Десертик - Анна Харламова

Вітаю, дорогі читачі.

Дякую, що обрали мою творчість для гарних емоцій.

 Глава 1.

  Айлі уся сяяла, дивлячись, як здійснюється її мрія. Склавши долоні хатинкою, вона зазирала у вітрини, поки що порожньої кондитерської. Невеличке приміщення, яке вона два тижні назад пригледіла, нарешті стало її законною власністю. Діставши ключі з кишені, дівчина набрала повні легені повітря і видихнувши, відчинила двері та зайшла у середину. Вона дивилась з чого потрібно почати, щоб вдихнути нове життя, у майже розвалену будову. Виявилось, що почати треба з усього. Але її ентузіазм не могли зіпсувати якісь там розбиті сходинки, або обсипана штукатурка.
   — Я це зробила! — потираючи долоні, сказала вона до себе.
   — Так, ти це зробила, моя люба подружка! — почувся голос Джессі за спиною Айлі.
   — Привіт. — Обертаючись до подруги, усміхалась дівчина. — Я так рада, що ти прийшла. — Обіймаючи Джесі, мовила вона. — Ну як тобі?
   — Ну якщо чесно, то тут роботи не початий край. — Розглядаючи усе довкола, сказала вона. — Але ми, наведемо тут лад. — Підбадьорила подругу Джессі, дивлячись, як та похнюпилась від її слів.
   — Я знаю. — Знову здобувши гарний настрій, сказала Айлі. — Почати треба з заміни дверей, сходинок і фарби. А потім подивимось.
   — Ти так і не сказала батькам? — колупнувши застарілу фарбу на стіні, яка у мить обсипалась, спитала подруга у Айлі.
   — А як я можу зізнатись, мовляв до них: «Ви знаєте на ті гроші, які для мене збирала уся родина я купила не будинок, де мала б жити, а кондитерську. Яка до речі розвалиться, якщо поблизу проїдеться якесь авто».
   — Але все одно, рано чи пізно доведеться їм зізнатись, — зауважила подруга.
   — Я знаю. І я дуже хочу зізнатись. Але хоча б тоді, коли усе приведу тут до ладу. — Айлі, глянула на подругу і додала. — Вибач мені, що я звалилась, як сніг на голову і оселилась у тебе.
   — Ти ж знаєш, що ти мені, як сестра. Я тобі у сотий раз кажу, що ти можеш жити у мене скільки буде треба.
   — Я знаю. І вдячна за це. Але все одно, чим швидше я відчиню кондитерську, тим швидше зможу знімати якусь кімнату.
   — Досить про це говорити. Ти знаєш мою думку. — Сказала вона, перебиваючи заперечення подруги.
   — Дякую.
   — Якою фарбою будеш оживляти цю кімнату? — тихенько, змінюючи тему, спитала Джессі.
   — Малиновою. — Усміхнулась Айлі, і дівчата поринули у фантазії, обговорюючи, якою буде кондитерська.

