Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Очі дивилися туди, куди вважали за потрібне. Невже цей, по суті, ще хлопчик, міг виявитися цинічним злочинцем, який заради власного самоствердження позбавляє волі (дай-то, Боже, щоб тільки волі!) безневинних дівчат. Відкрита посмішка, курточка наопашки, пластичні довгі пальці (на правій руці охайний манікюр, видно, для гри на гітарі) — звичайний собі хлопець. Усе в ньому просте й навіть приємне. Якби ж лишень не ці очі: дві темні щілинки, різко виділяються на блідому обличчі; десь там, глибоко усередині них, металися занепокоєння і гранична напруга.

Ми з Кирилом пильно дивилися одне на одного, й цим уже привернули загальну увагу. Усі навколо припинили гомоніти й зацікавлено очікували, чим же скінчиться наша гра «хто кого передивиться».

«Негайно придумай що-небудь! Ти повинна виправдати свою поведінку… Чого ти витріщилася на нього? Негайно щось скажи!» — кричав хтось мудрий у моїй голові.

— Нам з вами потрібно поговорити, — мовив Кирило з якоюсь майже наказовою інтонацією.

Я полегшено зітхнула. Ось воно — виправдання.

— Тому ти так безпардонно мене розглядаєш?

Мої слова звучали якось аж надто зухвало.

— І тому теж. Втім, як і ви мене.

Тепер уже здригнулась я. Невже він підозрює, що попався?

Розділ про те, що
читання книжок на місці роботи буває не тільки приємним, але й корисним

— Зараз мені необхідно поговорити з Зінаїдою Максимівною, — я вирішила відразу дати зрозуміти, що підкорятися чиїмсь наказам не маю наміру.

— У Зінаїди Максимівни зараз перевірка. Їй не до вас, — його посмішка була надто офіційною, щоб компенсувати презирство в інтонаціях.

Ну й манера спілкуватися зі старшими!! Не дивно, що цього типа так не люблять у трупі.

— Яка перевірка?

— Пропоную бартер. Інформація за інформацію. Я розповім, що за перевірка, а ви чесно відповісте на мої запитання…

І скільки зарозумілості…

— Тигро, — не повертаючи голови, півголосом покликала я. Моя вірна помічниця блискавично виросла за моїм співрозмовником. Звичайно ж, попри те, що ми з Кирилом відійшли від натовпу, Тигра з Настусею прислухалися щосили та намагались не пропустити жодного звуку.

— Так?

— Скажи, що там за перевірка у вашому театрі?

— Двоє з комітету зі справ молоді. Кажуть, плановий візит. Здається, репетиція під їхнім чуйним керівництво буде проходити.

— Дякую, Тигро, — неголосно промовила я, дивлячись просто у вічі Кирилові. Той трохи знітився.

Добре, що Христина з півпогляду зрозуміла мою гру. Нітрохи не образилась за підкреслено сухий тон і спокійно повернулася до трупи.

— Марно ви мною нехтуєте. Професіонали не відмовляються від серйозних помічників, — з докором озвався Кирило. — Я все одно знаю більше за Тигру.

— У твоєму віці й не дивно, — я ще й досі вдавала з себе круту, — але Тигра, на щастя, нічого не вимагає за свої послуги. Тому й влаштовує мене більше.

— Скупий платить двічі, — серйозно повідомив Кирило.

— Дякую за інформацію, — мені вже добряче набридла ця словесна дуель. — Слухай-но, може, годі викаблучуватися? Якщо хочеш запитати — запитуй. Якщо вважатиму за потрібне відповісти — відповім.

Кирило з досадою поморщився.

— А якщо не вважатимете? Мені потрібна гарантована відповідь.

— Співчуваю.

А що ще я могла відповісти? Контакту очевидячки не вийшло. Я вже зібралася повернутись до колективу, як раптом Кир передумав.

— Стривайте, — на одному подиху випалив він, і вже не приховуючи хвилювання, продовжив: — Тільки скажіть, із Ксюшею все гаразд?

— Звідки ти взяв, що я можу це знати?

— Я дзвонив їй учора цілий вечір. Сьогодні зв’язався з її батьком… Той сказав, що ви ведете розслідування. Скажіть, ви вже довідалися, де вона?

— Думаю, там само, де обидві попередні втікачки, — я пильно стежила за кожним м’язом його обличчя.

— Ні, цього не може бути… Тут щось зовсім інше.

«Е, хлопче… Адже ти зовсім не вмієш тримати себе в руках. Ти практично здав себе».

Кирило, здається, прочитав мої думки.

— У тому сенсі, що Ксюша ж сама пішла з цієї ролі, — він відразу кинувся виправдовуватись. — Чому б їй зникати?

«Так собі виправданнячко, не надто вагоме… Хоча якби цей парубок був злочинцем, спілкувався б зі мною дуже обережно. Не дозволив би собі викликати підозру. А тут аж надто відверті заяви. Майже зізнання в поінформованості щодо зникнення Алли й Лариси».

— Виходить, ти впевнений, що Алла й Лара зникли через те, що грали головну роль?

Це був дуже цікавий момент, який відразу привів мене до певних міркувань і планів.

— Упевнений? — Кирило здавався щиро здивованим. — Звичайно, впевнений. Усі впевнені. Ксюша тому від цієї ролі й відмовилась. Боялася, значить.

— Відмовилася, але все одно зникла.

— Ось і я кажу, що дивно це. Як ви думаєте, вона жива?

У голосі Кирила звучала зовсім невдавана паніка. На якийсь момент я навіть перейнялася симпатією до цього хлопця. Уже він би не став догравати свій сет у разі чого…

«Якби він був злочинцем, ніколи не заводив би зі мною цю розмову. Надто небезпечно. Забагато шансів викликати підозру…».

— Якщо живі дві попередні героїні, то, ймовірно, і Ксенія жива.

Кирило часто закивав, заплющив очі й прошепотів.

— Це відплата… Відплата.

«Ні. Все-таки він поводиться дуже підозріло».

— Про що ти говориш? Відплата за що?

Кирило завмер, чи то намагаючись придумати правдоподібну неправду про відплату, чи формулюючи в слова не стримані почуття.

— За підміну цінностей, — промовив він нарешті. — Ми так серйозно ставилися до цих п’єс… Так хотіли грати головні ролі… Тепер ось життя вирішило підтримати нас і довести, що вибір ролі