Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

За пів годинки він примчав до мене. Коли мій хлопець був поруч, мало б стати спокійніше... Але не стало...

— Не хвилюйся, — шепотів він, чим шалено дратував.

— Як не хвилюйся? Що значить "не хвилюйся"? Мені радіти? Це з моєю сестрою там казна-що, між іншим! — дратувалася я.

— Сашо, все буде добре, — маючи залізне терпіння, він не ображався, а продовжував підтримувати.

— Звідки ти це можеш знати? Ти не знаєш цього! Ти це кажеш, щоб мене заспокоїти, але я не можу бути спокійною, поки мені нічого не кажуть ці чортові лікарі! — шипіла я, стишуючи тон і позираючи на Михася в обіймах Алли.

— Може тобі принести чаю?

— Не треба мені чаю! — все одно лютувала я, хоч і в душі розуміла, що зриваюся на нього цілковито даремно. Він же хоче, як краще. Він ні в чому не винен.

— А в офісі... — ще хвилин за тридцять мовчанки спробував заговорити до мене, але я вкотре вибухнула гнівом.

— Та чхати мені на офіс, Женю! Невже не розумієш?

Він пригнічено замовк, перед тим вибачившись, а мене знову почало катувати сумління.

— Пробач, — зітхнула я.

— Я все розумію, — кволо всміхнувся він. Було соромно...

— Хто родичі пацієнтки з кровотечею? — з операційної вийшов стомлений лікар. Підхопившись на ноги, я прибігла до нього, вчепившись чоловіку в руку:

— Я — сестра. Молю, скажіть мені щось хороше!