   Минуло декілька днів після першого візиту до кондитерської, доки Айлі узялася за фарбування стін. Дівчина стояла на невеличкій драбині, і наспівуючи пісні Майкла Джексона, проводила туди сюди пензлем, розфарбовуючи сіру стіну у яскравий колір.
   — Привіт. Я привела помічників. — Забігши у середину будівлі, оголосила Джессі. — Зараз сюди зайдуть Крейг і його друг. Вони допоможуть нам сьогодні.
   — Чого ж ти не попередила? Глянь на мій вигляд. — Показуючи на довгий, розтягнутий, як мішок светр, до того ж заляпаний фарбою, пожалілась вона. — Коси геть скуйовджені.
   — Зате ти нафарбована: очі, губи, навіть рум’яна є. — Підбадьорила Джессі. — Друг Крейга, милий і простий хлопець. Він навіть не помітить такої дрібниці, — заспокоювала та, дивлячись на не найгарніший светр своєї подруги.
   — А ще, ти забула уточнити, що він начебто зійшов з обкладинки якось журналу. — Дивлячись у вікна, позаду яких ішов неймовірний красень і хлопець Джессі сказала Айлі і зітхнувши додала: — Ти тільки поглянь на мене, ти хочеш сказати, що у такому вбрані можна з’являтись перед людьми.
   Джессі нічого не встигла відповісти, бо у кондитерську зайшли хлопці.
   — Привіт дівчата. — Привітався Крейг, і одразу продовжив: — Знайомся Айлі, це мій ліпший друг Мітчел. — Глянувши на друга, а потім на схвильовану дівчину, він сказав: — А це Айлі.
   — Привіт. — Усміхнувся новий знайомий до неї.
   — Привіт. — Ледь вимовивши, відповіла Айлі, дивлячись у блакитні очі.
   — Привіт Мітчел. — Обійнявши хлопця, і порушуючи тишу, радісно привіталась Джессі.
   Мітчел привітався і відповів на обійми.
   — Я зараз ображусь. Ти хоч пам’ятаєш хто я? — ображено спитав Крейг.
   — Любий ну ти що?! — підбігши до свого хлопця, Джессі міцно поцілувала його, чим змусила зашарітись Айлі та усміхнутись Мітчела. — Ну що хлопці, готові допомагати?
   — Ми у вашому розпорядженні. — Обіймаючи Джессі, сказав Крейг. — Що мені робити?
   — Пішли на вулицю, будемо лагодити сходинки. — Узявши свого хлопця за руку, Джессі вивела його на двір і зачинила двері.
   — А мені з чого почати? — поцікавився Мітчел у Айлі.
   У Айлі перехоплювало подих від одного погляду на красеня, який стояв неподалік, а коли він до неї заговорив у неї відняло ще й і мову.
   Прокашлявшись, дівчина тихо мовила:
   — Он там, — вказуючи пальцем у куток, — є фарба, пензлик і стіна. — Нібито пошуткувала вона. — Можна почати з неї.
   — Добре. — Кинув він одну єдину фразу, і пішов туди куди йому щойно вказала Айлі.
   Мітчел підійшов до стіни, закатав рукава і макнув пензлик у фарбу. Айлі крадькома спостерігала за ним, вивчаючи його зовнішність. Його високий зріст дозволяв йому без усіляких зусиль діставати пензлем там, де Айлі потрібна була б драбина. З кожним рухом пензля, його міцні руки грали м’язами, і від цього гіпнотичного видовища Айлі забувала, як дихати. Темно русяве волосся, гарно забране назад. Зачіска наче у роки Елвіса Престлі. Прямий ніс, вольове підборіддя, сині очі, немов водоспади Шотландії. Його чіткі губи манили для поцілунку, такі сексуальні, про які лише подумавши, Айлі інстинктивно облизувала свої вуста.
   Мітчел відчував на собі проникливий погляд дівчини. Він самовпевнено і самозакохано усміхнувся сам до себе, знаючи, як він впливає на слабку стать. Забравши грайливо коси з чола, він навмисне демонстрував свою сексуальність.
   «Шкода, — подумав про себе Мітчел, — але вона мені не зовсім підходить». Він обернувся у її бік і побачив, що вона зайнята змішуванням фарби, тому можна було спокійно роздивитись її. Обличчя неймовірне привабливе: чуттєві губи, довгі вії, які обрамляють зелені, як смарагд очі, невеличкий ніс з маленькою горбинкою, який є оригінальною ноткою у її зовнішності. Хвилі золотого волосся, яке незграбно приборкане шпилькою, довершував образ лісної феї. Проте, спускаючись поглядом нижче, перед ним відкривалась не така приємна картина для очей, яка була зверху. Мітчел похнюпився. Її мішкуватий светр і такі ж штани, робили з неї панду у кілограмів сто. «Як таке привабливе обличчя дісталось такому тілу, — подумав Мітчел. — Гарненька, проте не для мене. Хоча можливо і для мене, але буде тоді, коли не менше ніж півтора року займатиметься в спортзалі. А ще цей одяг ­– це жах. — Думки бушували у його голові». Він не втримався і глянув в останній раз на Айлі, перед тим, як повернутись до своєї роботи. Але вже через мить почувши голос дівчини, його голова була знову повернута у її бік.
   — Дякую тобі за допомогу. — Ледь вимовила вона. — Я у цьому містечку нікого не знаю, окрім звичайно Джессі та Крейга.
   — А тепер і мене. — Усміхнувся він, але глянувши на мішок, у який вона одягнена, усмішка кудись заховалась. — І не треба дякувати. — Натягнувши ледь помітну вдавану усмішку, він все ж говорив зараз правду. — Я хоч десь принесу користь. Моя бабуся завжди каже, що з мене ніякої користі.
   — Можеш переказати своїй бабусі, що ти незамінний помічник. Особливо таким невеличким, як я.
   — Тобто?
   — Ти дотягуєшся пензлем до самої стелі. — Пояснювала вона далі. — Я з ростом метр шістдесят, без драбини нікуди.
   Він засміявся так щиро, як уже давно не сміявся.
   — Тобто мої метр вісімдесят, тут у пошані. — Мітчел не припиняв усміхатись.
   Айлі дивилась на його усмішку, і сама не припиняла усміхатись йому навзаєм.