Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— І мав рацію! Ви тільки зіпсуєте все! Не лізьте до нього!

Що довше ця дівчинка говорила, то підозріливішою здавалася її гіпотеза. Думці людини, яка настільки не керує власними емоціями, довіряти не можна. Можливо, Кирило сказав колись щось незначне, а воно впало на родючий ґрунт Ксюшиної підозріливості та розвинулось у її уяві до впевненості в його, Кировій, провині. А тепер, коли Ксенія відчуває, чим можуть скінчитися для Кирила її підозри, боїться відповідальності й хоче переграти все назад.

— Ксюшо, скажи, ти не до кінця впевнена в причетності Кира? Це важливо. Заспокойся і подумай гарненько.

Як не дивно, вона послухалася.

— Я не знаю, — зітхнула вона нарешті. — Якщо моє зникнення приголомшить його і змусить робити дурниці, тоді буду впевнена. Його не можна зараз налякати підозрами з вашого боку, розумієте?

У будь-якому разі перевірити Ксюшину гіпотезу було потрібно.

— Добре. Розумію. Раз ти така впевнена, що відкриті запитання все зіпсують, я їх не ставитиму. Але баш на баш. Я піду тобі в цьому назустріч, а ти натомість не будеш заперечувати проти мого дзвінка твоєму батькові… Зрозумій, він дуже хвилюється. Та й, відверто кажучи, ти зараз не в тому стані, коли можна десь тинятися. Тобі потрібно заспокоїтися, отямитись. Прийти додому, прийняти ванну, виспатися… Тоді й думатиметься краще. Миттю прищучимо твого Кира. А вдома переховуватися значно простіше. Уже там тебе точно ніхто не знайде…

— Чого ви зі мною говорите, як із божевільною?

Вона мала радію. Я дійсно перейшла на вдавано лагідні інтонації.

— Гаразд, скажу, як дорослій людині, — я вирішила виправитись, — у тебе нема іншої ради. Я все одно передам тебе батькові. З рук у руки. А далі можеш робити, що хочеш. Просто краще, щоб ти сама прийняла рішення повернутися. Краще зробити цей крок за обопільною домовленістю.

— Але ж, — Ксюша, схоже, не очікувала такого повороту. Губи в неї затремтіли, очі розширилися і зволожились, — але це зрадництво… Я довірилася вам. Вивернулася, описуючи навіть ті ситуації, у яких не надто гарний мала вигляд… А ви вирішили скористатися моєю відвертістю… Це підло.

— Ну ось! — я сплеснула руками. — Тепер і в мені тобі ввижається підла зрадниця. Кепська звичка бачити ворогів у кожному зі свого оточення.

По суті, якщо ця панянка не хотіла повертатися додому, то мала на це повне право. Я розуміла її, але все-таки говорила далі.

— Це вже, знаєш, якісь твої приховані комплекси. Цілий комплекс комплексів. І як, запитується, можна не ставитися до тебе, як до божевільної?

Я суворо глянула на Ксенію, зупинилася на половині думки й раптом здавлено засміялася. Ну чому всі найбезглуздіші історії відбуваються в цьому світі тільки зі мною? За що природа нагородила мене такою безмежною дурістю? Я власноруч притягла цю ненормальну Ксенію до себе додому. Зумисне вибрала момент, коли ми залишилися з нею наодинці. Не повідомила нікому про її появу. Не викликала Жорика для зняття свідчень… Не набрехала цілу торбу про свою вічну відданість і готовність коритися. Замість цього чесно зізналася в наявності власних планів. Нічого дивного в тому, що Ксенія вирішила скористатися цими моїми промашками. Її божевільні очі, не кліпаючи, свердлили дірки в моєму обличчі, на яке вона націлила дуло пістолета.

Ненька все життя вчила мене не зв’язуватися з психами, а тим більше — не приводити їх до себе в дім…

«Зброя, можливо, батьківська. Просто пристрасть якась у цих Шумилових тримати мене під прицілом. От же ж, так і не з’ясувала, чи носить видавець обручку… Ой, до чого тут це? До речі, навряд чи Ксенія вміє стріляти, — швидко подумала я, починаючи лякатися. — Загалом, я не боюся зброї, але в руках дилетанта й вона може викликати серйозне занепокоєння. Ксеня випадково може вистрілити… І що, запитується, тепер робити?».

— Чого ти хочеш? — гранично спокійно поцікавилась я.

— Піти геть. Я даремно довірилася вам.

«У, маячня! Вона не просто суперечить сама собі. Вона вже й мене зовсім заплутала… І таки піде, попадеться в лапи або своєму Кирилові, або ще, не доведи Боже, якому справжньому злочинцеві, пристрелить його ненароком, а я мучитимуся потім. Мовляв, як могла відпустити цю божевільну розгулювати по місту з пістолетом».

— Я можу поставити тобі кілька запитань? — я ще не до кінця розуміла, що збираюся почати, але вже починала діяти. — Зараз ти вже нічим не ризикуєш. Сила на твоєму боці.

— Як і справедливість. Запитуйте.

— Навіщо ти викрала дівчаток?

Про всяк випадок я приготувалася до падіння під стіл. Якби моє запитання раптом влучило в точку, Ксенія, цілком можливо, остаточно втратила б контроль над собою і, переживаючи викриття, почала б стріляти. Тоді потрібно було б негайно шукати схованку. Втім, я дуже сподівалася, що Ксюша все-таки не злочинниця.

— Що? — Ксенія мало пістолет не впустила від обурення. — Я?! Та як таке взагалі можна подумати?

— Елементарно. Ти втираєшся до мене в довіру. Спочатку намагаєшся переконати в провині іншої людини, потім довідуєшся, що я, замість того, щоб нападати на нього і саджати, збираюся з ним розмовляти, та ще й тебе хочу повернути додому… Загалом, отут ти й прокололася. Виказала свою злочинну сутність.

— Що тут злочинного?

— Направляти зброю на людей.

Звичайно, здорово було б, якби заради доказу своєї позитивності Ксенія забрала пістолет. Але це було б надто просто. Не з моїм щастям.

— Але ж я не збираюся стріляти… Просто мені потрібно спокійно піти…

Я змусила її виправдовуватися. Це вже було дуже добре.

— Не збираєшся? Чудово. Тоді віддай мені пістолет. Він може ненавмисне вистрілити…

Я вимогливо простягла руку.

— Не рухайтеся! Я стрілятиму! — закричала Ксенія.

«Не вийшло…»