Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Замість того, щоб шукати дівчаток, вивчаєте чиїсь вдачі? — завила Зінаїда Максимівна, і я відразу зрозуміла, чому міліція так не злюбила режисерку. Втім, Зінаїда Максимівна швидко отямилася. — Вибачте, це нерви, Я вже ні в що не вірю… Ну, що вам сказати про Кирила? Насправді він дуже гарний. Просто хоче всього одночасно й жахливо гнівається, коли не отримує. Гадаю, це вікове. Минеться з часом. А чому саме він вас зацікавив?
Я воліла не відповідати, а продовжувати розпитування.
— Він казав, що пише самостійні речі. Якщо не помиляюся, для іншого театру. Це так?
Зінаїда Максимівна розреготалася.
— Дитинко, я була б жахливо рада, якби це виявилося правдою. Але, на жаль, ті власні Кирилові п’єси, які він пропонував нам до постановки, не витримують ніякої критики. Не життєво, награно… Склад непоганий, згодна.
Але не можна ж говорити про те, що це «схопить» глядача… Розумієте? Загалом, ніякий інший театр, я впевнена, так само, як ми, не візьме цих п’єс. Кирило жахливо засмутився, коли я остаточно відмовилась від постановки його речей. Знаєте, в психіки є така властивість: придумувати собі виправдання. Гадаю, Кир придумав собі цей інший театр. Ні, він не брехав вам. Він і сам вірить, що речі насправді талановиті, просто не підходять конкретно нашій трупі. «Я пишу не для цього театру!» — це така сама «відмазка», як «Я пишу не для цього часу!». Усі невизнані вважають себе геніями. Це ж відомий факт. Інакше чому Кир так і не зважився показати свої п’єси якомусь іншому режисерові? Хоча це моя особиста думка. До речі, я зараз говорила тільки про ті речі, які він приносив мені торік. Його оформлення Хомутовських оповідань я б назвала блискучим. Можливо, й нові самостійні твори теж будуть такими. Кирило талановитий хлопець. Просто самолюбство заважає поставитися до власних робіт критично. Ви, схоже, незадоволені. Кривджу бідолашного хлопчика, не захоплююся його творіннями? Мовляв, радіти слід, що не в підворіттях із матюками й арматурою в руках розгулює, а писати намагається? Ви, напевне, вважаєте мене монстром?
— Ні. Чому ж?
З усього виходило, що для режисерки це дуже важлива тема. Необхідну інформацію я вже отримала й тепер не знала, як відповісти таким чином, аби заспокоїти розбуджені моїми розпитуваннями емоції.
— Усі вважають, а ви ні?! — обурилася режисерка. — Це мене дискваліфікує. А про Кира… Коли людина дійсно талановита, то підмінювати лестощами здорову критику — злочин. Я знаю, що він здатен на щось, варте уваги, тому домагатимуся від нього лише цього. Говоритиму правду у вічі й не вважатиму це жорстокістю. Як би там Кирило не ображався. В остаточному підсумку він мені подякує.
— Я розумію, — намагаючись заслонитися від її гарячковості, я поквапилася змінити тему, — даруйте, мені потрібно ще дещо уточнити. Припустимо, я не на жарт узялася б готуватися до ролі Героїні. Я отримую на руки п’єсу, вивчаю її, вчу текст, вислуховую ваші обурені репліки з приводу моїх інтонацій… І що, цього достатньо, щоб вийти на сцену і влитися в спектакль? Я намагаюся зрозуміти, з чим пов’язана була для зниклих дівчинок робота над роллю.
— Практично після кожного заняття ми з Кирилом і Героїнями залишалися на індивідуальні заняття. Разом обговорювали образи. Знаходили красиві нюанси, вивчали характери героїв… Звичайно, будь-яка роль зобов’язує до глибокого підходу й по-доброму з кожним актором варто проводити індивідуальну роботу. Але я поки що працювала так тільки з головними героями…
Я взялася записувати.
— Конкретніше, що значить «поглиблене вивчання образу»?
Режисерка глянула на мене так, ніби вважала безнадійним недоумком.
— Скажемо так: у кожного вчинку є приховані мотиви, на які автор п’єси лише натякає… їх треба знайти. У кожної сцени існує закулісна передісторія. Її потрібно уявити… До речі, й саму книжку Хомутова для кращого розуміння п’єси варто прочитати. Кир же багато в чому спростив авторські думки.
Режисерка пошукала в столі й простягла мені чергові папірці. Цього разу — ксерокопію машинописного тексту.
— Це що? — не зрозуміла я.
— Книжка Хомутова. У вигляді справжньої книги її не дістати. Рідкість. Тому Кир випросив у автора один примірник рукопису.
Я насторожилася. За моїми відомостями, Хомутов мав чимало справжній книжок. Навіщо йому віддавати рукопис? Крім того, я твердо пам’ятала Кирів монолог про взаємну любов із друкарською машинкою. Звичайно, могло виявитися, що й Хомутів теж не зносить комп’ютерів. Але все-таки…
— Скажіть, звідки вам відомо, де Кирило взяв цей рукопис?
— Від Алли, — розгубилася режисерка, що відчула мою напругу. — А що? Наскільки я зрозуміла, розумака Кир побачив, що Алла не цілком справляється з роллю, і вирішив допомогти дівчинці осягнути суть п’єси. Для цього дав їй ксерокопію рукопису. Причому, що на Кира не схоже, зробив це дуже тактовно. Не кричав на всю залу, що Алла кепсько грає, а запропонував допомогу, так би мовити, конфіденційно. Вражена не властивою Кирові коректністю, Алла розповіла мені про його вчинок. А я, в свою чергу, зняла ксерокопію з ксерокопії. Ось тепер віддаю її вам.
Усе це мало підозрілий вигляд. Можливо, Кир і справді журився за долю спектаклю. Але чому ж тоді видрукуваний на машинці рукопис, а не книга чи хоча б її комп’ютерна роздруківка? Раз виходила книга, значить, був і комп’ютерний файл. Роздрукувати текст із файлу було значно простіше, ніж перенабрати його на машинці. Звичайно, далека від техніки режисерка не здогадувалася про подібні нюанси. Алла ж могла просто не надати цьому жодного значення.
— Чи була така сама роздруківка в Лариси? — запитала я нарешті.
— Не знаю… Ні, напевне… Лариса чудово справлялася з роллю. Навряд чи Кирові спало б на думку «підтягувати» її. Хоча… Зараз я пригадую Ларису, яка вивчає стосик ксерокопійованих аркушиків. Причому, це було вже після того, як вона освоїлася в спектаклі й знала свою роль назубок. Чого б їй тоді знову так ретельно вивчати п’єсу? Можливо, Ларі до рук теж потрапив рукопис Хомутова…
— А ви самі це читали? — я потрусила в повітрі лже-хомутовським рукописом. Тепер була майже впевнена, що Кир набрав
