Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Що ж, висновки очевидні, їх навіть робити не треба, бо все й так зрозуміло. В них все склалося. Вони разом. Вони щасливі. Певно, навіть живуть разом.
Слава зрадив нашу дружбу, не розповідаючи мені цих новин. Але нехай. Не буду тримати зла. Я спробую бути щасливою! За друга... За себе...
Мені необхідно знову зациклитися на Жені, як це й робила раніше. Він зможе заспокоїти моє серденько. З ним я віднайду спокій. Все знову буде, як колись. Ну, майже все...
Наказавши собі заспокоїтися, я набрала номер Жені на мобільному. Хотілося якомога швидше зустрітися. Чомусь з'явилася впевненість, що варто нам побачитися, одразу мої нерви, образа, ревнощі минуть, засяє сонечко і я буду щасливою!
Ага, наївна. Як же?
— Так, Сашо? Як твої справи? — голос хлопця звучав занепокоєно. Авжеж, він же переконаний, що в мене сімейні проблеми. Саме це я наплела йому, щоб не йти в офіс. Звісно, тепер мене мучило сумління. Я почувалася жахливо, адже вперше прогулювала улюблену роботу. Перфекціонізм змушував мене викладатися на повну, однак з іншої сторони після стількох емоційно-складних днів мені був життєво необхідний відпочинок.
— Все гаразд, дякую. Може зустрінемося сьогодні? Ти не проти? — з хорошими надіями запропонувала я.
— Авжеж, я з радістю. Де й коли? — швидко погодився юнак.
— Може погуляємо Набережною о сьомій?
— Залюбки. Чекатиму на тебе, — пристав на пропозицію він. Я попрощалася і вимкнула телефон. Розрахувавшись в кафе, взяла сумочку і поспішила до свого авто, щоб поїхати до батьків. Повертатися в порожню квартиру не хотілося. Я боялася, що на мене знову нахлинуть важкі спогади... Більше не хочу думати про Славу. Не буду навіть згадувати!
Подарунки, придбані сьогодні, надзвичайно потішили мого племінника. Дивлячись на те, з якою радістю він розпаковував коробки з іграшками, я мимоволі пройнялася святковою атмосферою. Нарешті хоч щось зробила правильно.
Ми з Катею пили чай і спостерігали за Михасиком, коли в кімнату впевнено увійшли наші батьки. Варто було на них глянути, одразу стало зрозуміло, що щось не так.
— Дівчата, ми з татом хочемо вам повідомити дещо дуже важливе, — всміхнулася мама. А я чомусь напружилася.
— Не лякай, — відповіла я. Ненька всміхнулася знову.
— Нічого страшного. Ми отримали запрошення зустріти Новий рік на Мальдівах з Трачуками, — видав батько.
— Вони сильно засмутилися, що ви відмовили? — спитала Катя, хоч нам обом було ясно, що, на жаль, не все тут так легко.
— Чому б ми відмовляли? — здивувався тато. Авжеж, Анатолій Трачук — його родич, друг і партнер. Наші сім'ї часто відпочивали разом.
— Ми вирішили прийняти це запрошення. В середу вилітаємо трохи більше, ніж на тиждень, — повідомила ненька.
— Ви знущаєтеся? Залишаєте мене саму перед пологами? — Катя так крикнула, що аж дитину злякала.
— Тобі ще рано народжувати, і сестра буде поруч. Правда ж, Сашо? — залізний аргумент матері.
— А я чим допоможу? Не лишайте мене з нею саму! А якщо знову ускладнення? — так, мені було страшно. Досі Катя була постійно на очах у мами, але ж я не зможу покинути роботу і переселитися до сестри. Та й були свої плани на Новий рік.
— Та припиніть ви! Не накручуйте! Ви дві дорослих жінки, а поводитесь, мов діти. Ми маємо поїхати. Це стосується бізнесу, а не лише відпочинку. А ви не самотні, маєте одна одну. А як буде, коли ми помремо? Вчіться вже самостійності! — сказав, як відрізав. Ми розгублено переглянулися, а коли батьки покинули залу, я поспішила висловити своє припущення:
— Нема там в них жодних справ. Це вони навмисно, щоб нас примирити, поки побачили потепління...
— Сто відсотків! — погодилася сестра. — Здуріти можна! Вирішили покинути мене в найскладніші дні! Наче мало того, що я кілька місяців на збереженні лежала, то ще й святкувати самій!
— А твій чоловік? Він не приїде? — здивувалася я.
— Аж тридцять першого. А до тієї пори ще днів десять бути самій! — нила вона. — Саш, може ти справді поживеш трохи тут, а? Не залишай мене саму!
— Та заспокойся вже... Не залишу, — важко зітхнувши, вимушено погодилася.
Того вечора я все ж таки зустрілася з Женькою. Хотілося виговоритися, однак нормально це зробити не виходило. Він не вмів підтримати мене і деколи просто не розумів.
— То й що, що твій друг нічого не сказав про свої стосунки? Він же не зобов'язаний звітувати про всі свої кроки. Чого ти забиваєш голову дурницями? — спитав він, погладивши моє чорняве фарбоване волосся.
— Але це важливо! Ми ж роки дружили... А я дізнаюся з фотки в інсті! — скаржилася я.
— Облиш! Ти себе накручуєш... — я не знайшла, що на це відповісти.
— Знаєш, батьки на свята їдуть на Мальдіви, а мені залишають Катьку. Трохи боюся, щоб їй знову не стало погано. Доведеться переїхати до неї, — ділилася тим, що на душі.
— Ти хороша сестра, турботлива. Молодчина, — похвалив він. Я аж скипіла у відповідь на милу усмішку. Хотілося крикнути: “Ні, я погана сестра! Ми ж взагалі не спілкувалися місяцями! В нас погані стосунки. Лише блиснуло трохи потепління. Я думала, що ми тепер знову не бачитимемося, це допомогло б зберегти це покращення. А тепер жити під одним дахом! Точно вб'ємо одна одну! А якщо вона народжуватиме? Що мені робити?". Але я не могла цього всього сказати. Передісторії він не знає, а розповідати якось соромно. Це лише Слава приймав мене такою.
