Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Цієї миті з БК вийшла Зінаїда Максимівна. Слідом за нею — два літні джентльмени. Ось тобі й представники комітету! Невже наша молодь не може сама себе представляти? Які будь-яких перевіряючих, їх вирізняло якесь ніби відчуття власної переваги, що відбилося на обличчях. Гордо підняті підборіддя ніби говорили: «Нас не підкупиш!» Ніхто й не намагався. Підборіддя свідчили, що перевіряючі пустих балачок не люблять і тому збираються йти. Зінаїда Максимівна статечно розкланялася з ними, а по тому чомусь із англійським акцентом, який не знати звідки взявся, гучно проголосила:

— Панове! Ходімо репетувати!

Половина акторів насилу стримували сміх. Замість «репетирувати» — «репетувати», тобто галасувати… чи верещати. Видно, перевіряючим забракло почуття гумору, аби зрозуміти цей вибрик режисерки.

— Вибач, — кинула я Кирилові, — мені все-таки потрібно поговорити з Зінаїдою. Обговоримо твою пропозицію пізніше.

З грандіозними планами і високо піднятою головою, я задріботіла слідом за трупою. Над підступним Кирилом, я, здається, здобула локальну перемогу. Навіть якщо він таким не був.

— Зінаїдо Максимівно, — зашелестіла я на вухо режисерці, намагаючись робити безглузді стрибки з метою підлаштуватися під її широченні кроки, — я говорила з трупою. Діти впевнені: дівчатка зникли через те, що пробувалися на головну роль у спектаклі.

— І що? Ви тепер також порадите мені закрити п’єсу? Як ці недоумки з комітету молоді…

Режисерка була розлючена. Хтось посмів втручатися в її плани! Їй намагалися диктувати, що ставити! Режисерка збиралася стерти на порох і їхній комітет, і всю молодь, справи якої вони там буцімто вирішують, — за компанію.

Усе це я вислуховувала, на повній швидкості влітаючи в глядацьку залу.

— До всього, через цю сволоту мені довелося перенести репетицію на цілих двадцять хвилин! Та чи знаєте ви, що таке двадцять хвилин для творчої людини?!

— Зінаїдо Максимівно, — я знову спробувала заговорити, — я не хочу, щоб ви скасували постановку. Я хочу, щоб ви взяли мене на головну роль.

— Що?!

З моєї провини початок репетиції відклався ще на п’ятнадцять хвилин. П’ять із них режисерка намагалася зрозуміти, чи не почулося їй. Три — чи не занедужала я. Потім Зінаїда Максимівна громовим голосом висловлювала своє обурення: «Люди по кілька років займаються, щоб отримати хоч якісь ролі, а ви ось так, ні з якого дива…».

І лише після цього було вимовлене заповітне: «Ну, якщо це допоможе відшукати дівчаток».

Ні, я не збожеволіла й навіть не заразилася зоряною хворобою від усіх цих театральних геніїв, котрі мене тут оточували (якщо вже від Георгія досі не заразилася — то ніколи ні від кого не заражуся). На сценічному помості я сподівалася знайти інше щастя: відчути себе на місці зниклих дівчаток. Можливо, такий «погляд зсередини» допоможе краще зрозуміти суть усього, що відбувається.

Коли режисера почула, що я прошу роль на сцені лише для того, щоб поставити себе на чиюсь роль у житті, режисерка буквально розквітла й пообіцяла мені максимальну підтримку.

— Насамперед оголошення: на роль Героїні призначається Катерина Кроль, — почала репетицію Зінаїда. — Вважайте, що вона новенька. Скажу вам відверто, як тільки я побачила цю панянку — відразу зрозуміла: вона створена для цієї ролі. Просто як із її типажу писалося. Правда ж, Кириле?

— Ну… Не з її, звичайно, але…

Принаймні, одного я домоглася: Кирил був зовсім розгублений.

— Кир, ти поки що введи Катю в курс справи: дай усі необхідні папірці, розтлумач суть. Ти ж Автор, тобі й карти в руки. А ми поки що порепетируємо з Героїнею із другого складу. Анечко, на сцену. Граємо початок четвертої картини.

«Отже, в суть справи героїнь цього театру вводить наш підозрюваний. Чудово».

Під обстрілом ошелешених поглядів, я підійшла до Кира.

— Що відбувається? — озвучив він загальний подив.

Я чарівно посміхнулася, швидко заляпала віями.

— Режисер призначив мене на головну роль. Ти що, не зрозумів?

— Але… — Кирило, схоже, вирішив, що сперечатися марно. — А ти хоча б п’єсу читала?

Нинішній мій статус, видно, дозволяв Кирилові перейти на «ти». Незворушне «не читала» змусило його поморщитися.

— Добре, ходімо, — все-таки сказав він. Далі сів за журнальний столик обіч сцени та заходився порпатися в якихось паперах.

І що ж, цікаво, зобов’язані були знати обидві героїні?

— Ось п’єса.

Кирило простяг мені пошарпані аркуші, заляпані незграбним машинописним текстом. Комп’ютера в нього нема, чи що?

— Друкарська машинка робить текст шляхетнішим, — до Кирила знову повернулася його природна зарозумілість. — Справжній автор повинен писати, перечитувати, писати знову. При цьому важливо залишати чернетки.

— Для нащадків?

Я відверто глузувала з його манії величі.

— І для них теж, — серйозно відповів Кир. Чи то він не помітив глузування, чи не схотів помічати.

І тут я прочитала назву п’єси. «Оповідання для тварин». Оце збіг, так збіг!

— Тим часом, — передражнюючи «світську» Кирилову інтонацію, я підняла брови, — що спонукало Справжнього Автора дати п’єсі таку кумедну назву?

Кир спалахнув. Я зрозуміла, що зачепила його.

— У справжнього автора й запитуйте. Я лише сценарист. Переробив збірник Хомутова для сценічної постановки.

«Ну, хоча б не брехун, і то хліб», — подумки похвалила я Кира.

— Писали, перечитували, знову писали. Залишали чернетки, — з розумінням закивала я.

Цього разу Кирило на моє глузування зреагував:

— По-перше, сценарист — теж творець, тож ваша іронія недоречна. По-друге, я, між іншим, свої речі теж пишу. Самостійні. Не для цього театрику, звісно…

«Не забути уточнити це в режисерки! — подумки записала я, журячись через неможливість негайно дістати записника й почати