Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— То ти не збираєшся стріляти, то збираєшся… Визначся спочатку, — я й не приховувала свого розчарування. — Між іншим, ти зараз провалюєш свою власну ідею.

— Яку?

— Ми збиралися стежити за Киром. Але тепер я тобі обіцяю… Якщо ти підеш зараз, я відразу проведу найдокладніший допит Кира.

— Не проведете. Ви й самі не хочете зіпсувати справу. Не станете ви дівчисьок так підставляти.

«М-да. Шантаж не вдався».

— І тут твоя правда. Не стану, — покірно погодилась я. — А ось заявити на тебе в міліцію — можу. Збройний напад. Тебе знайдуть і посадять.

— Що я повинна зробити, щоб ви такого не робили?

— Опустити пістолет, вибачитися й подзвонити батькові.

— Ні! Я не можу цього зробити, й не кажіть мені нічого такого… У нас же, зрештою, вільна країна! У мене вже є паспорт, мені навіть горілку вже рік як можна купувати… Якщо я не хочу повертатися додому, то маю на це повне право… Та зрозумійте ж ви нарешті, мені зовсім не хочеться брехати батькові. А розповісти йому правду я не можу. Він усе зіпсує…

По суті, я розуміла Ксенію. Напевне, вона мала рацію. Не хоче пояснювати Шумилову — нехай не пояснює. По-доброму, мені навіть потрібно було дозволити цій ненормальній спокійно піти. Але…

«Зараз вона піде, а сумління загризе мене на смерть за боягузтво і нездатність впоратися з двадцятидворічною істеричкою», — промчало в думках.

— Добре, кидай свою зброю. Якщо залишиш тут пістолет — я тебе відпускаю.

— Я вам не вірю.

Ксенія задкувала до дверей.

І тут сталося диво: мені спала гарна ідея.

«Гаразд. „Адже це наші гори, вони допоможуть нам“. Буду користуватися своїм знайомством із місцем дії. Тепер би ще пригадати в подробицях усе, що тут відбувалося вранці…».

— Ксюшо, ти одного не розумієш. Якщо я кажу, що тобі варто вдома сидіти, виходить, це чимось серйозним викликане. Виходить, я щось знаю… Я ж безліч усього вже про ці зникнення довідалася…

— Хіба? Ви ж про Кира навіть не здогадувались.

— Про нього — ні. Зате про Хомутова довідалася. Подивись, у мене в кімнаті навіть книжка його лежить. Думаєш, простий збіг?

— Яка книжка?

— «Оповідання для тварин». Навряд чи я просто так стала б нею цікавитися.

— Навряд чи.

— Ходімо, я тобі дещо покажу. У мене в комп’ютері є файл.

Не опускаючи пістолета, Ксенія дозволила мені пройти в кімнату. Сама знову перекинула через плече свою сумку та пройшла слідом. Зупинилася в дверях, так само тримаючи мене на прицілі.

— Спіймаєш із принтера, — якомога буденнішим тоном кинула я, — зараз отримаєш роздруківку.

Так, начебто беззбройні відвідувачі до мене взагалі не приходили. Ксенія слухняно підійшла до принтера. Пістолета, на жаль, так і не опустила.

— Зараз файл знайду.

«Головне, щоб Ксенія не вирішила залишити свого місця біля принтера й не заглянула в монітор».

Усе складалося просто чудово. Навіть поштовика запускати не знадобилося. Настуся, звичайно ж, не позакривала своїх програм. У правому кутку екрана красувалася її «аська» — програма, що дозволяє в реальному часі спілкуватися з безліччю людей. Тепер мені необхідно було непомітно додзвонитися до провайдера, щоб отримати доступ до мережі.

Зазвичай під час моїх спроб вийти в інтернет слухавка починала пронизливо дзенькати, всім своїм виглядом показуючи, що її експлуатують. «Не будемо брати слухавку, нехай дзвонять», — збиралась я сказати Ксенії, котра, за моїми припущеннями, не повинна була здогадатися про інтернет. Адже слухавка видавала б такі самі звуки, як ті, коли й справді хтось дзвонив мені по телефону. Цього ж разу вона чомусь взагалі не видала жодного звуку. Дивуватися було ніколи. Зелененький моніторчик внизу екрана свідчив, що я вже в інтернеті.

«Кому писати, що писати, як писати?» — гарячково міркувала я.

Добре, що ми з Георгієм попросили Настю вимкнути колонки. Звуки не виказували моєї присутності в інтернеті. В «аську» відразу надійшло повідомлення:

«Кроно, вітаннячко. Твоя домомучителька знову дозволила тобі залізти в комп’ютер? Це радує».

Це писав Настусин новий знайомий. Зважаючи на нік, — Гоша. Я здогадалася, що це той самий Ігор із автовідповідачем. Що ж, мені зараз навіть малознайомий тип може допомогти. Як добре, що в онлайні зараз виявилася саме людина з нашого міста.

— Зараз, я дещо підкоригувати повинна, — кинула я Ксенії та почала вистукувати повідомлення.

Ксенія напружено кивнула. Схоже, боялася підходити до мене надто близько. Ще б пак, а раптом я накинуся та силоміць відніму пістолет? Усе-таки добре, що на декого я справляю враження людини, здатної навіть на таке.

«Це і є її сестра. На мене напали. Я вдома. Терміново подзвоніть моєму чоловікові, нехай допоможе».

Далі йшов Жорчин номер телефону. Я збиралася викласти ще деякі відомості, пояснити, що все це дуже серйозно… але тут зв’язок обірвався. Наш провайдер ніколи не вирізнявся гарною якістю зв’язку, але зараз мені вбачалися в цьому лиховісні ознаки.

— Якась проблема? Я краще піду… — Ксенія починала нервувати.

Повторного додзвону в інтернет я собі дозволити не могла. Шкода. Така гарна ідея, і не спрацювала. Ігор напевне вирішить, що Крона пожартувала, й нікуди не дзвонитиме…

— Я більше не можу чекати…

— Я теж, — відповіла я та заходилася імпровізувати, — краще покажу тобі це в книжці.

Плавним рухом я акуратно взяла в руки хомутовський збірник і рвучко пожбурила його в шафу. Сама при цьому про всяк випадок присіла за стіл. Ксенія здивовано провела книжку поглядом. І тут… Ура! Спрацювало! Дверцята шафи, повторюючи ранковий трюк, відчинилася, і вже за мить Ксенія отримала доволі відчутний удар: розкладне ліжко вискочило зі свого укриття та повалили дівчину на підлогу. Почувся безглуздий постріл. Ксенія жахливо перелякалася й відкинула пістолет. Я вискочила з-під столу й перехопила зброю.

Ксенія вилазила