Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Слухайте, а скажіть прямо, навіщо це вам? Кир потяг аркуші назад на себе.

І знову нещастя помогло. Наша очевидна конфронтація знову примусила цього хлопчиська повернутися до поважного «ви».

— Для загального розвитку. Хочу реалізувати всі свої таланти, — я вирвала в нього п’єсу і притисла аркушики до грудей. — А що, я не підходжу вам у Героїні? А ось Зінаїда Максимівна вважає…

— Лихо в тім, що вважає, а не прораховує! — різко випалив Кирило. — Через вас зірветься вся постановка. Ніхто не зможе працювати при наглядачеві. Ви б ще мента в формі до нас у трупу записали.

— Я тут не як детектив, а як… — я зробила багатозначну паузу. — Як жінка, що шукає виходу для власного «я».

Останню фразу я промовила так томливо — сама ледве стрималася, щоб не розреготатися.

— Мені ви голови не задурите, — швидко проказав Кирило, червоніючи при цьому до коренів волосся. — Ну, зізнайтеся. Навіщо вам потрібна ця роль?

Ну, якщо вже ставити себе на роль зниклих дівчаток, то до кінця. Потрібно навчитися думати, як вони. Що б відповіли на це запитання Лариса з Аллою?

— Навіщо? — я посміхнулась якомога звабливіше. — Хочу стати знаменитою. Море квітів, чоловіки біля ніг моєї вечірньої сукні, дорогі подарунки…

«Стоп! Ти переграєш! Дурнувато якось… Звідки у вечірньої сукні ноги? — обурився мій Здоровий Глузд. — Втім, що ще може молоти дівчина, не на жарт захоплена театром?».

— О Господи, невже Шумилов найняв для пошуків власної дочки ненормальну!

— Який їхав, таку й здибав. Може, саме тому я й знайду її. П’єсу я вже отримала, що ще ти повинен був мені дати?

— Нічого, — крізь зуби процідив Кирило. — Вдома вивчите текст. А поки що дивіться, як працює Аня, та запам’ятовуйте розведення.

— Хто кого розводить? — з янгольською посмішкою поцікавилась я.

— Це нестерпно! — Кирило пересів до інших акторів.

Виявляючи нахили витонченої садистки, я наслідувала його приклад. На сцені поки що відбувалася тільки Зінаїда Максимівна. Крокуючи авансценою то туди, то сюди, вона лаяла масовку. І показувала, як потрібно працювати. Оскільки показувала вона це одночасно кожному з акторів, виходило зовсім незрозуміло, але дуже смішно. Втім, крім мене, схоже, ніхто так не думав.

— Вітаю, — шепнула мені на вухо Тигра, що непомітно перебралася в другий ряд і сиділа тепер у мене за спиною. — А що нам із Кроною робити?

— Самовдосконалюватися, — доброзичливо порадила я. — До речі, Тигро, а що таке «розведення»?

— Акторів розводять по ключових позиціях. У тому сенсі, що кожен визначається з дислокацією на сцені. Загалом, вирішують, хто, куди й коли пішов.

— Зрозуміло. Добре, що не «хто, кого й куди» послав.

Настуся з Тигрою запирхали на знак схвалення. Я раптом відчула, що мені це приємно. Ну ось, бракувало ще, щоб у мені виявилася пристрасть до наявності публіки. Я вирішила не марнувати часу і, відволікаючись від незрозумілих речей, що діялися на сцені, взялася до перегляду п’єси. Насправді пан Кирило здійснив дещо велике: нітрохи не спотворив авторський текст і не применшив хомутовського таланту, однак зумів перетворити збірку оповідань на цілісну, абсолютно придатну для постановки п’єсу. Сполучною ланкою між оповіданнями в п’єсі служили Герой і Героїня, — придумані сценаристом персонажі, яких, власне, й охоплювали всілякі пристрасті, котрі мали змусити глядацьку залу разом із героями шукати вирішення дуже дивних завдань. Наскільки я могла собі уявити, дійство мало б вийти доволі цікавим. Ніби на підтвердження моїх думок актори почали прогін обіцяної четвертої картини. Попри обурені вигуки режисерки, що постійно переривали репетицію, і зошит із роллю в руках у Анечки, яка ще не встигла цілком вивчити текст, усе, що діялося на сцені, мені сподобалось.

— А ти талановитий сценарист, — шепнула я Кирилові, пересідаючи на кілька крісел ближче до центру.

— Це ремісництво, а не творчість, — неохоче відгукнувся Кир. — Мої самостійні речі мають значно кращий вигляд. Звичайно, я приберіг їх для труп, солідніших за цю.

Я не встигла відповісти чим-небудь в’їдливим. Зінаїда Максимівна голосно заляскала в долоні й оголосила перерву.

— Катерино, підійдіть сюди!

Я слухняно зійшла на авансцену.

— Дитинко, скажіть, ви маєте намір брати участь у другій частині занять?

Це особливе попередження чимось мене насторожило…

— Має намір, має! — з місця подав голос Кир. — Каже, що хоче серйозно займатися театральним мистецтвом. Я сто разів перепитував.

Я подумки вилаяла режисерку за надто гучний голос, а Кирила — за манеру втручатися, куди не просять.

— То що це за жахлива «друга частина занять» така? Чого ви всі мене лякаєте?

— Нічого особливого. Сценічна мова, пластична розминка, зо два етюди, новачки читають які-небудь монологи, щоб я знала рівень тих, кого навчаю. Загалом, тренувальні заняття. Як у школі. Це мало б бути першою частиною занять, але через тих пенсіонерів із комітету молоді все перемішалося.

— Із новачків — монолог! Який завгодно! — з переможним виглядом під’юджував Кирило. — Мистецтво вимагає жертв. Не навчимо, значить, ніяк не зможемо взяти вас у спектакль. Якщо ви зібралися присвятити себе театру, потрібно відкинути всілякі комплекси…

Невже я справляю враження людини, не здатної вийти на сцену й прочитати монолог? Я кинула на сценариста нищівний погляд і ствердно кивнула Зінаїді Максимівні.

— Перерву скінчено, збираємося! — протрубила режисерка й це почув увесь квартал.

Спочатку була мовна розминка. Дорослі люди стали в коло й почали старанно корчити одне одному пики. Витягали губи трубочкою і починали крутити цим писочком у різні боки. Я почувалася інопланетянкою. На моїй планеті так не поводилися.

— Розминаємо м’язи обличчя, — пояснювала мені турботлива Тигра, час від часу, отримуючи зауваження за балакучість, але все одно вмовкаючи лише на якусь мить. — Це що! А ось моя мама, якщо запізнюється на спектакль, змушена просто в метро розминкою займатися. Усі навколо від жаху розбігаються. Гарний спосіб уникнути штовханини в громадському транспорті, але взагалі,