Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Нітрохи не сумнівалася, — буркнула я у відповідь. Загалом, навіть коли «накоїти» випадало Георгію, перед замовниками виправдовувалась я. Мені вони пробачали більш охоче.

Легко сказати, «відбій»… У моїй голові крутилася тепер така кількість інформації, що мріяти про спокій і сон не доводилось. На жаль, стомилась я рівно настільки, що поспати було просто необхідно: нічого путнього надумати все одно не змогла. Дурнуваті думки сновигали туди-сюди по моїй бідній голові, заважали спати й нітрохи не допомагали у веденні справи. Поруч мирно посопував Георгій. Ет, навіть посваритися нема з ким!

Зрештою вирішила трохи почитати. Відволікти свідомість. Може, заспокоюся трішки й зможу заснути, врешті-решт. Уся література, що містилася в квартирі, була мною вже неодноразово прочитана. Крім, хіба що, книжки Хомутова, притягнутої мною в дім тільки вчора. Щоб не будити Георгія, перебралась я з «Оповіданнями для тварин» на кухню. Там і застав мене ранок. Книжка виявилася дуже… м-м-м… незвичайною. У передмові автор повідомляв, що Людині, тій самій, котра пишеться з великої літери «Л», читати викладений нижче текст необов’язково. Оскільки текст цей призначено для Тварин, з великої «Т». Отож, «для душ, у яких правлять інстинкти. Для тих, хто давно вже впокорився з власною тваринністю й припинив силоміць тягти свою свідомість до піднесеного. Для тих автор пише все наведене нижче». Після такого досить пафосного вступу йшли дуже просто і з гумором написані оповіданнячка-рекомендації про те, як людина (та, що з маленької «л»), може задовольнити свої потреби, котрі вважаються негативними в загальноприйнятій системі цінностей. Способи вибиралися найбільш «фішкові», завжди з родзинкою та інтригою. Самі потреби — дуже різноманітні. Від дитячого «як красиво зірвати пари в інституті», до приголомшливого своєю цинічністю «як знешкодити суперника/суперницю». Читати було цікаво. Як із медичним довідником, перегортаючи який, відразу знаходиш у себе всі хвороби. Читаючи «Оповідання для тварин», я відразу знайшла в собі безліч прихованих тваринних інстинктів.

Глянула на годинник і виявила, що маленька стрілка вже наздогнала шістку, тож видала здавлений зойк, побігла в спальню і миттєво заснула. Снився мені інститут, у якому ми з Сестрицею збиралися зірвати пари з допомогою описаного в Хомутова способу довести до божевілля реле в ліфті.

— Чи не зволить шановна леді прокинутися і якщо не зварити каву, то хоча б випити її?

Зазвичай Жорик таким красномовством не вирізнявся, особливо ранками.

— Не зволить. Вона бажає ще поспати, — чесно зізналась я, але все-таки почала вилазити з-під ковдри.

— Ти не занедужала?

Георгієва дбайливість теж виявилася для мене новиною.

Виявилося, що вже була друга пополудні. Жорик намагався мене будити й раніше, та я бурмотіла дивне: «Облиш мене, тварино!» — й знову засинала. Георгій стурбувався. Якщо я оголошу страйк, ким же він керуватиме? Довелося продирати очі. Настуся привітно помахала мені з-за комп’ютера.

— Що написати Ігорю? Жорик тебе врятував, чи що то була навчальна тривога? — Я сама себе врятувала!

— Навчальна тривога! — хором порадили ми з Георгієм.

— Значить, так, — заявив Жорик, — я про все дізнався. Лариса — не наша.

— А чия?

— На жаль, Артурова. Законна дружина. У розшуку не перебуває.

— Чому ж «на жаль»? — не втрималась я. — Це ж добре, що чоловік нарешті взявся за розум, налагодив стосунки з родиною… Це добре, що він із дружиною в Крим поїхав. І що вона не значиться в розшуку, — теж добре…

— Усім, крім нас. Нам же тепер доведеться шукати нашу Ларису. Є пропозиції?

— Треба краще розпитати в батьків. І в трупі театру.

Я була страшенно рада, що пошуки Ксенії Георгій поки що не вважає найнагальнішою справою.

— Згоден. Тільки я в театр не піду! А раптом божевілля заразне…

Це мене цілковито влаштовувало.

— Чудово. Трупу беремо на себе ми з Настусею. В них там саме сьогодні репетиція.

— Переглянь тоді електронну пошту. Мені хлопці повинні були дещицю інфи про членів трупи підкинути.

Я кинулася до свого рятівника — комп’ютера. Ніякої особливо важливої інформації «хлопці» Жорику, природно, не підкинули. І за що ми їм, запитується, хабара даємо? Втім, ретельно виписані телефони, адреси, склад родини кожного та місце навчання всіх акторів театру «Сюр» — теж інфо. Не варто марно кривдити своїх інформаторів. Що могли, повідомили.

Дуже доречними виявилися фотографії зниклих акторок. Лариса — біляста лялька Барбі з кокетливим смутком у опущеному погляді, викликала мимовільне бажання захистити. Алла — вогненно-руда крупна дівчинка з разюче синіми, ніби підсвіченими зсередини очима, трохи вульгарно вищирялася в об’єктив і вселяла чомусь надію на те, що все буде добре, така, мовляв, себе скривдити не дасть…

— Ура! Справа продовжується! — радісно заволала Сестриця, коли я скомандувала їй видзвонювати Тигру й домовлятися про зустріч перед БК.

Уже в «Форді» я зрозуміла, що зовсім не знаю, з якого боку підступитися до Кирила. Звичайно, заплановане Ксенією стеження могло дати результати, але крім цього необхідно було зробити довідки й іншим чином. Але як же примудритися не виказати нікому з оточення, що я підозрюю Кирила?

— Передбачаю складнощі, — буркнула Настуся, котра вже кілька годин смертельно ображалася через мовчанку.

— Які?

— Народ юрмиться під дверима, — Сестриця мала на увазі трупу театру, яка чомусь не заходила в БК, а урочисто зустрічала наш «Форд» біля входу. — Чи репетицію скасували, чи ще яка гидота скоїлася…

— Чи просто погода гарна. Не впадай у депресію завчасно.

Ми припаркувалися та сміливо кинулись у гущавину гомінких акторів і акторок. Кирило, що спершу стояв до нас спиною і не бачив машини, коли вона під’їжджала, тепер випадково озирнувся й чомусь здригнувся. Потім ніби отямився, запосміхався, кивнув мені на знак привітання. Як не силкувався цей хлопець себе опанувати, все-таки було помітно, що наш приїзд не залишив його байдужим.

«Тільки не вирізняй його з-поміж решти! Взагалі не дивися на нього! Тебе все одно цікавлять усі присутні…» — подумки наказала собі я.

Організм відмовлявся слухатися наказів.