур-р-р-а!». Режисерка постійно звинувачувала нас, що кричимо «зв’язками, а не животом». Я все життя думала, що живіт призначено для зовсім інших функцій, і почувалася безкарно розкритикованою. Сценічним рухом виявився урок, який нагадував заняття екстремальною фізкультурою. У середині будь-якої вправи Зінаїда Максимівна могла різко ляснути в долоні й закричати: «А тепер робимо ці самі нахили, але перелякано! А тепер їх-таки, але замерзаючи!». Коли всім, крім новеньких, було запропоновано взяти участь у колективному етюді, де «кожен повинен був виявити себе через стілець», я відсахнулась і дозволила собі уточнити: невже маються на увазі стрибки через стілець? Режисерка пригрозила вигнати мене, а колектив зустрів запитання вибухом сміху, начебто чарівний жарт. Одна Тигра правильно зрозуміла, що після всього побаченого я ні з чого вже не дивуюся й можу припустити будь-які правила «прояву себе». Христина серйозно розтлумачила, що зараз кожен актор вибере собі якийсь образ, головну рису котрого потрібно виразити шляхом роботи з он тим віденським стільцем. Наприклад, вона, Тигра, зображатиме бездомного, тобто почне жалібно оглядатися й активно намагатись заховатися під стілець. М-да… Нормальна людина на такі заняття добровільно не пішла б. Втім, я себе до нормальних не відносила, тому незабаром почала помічати, що мене все це не на жарт затягує.

— Переходимо до випробування новеньких, — скомандувала Зінаїда. — Хто наважиться перший?

Разом із усіма новачками я позадкувала.

— Не соромно? — гаряче заговорив раптом Кирило, дивлячись при цьому лише на мене. — Ви ж хочете грати в спектаклі? Хіба можна в такому разі плекати власну сценобоязнь? Ні! З нею потрібно боротися…

— Ет, двічі не помирати! — завзятий з вигляду хлопець із рожевими щоками здорованя та наївним поглядом не зніс докорів сценариста. — Я почну. Байка Крилова…

Поступово підходила черга. Не те щоб я бентежилася… Просто придумати, що саме читатиму зі сцени, ніяк не могла.

— Пані Кроль? — режисерка запитливо глянула на мене.

Я кинула миттєвий погляд на Кирила; той радів, спостерігаючи моє замішання.

«Ну, зараз я йому влаштую! Де наша не пропадала!?».

Я згадала одночасно всі дурнуваті жарти, інсценовані нашою інститутською групою в студентські часи, й почала. Чого тільки не вплела я в ту гумореску!

І фразочки конферансьє на кшталт «А зараз ви почуєте трагічну пісню Анни Кареніної: „І знову втекла від мене останняя електричка“», або «Співачка Азіза. Пісня про Чеширського Кота: „Посмішка твоя, мій любий, вабить, ранить, обпікає…“».

І шматочок діалогу цього конферансьє зі співачкою Земфірою:

Земфіра співає «Я искала тебя» під фонограму, котру зненацька заїдає.

Земфіра: Я искала (звук пластинки, яку заїло), я ис-с-кала (знову звук), я ис-ка-а-а-ла, ис-ка-ала…

Конферансьє (роздратовано): Перестаньте, ми вже зрозуміли, з чого ви складаєтеся!

І безліч інших дурниць.

Зал прийняв мене «на ура», актори й акторки щиросердно аплодували. Навіть Кирило сміявся. Невдоволеною залишилася тільки режисерка.

— Ми готуємо вас не на естраду, а в театр! — суворо сказала Зінаїда Максимівна. — Ваша КВК-івщина тут недоречна. Перетягти увагу залу на себе — далеко не подвиг. Важливо, щоб спектакль у цілому сказав залові щось важливе. Крім того, розсмішити завжди легше, ніж змусити замислитися. Розумієте?

— Що ж мені робити? — щиро поцікавилась я.

— Вчитися. Працювати над собою. Ось, спробуйте прочитати цей монолог… Даю кілька хвилин на підготовку.

Зінаїда Максимівна простягла мені якийсь пожмаканий папірець. Я заглибилася в роботу над ним. Досить цікавий монолог дівчини, доповнений примітивними художніми коментарями типу: «Інші думки прийшли до неї разом із тремтячими руками». Я уявила собі величезні Тремтячі Руки, які розгулюють по місту, й розсміялася. Змусити замислитися мене цей текст не зміг.

— Так. Усі вільні. До наступної репетиції, — скомандувала режисерка. — Катерино, залиштеся. Будемо працювати індивідуально.

Видно, трупі не терпілося обговорити події сьогоднішнього дня. Всі миттєво залишили залу та загаласували в коридорі.

— Або мовчіть, або геть на вулицю! — гримнула на них Зінаїда Максимівна. По тому повернулася до мене. — Ну як?

— Жах, — чесно зізналась я. — Ніколи не думала, що стати акторкою так важко. До речі, а що це за дивний монолог?

Я вказала режисерці на кумедні коментарі.

— А, не звертайте уваги, — відмахнулася Зінаїда. — Це наш Кир намагався вчитися режисури. Працював над образами й робив собі позначки.

«Ах, он чому все перенабрано на друкарській машинці», — здогадалась я. Режисерка тим часом провадила:

— Сам монолог запозичено в класиків. Не Монолог Катерини, звичайно, але для роботи над викорінюванням вашого КВК-ізму цілком підійде. Читайте!

Відверто кажучи, мені жахливо хотілось послухатися. Раз у житті дається можливість поставити над собою такі експерименти. Раптом знайти в собі КВК-ізм і відразу викорінити його. Чи ж це не витончений самоаналіз, віддаватись якому мені так подобалося у вільний час? Але, на жаль, зараз я була на роботі. Усе, необхідне, аби злочинець повірив, що роль Героїні гратиму я, вже було виконано. Якщо Ксенія не права щодо Кира, то я закинула вудку для пошуку нового підозрюваного. Напевне, він спробує тепер вийти на мене як на діючу Героїню. Раз уже всі були впевнені, що дівчата зникли через роль, я мусила спробувати відпрацювати цю версію.