Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Я, я думала… Я думала, він на запобіжнику. Я не хотіла… Я нікого не вбила? — дівчина присіла навпочіпки й раптом заридала.

— Але могла, — повчально промовила я, перекладаючи пістолет до себе в кишеню.

Відверто кажучи, я була настільки задоволена своєю перемогою, що миттєво забула про всі злочини Ксенії. Як усе-таки мало потрібно людині для гарного настрою — просто впевненість у власних силах. Бентежило лише те, що я зовсім не уявляла, що робити тепер із Ксенією.

— Ви мене здасте? — по тривалій мовчанці поцікавилась бранка.

— Такої тари в нас не приймають, — відмахнулась я.

«Якщо не хочу повертатися додому, то маю на це повне право…» — звучали Ксюшині слова в моїй голові. Чи мала я право змушувати цю дівчинку повертатися додому? — Якщо віддам її зараз батькові, — однаково втече. Тільки зі скандалом і навіки зіпсованими стосунками з Шумиловим. Може, все-таки відпустити? Без зброї навряд чи накоїть якогось лиха…

— Річ у тім, що ідея з твоїм зникненням мені дуже подобається. Хвалю за творчий підхід. Кирила це дійсно може вибити з колії. Якщо він винний, зрозуміло, — я міркувала вголос, — загалом, на публіці тобі показуватися не варто… Пересидиш удома…

— Удома Кир мене вистежить. І потім, невже незрозуміло? Я не хочу втаємничувати батька в цю справу. Не хочу!

Зрештою, це було її право. Від мене було потрібно тільки повідомити Шумилову, що з його чадом усе гаразд.

— Тобі є куди поїхати? — я нарешті прийняла рішення. — 3 міста. Днів на два. Ну там, на дачу яку-небудь…

Ксенія ствердно закивала.

— Телефон там є? Як приїдеш, відразу віддзвонишся, повідомиш мені свої координати. Домовилися? Будемо діяти за твоїм планом, із тією лише різницею, що стеження доручимо здійснювати фахівцям, — про це я, звичайно, загнула, ніяких фахівців у мене в запасі не було. — А ти пересидиш поки що там, зображаючи власне таємниче зникнення. Я подзвоню, коли можна буде повернутися. Проробимо версію з причетністю Кирила, і подзвоню.

— Але я не надто хочу стояти осторонь… Ви без мене не впораєтеся. Я повинна сама стежити…

Я демонстративно дістала стільниковий і почала набирати номер Шумилова.

— Гаразд, гаразд, — впокорилася Ксюша, — не треба нікуди дзвонити. Може, й справді час довіритися професіоналам.

Цієї миті в дверях закрутився ключ. Ну ось! Тепер ще доведеться пояснювати все Георгію…

— Тільки не це! — зовсім не звертаючи уваги на пістолет, який миттєво з’явився в моїх руках, Ксенія кинулася до вікна. — У вас на вікнах ґрати? Нічого, я пролізу…

— Стій!

Схоже, інстинкт самозбереження у Ксенії був відсутній. Спрямоване на неї дуло зброї не справило жодного враження.

— На, візьми, — я вигребла з сумочки всю наявну готівку та простягла Ксенії разом із моєю візиткою, у місті не світись. Як визначишся, де зупинитись, подзвони мені. Я про все дізнаюсь і відразу тобі повідомлю. Тільки ніякої самодіяльності. Зараз твоє завдання — заховатися. Зрозуміла?

Ксенія кивнула, взяла гроші і, здається, прошепотіла якісь вдячні слова. Втім, останнє мені могло просто ввижатися.

Я особисто допомогла їй розчинити раму вікна. На подив легко Ксюша просоталася між пруттям і перелізла на козирок під’їзду. Сумки з плеча при цьому так і не зняла. Схоже, тепер я все життя боятимуся квартирних злодіїв.

— Ні, я не розумію! — обурювався Георгій. — Ти її відпустила? Саму, серед ночі? А раптом на неї хтось нападе?

— Нехай сама й відбивається, — з дурнуватою посмішкою відповідала я. — Кажу ж, вона мені погрожувала пістолетом. Зайшла, повідомила, що Артур проживає в Ялті з законною дружиною, а не зі зниклою Ларискою, та зібралася йти. Я хотіла її зупинити, передати батькові, але тут ця дівчинка витягла пістолет… Вистрілила випадково, з переляку відкинула зброю. Потім почула, що хтось відмикає двері та втекла через вікно…

— Ну й сімейка! Але як ти могла нічого не випитати в неї? Навіщо вона ховається? І про записки, знову ж таки…

— Сам винен! — найкращим способом захисту завжди був напад. — Треба було швидше приїжджати, щойно тебе викликали. Тоді б і затримав її, і розпитав…

— Повинен же я був закінчити партію в шахи! Ми з батьком і без того рідко граємо. А в халепу ти втрапляєш щодня.

Я розуміла, що Жорик жартує, але все-таки накинулась на нього з докорами. Слід було тримати його подалі від теми Ксюші. Нехай займається перевіркою Артура. А Кирила я залишу собі. По суті, розгадка справи вже в мене в кишені. Ось роздобуду вагомі докази — тоді втаємничу в них Георгія. А поки що…

«Навіщо ризикувати планом? Жорик може все зіпсувати, вчинити допит Кирові. Хоча, швидше за все, Георгій просто не повірить у Ксюшину версію і заборонить мені „займатися фігнею“, тобто стежити за Кирилом. Загалом, поки втаємничувати Георгія в подробиці нашої з Ксенією розмови не варто».

— Між іншим, я мало не збожеволів, так непокоївся! Ти чого до телефону не підходиш?

І тут я згадала, що на час розмови з Ксенією відімкнула свій стільниковий і потім забула його ввімкнути. «Що не робиться, все на краще. Якби Георгій на той момент, коли я вже відібрала в Ксенії пістолет, до мене додзвонився — я б напевне дала відбій тривоги. І тоді сумління, маючи час для того, щоб усе зважити, не дозволило б мені відпустити Ксюшу саму о такій пізній порі. А для загальної справи все-таки добре, що дівчинка пішла».

Звичайну слухавку, на яку Георгій теж намагався додзвонитися, ми відшукали за двадцять хвилин у кошику з брудною білизною. Жорик автоматично застромив трубу туди під час гоління. Не дивно, що, додзвонюючись у інтернет, я не чула телефонних дзвінків. І ще один доказ: усе на краще в цьому найкращому зі світів.

— Надто пізно, — голосно скомандував Георгій, відволікаючи мене від роздумів про всесвітню справедливість, — по табору оголошується відбій. Але завтра зранку тобі доведеться займатися найнеприємнішими поясненнями замовникові. Сама накоїла —