Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Звичайно, — режисерка знову закурила.

— Дивно, читали й не зникли.

— Зараз уже не здивуюся, якщо виявиться, що зникла, — вочевидь не дбаючи про моє психічне здоров’я, серйозно промовила Зінаїда Максимівна.

Я оглянула її з тім’я до шиї (від подальшого разглядання неосяжної режисерки помірковано відмовилася заради економії часу) і переконалась у наявності розглянутого об’єкта, тож вирішила не дозволяти заплутати мене остаточно.

— Ні. Ви на місці. Я ж бо вас бачу.

— А раптом ви теж зникли?

Ці дурниці вкотре загнали мене в глухий кут.

— Ні, — я нарешті знайшла, що сказати, — я цього поки що не читала. Виходить, зникнути не могла.

— Логічно, — впокорилася режисерка. — До речі, саме ось цього рукопису я теж не читала, а читала сам збірник. У книжці, в читальному залі міської бібліотеки. Не могла ж я прийняти п’єсу й не переглянути первинних джерел. А в продажу Хомутова ніде нема. Випрохувати ж у автора рукопис для мене Кирило чомусь посоромився.

І ще одне очко на користь моєї гіпотези. Я чемно подякувала режисерці й буквально втечею врятувалася від її розпитувань та по-дитячому наївного: «Але я ж вам усе розповідаю! А ви мені?».

Лже-рукопис я конфіскувала з наміром податися з ним просто до Хомутова, щоб з’ясувати авторство.

«Не смій! Спочатку прочитай, що там. Не можна зчиняти паніку завчасно», — скомандували мені зсередини, і я була змушена підкоритися.

Завбачливо полишила «Форд» у одному з завулків центру, набрала номер мобільного, який уже, за моїми припущеннями, було надано в користування Тигрі. Слухавку довго не брали, і я вже почала хвилюватися.

— Блін, та що це за фігня така! — почувся раптом голос Сестриці. — Як же ж її ввімкнути?

— Ти вже ввімкнула, — повідомила я. — Забула тебе попередити: тут кнопка без напису. А що ти зробила з Тигрою?

— Вона чергує біля вікна. Ми в під’їзді напроти потрібного будинку. Об’єкт не виходив. Нам нудно вже.

Спираючись на докладні Настусині описи, я знайшла потрібний під’їзд лише з третьої спроби.

— Навпроти будинку три під’їзди, — зауважила я.

— Але ти ж знайшла, — безневинно посміхнулася Сестриця, — виходить, я пояснила правильно.

Сперечатися не хотілось. Я відпустила дітей на заслужений відпочинок і домовилася, що Тигра пришле мені Тіма за три години. Побоюючись забруднитись, я скинула світлу куртку й запхала її в пакунок. Видерлася з ногами на підвіконня в під’їзді, ще трохи потренувалась, приловчилася переглядати рукопис, не випускаючи з-під контролю під’їзд, із якого міг вийти Кирило. Виходило досить нервово, але продуктивно.

Уже за п’ятнадцять хвилин я почала перегортати сторінки, не читаючи. Один в один передрук із оригіналу. Я прочитувала перший і останній абзац сторінки, і, знаходячи неповторно-хомутовські слівця та звороти, пригадувала, що вже читала їх.

Виходить, на цій сторінці Кир нічого не змінював. Звичайно, річ потребувала докладнішого вивчення. Але обставини не сприяли заглибленню в читання: це могло завадити стеженню.

«Стоп! — засигналило в мозку ближче до другої частини рукопису. — Цього, начебто, в книзі не було».

«Швидше за все, було, але ти не пам’ятаєш. Стиль очевидячки хомутовський. Неможливо так підробити».

«Почитай цей розділ уважніше!» — наполягали зсередини.

Я погодилася — і розкрила грандіозний злочин.

Перебування біля під’їзного вікна наодинці зі своїм відкриттям кепсько вплинуло на мій стан. Я думала, що збожеволію від нетерплячки. Здогад про Кирилів задум був настільки театральним, що повірити в нього просто так навряд чи вдалося б. Належало ще раз усе перевірити. Причому, зробити це хотілося негайно. Необхідно було терміново поговорити з Хомутовим. Спостережний пункт не дозволяв себе залишати, і я безглуздо черкала в записнику щось схоже на план майбутніх дій, переконуючи себе, що цим, мовляв, наближаю розв’язку. Насправді план виходив дурнуватий і тільки додавав плутанини до каші в моїй голові. Щось на кшталт: «Хто Кир Хомутову? На фіга?». Малося на увазі — «навіщо Хомутів віддає свою книжку в лапи якогось стороннього сценариста?». Я вже двічі дзвонила Тигрі, яка обіцяла прислати мені Тіма з хвилини на хвилину.

«Власне, чого ти так завелася? — здоровий глузд намагався врозумити мене. — Подумаєш, у рукописі на один розділ більше, ніж у самій книжці. Може, Хомутов дійсно писав цей розділ, а редакція перед віддаванням до друку його викинула. Теж мені, головний доказ проти Кирила…».

«Ось про це я в Хомутова і запитаю. Писав, чи не писав? Ось у чім питання! Виключно для твого задоволення, — огризалась я. — І так же зрозуміло, що розділ цей дописував Кирило. Як пообіцяв Ксенії, що „розчистить“ їй шлях до головної ролі, так і сів писати. Зумисне підробив стиль автора, щоб не викликати підозр у акторок. Зумисне вписав розділ ближче до кінця. Все зробив, аби спровокувати зникнення дівчаток».

«То що ж вони, по-твоєму, зовсім дурепи? Вірити якійсь книжці…».

«Я б і сама повірила. Надто вже правдоподібно описано. Я б і сама, якби знала, де знаходиться описане місце, пішла б перевірити його. Лариса з Аллою, схоже, знали. Знали, пішли перевірити і…».

На те, що сталося далі, фантазії мені забракло. Однозначно зрозуміла тільки, що Кирило дописав нещасний розділ, аби заманити дівчат у пастку. Але ось що це була за пастка, я здогадатися ніяк не могла.

Виявлений мною «зайвий» розділ «Оповідань для тварин» містив поради для початкуючих акторок. З властивою всій книжці іронією автор у психологічних подробицях описував стан такої акторки: «Про мене напишуть у газетах. Столичні режисери клюнуть на галас, приїдуть подивитися і… заберуть мене в професійний театр. Або… подумати страшно… навіть у кіно!», «Усі помруть від заздрощів…», «От тільки б режисер не розчарувався в моїх здібностях», «Як складно все-таки!