Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

П’ять гривень — це, звичайно, не надто багато, але всі пляшки в його авосьці стільки не коштували.

— Той дядечко, що тільки он зайшов, мені вдвічі більше дасть, коли розповім, що його вистежують.

«Ні, ну й дітки пішли?! І що, запитується, тепер робити?»

— А може, й не дасть, — малий ніби радився сам із собою. — Нє, й не просіть. Я ж не дурень за тим під’їздом стежити. Там знаєте, хто живе! Раптом ви паскуда яка, а мені потім вуха накрутять…

Навіть якби я знала, як довести зворотне, робити це вже не було б для кого. Малий утік. Залишалося тільки сподіватись, що він нічого не розповідатиме Кирилові. Отже, не було іншої ради, як на певний час залишати свій спостережний пункт. Ледь встигаючи перестрибувати калюжі та розполохуючи перехожих своїм одержимим виглядом, я кинулася назад до машини.

— Швидко сідайте! — прокричала у відчинене вікно, забираючи з собою всіх майбутніх оперативників, які ще стояли під входом у БК.

Тигра з Настусею так чекали цього моменту, що примудрилися блискавично заскочити в салон і не пошкодити при цьому ні його, ані себе.

— Починаємо стажування, — порадувала їх я.

— Е-е-е… — перебила мене Тигра, — тут така інформація… Ми розуміємо, що це не наша справа… Але просто… Ми хотіли попередити…

Тигра так м’ялася, що мені навіть стало цікаво.

— Розумієш, — Настуся на правах близької родички вирішила, не соромлячись, говорити мені всю, хай і гірку, але правду. — Річ у тім, що в Кира є дівчина.

— Ну то й що? — не зрозуміла я.

— Він її любить, — втрутилася Тигра, — про це всі знають. Негарно ставити перепони коханню.

Протягом п’ятихвилинного з’ясування стосунків виявилося, що всі дівчатка з трупі хором помітили, що я виявляю зацікавлення їхнім Киром. Акторки згадали про Ксенію, одноголосно засудили мою поведінку та заходилися переживати. Вже зібрались були колективно попадати непритомними, якби Тигра з Настусею не пообіцяли поговорити зі мною.

Ох, уже мені ці дівчата! В що завгодно ладні повірити, аби лишень отримати зайвий привід для колективних страждань. На обурення не було часу. Я заприсяглася Тигрі, що нічого особистого стосовно Кирила не маю, пообіцяла накрутити Сестриці вуха за подібні припущення і радісно повідомила, що задля порятунку моєї репутації Христина з Настусею просто зобов’язані взяти близькі стосунки з Киром на себе.

— Ми так і подумали, — виправдовувалася Тигра.

— Громадськість просила поговорити, ось ми й… Я озирнулась і суворо глянула на Христину. Та відразу дала задній хід: — Втім, залишимо всілякі дурниці. Що ми повинні робити?

Я послалася на брак часу для пояснень.

— Потім розповім. І про те, навіщо треба стежити за Киром, і про те, куди вчора поділася Ксенія. Усе поясню, але трохи згодом. Добре?

Отримала позитивну відповідь і зобов’язалася найближчим часом забезпечити це робоче місце стільниковим телефоном, щоб той, хто веде спостереження, міг повідомити про переміщення об’єкта. Пообіцяла також за годинку змінити Тигру, щоб та могла поїхати додому попоїсти й знайти Тіма. Забрала Настусю та й поїхала. Чомусь я довіряла Христині й тепер була спокійна за пункт спостереження. Залишалося зв’язатися з Георгієм. Я розповіла, що взяла на себе роль Героїні, щоб привернути увагу злочинця. Розповідати про Кира поки що не збиралась. Впевненості в тому, що він винен, як і раніше, не було, виходить, не варто було й даремно розпорошувати увагу Собаневського.

— Катерино! — докірливо забурчала слухавка.

— Ти не гратися туди поїхала, а працювати! Хто просив тебе влаштовувати цирк? Було потрібно лише розпитати режисерку й акторів…

«Ну ось! Адже саме про це я й забула… Адже збиралася поговорити з Зінаїдою про самостійні Кирилові п’єси… Доведеться повертатися в театр».

— Дякую, що нагадав, — кинула я Георгію.

— Ти що, знущаєшся?

«Оце вічно так! Кажеш правду — запідозрюєшся в глузуванні… Правильно роблю, що нічого йому не розповідаю».

— Ми з Шумиловим їздили до Ларисиних батьків, — повідомив Георгій. — Нічого нового. Поверни «Форд», мені потрібно їхати ще до Аллиних родичів.

— Нехай Шумилов виділить водія. Він же обіцяв допомогти з транспортом.

— Ну, ти зовсім зледащіла! Працюєш у межах міста й не хочеш поступитися машиною. Гаразд, вимагатиму від замовника. Але тобі має бути соромно.

Загалом, після таких дріб’язкових суперечок просити в Георгія стільниковий телефон було вже неможливо. Він кричатиме, що мені, котра має можливість подзвонити з будь-якого автомата, зовсім не потрібно навіть одного мобільника, не те, що обох. Отже, телефон довелося просити в однієї моєї давньої подруги. На щастя, та вже давно звикла до моїх дивацтв і доволі спокійно погодилася видати моїй Настусі старенький Siemens.

— Віднесеш Тигрі й чекатимеш на мене разом із нею — грізно настановляла я Сестрицю. — Тільки не здумай загубити телефон тітки Віки!

Втім, Настуся напевне почепить трубу на груди.

І присвятить їй усю свою увагу. Якщо хто з перехожих не обдарує телефон належним захопленим поглядом, Сестриця відразу кинеться перевіряти, чи ж він на місці. Тож позичений телефон буде під постійним контролем.

Режисерку я застала в її комірчині. Зінаїда Максимівна перебувала в творчій депресії. Зінаїда Максимівна нервувала. Зінаїда Максимівна намагалася відволіктися, занедбати режисерські справи і героїчно перечитувала «Трьох мушкетерів».

З натугою продираючись крізь сигаретний дим, я протиснулася до столу.

— З’явилися! — привітала мене режисерка. — Це добре, що з’явилися. Може, поясните хоча б щось. Другу добу працюєте, а результатів ніяких. Я навіть готова заплющити очі на те, що Анечка не тягне на Героїню й постановку можна вважати зірваною… Але зберігати спокій, розуміючи, що Алла в небезпеці, не можу… Ви були моєю останньою надією, Катерино.

— А ви — моєю, — з самого початку я вирішила притягти до відповідальності Зінаїду Максимівну.

— Тобто? — манірні нотки стражденної пані миттю випарувались. — Потрібна моя допомога? Я готова. Бездіяльність для мене — найстрашніше покарання.

— Хочу поговорити про Кирила.