Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Серце затремтіло. В голові виникло сотня запитань... Але в слухавку ридав маленький племінник, який не міг нічого толком пояснити.

— Михасю, мама може говорити? — занепокоєно спитала я.

— Тьотю! Мама впала, вся в крові, їй погано! Приїдь швидше, тьотю! — буквально прокричало дитя. Схопивши сумочку руками, що тряслися, я вигукнула хлопчику:

— Не бійся, вже їду! Поклич когось, знайди Аллу і скажи, щоб чекала на лікаря! — попросила я і, переконавшись, що він все зрозумів, вимкнула, аби хутко викликати швидку на адресу сестри. Бігла коридорами офісу, збиваючи з ніг всіх працівників, що траплялися мені на шляху. Майже біля дверей натрапила на Женю.

— Що сталося? — схопивши мене за руку, схвильовано вигукнув він.

— Каті погано... Впала чи що... Михась нічого толком не міг розповісти. Я біжу до неї, — у двох словах повідала свою гірку історію.

— Ти серйозно? От прокляття! Мені їхати з тобою чи зустрічати клієнтів? Що робити? — він розгубився не менш ніж я. Клієнти! Точно! За пів години в нас ділова зустріч... на яку я точно не потраплю. А, чхати!

— Залишись тут, вибачся перед ними... А я побігла, — мовивши так, влетіла у двері і, ставши ногою на слизьке, проїхалась майже до стоянки. Вже перед самісінькою своєю машиною розпласталася на льоду. Вилаявшись (вже аж просто не стрималася), стрибнула на ноги і врешті залетіла до салону, в думках згадуючи всіх дідькових бабусь, якщо їх в нього багато. Водночас не залишилася без уваги і Алла, наша економка, а також покоївка Тетяна. Де їх носить, поки там таке відбувається?

Ледь знайшла на телефоні номер першої, жінка взяла слухавку майже одразу.

— Олександро Адамівно, пробачте. Я лише на пів годинки вийшла на кухню, щоб пообідати. Я не залишала Катерину Адамівну на довго... — заливалася вона.

— Замовчи! — перервавши цей потік непотрібної балаканини, вигукнула я. — Досить вже! Що з Катею?!

— Вона впала зі сходів...

— Жива?! — ось, що турбувало мене найбільше.

— Так... Ми чекаємо на швидку. Я викликала, щойно дізналася...

— Я теж, — полегшено зітхнувши, промовила я. — Їду. Повідомляй, якщо що...

Я ще ніколи так швидко і так ризиковано не мчала містом. Обганяла автівки, мчала на червоний, порушила всі правила і ледь не спричинила ДТП. Чортова слизька дорога!

Краєм ока помітила, що сьогодні відкриття ялинки десь в парку. Чудесний Новий рік! Святковою атмосферою аж тхне! Дякую, любі батьки, за даруночок! Самі поїхали розважатися, а мені з цим всім боротися! А якщо вона... Як же Михась? Що я йому скажу? Ні! Ні, нізащо! Вона житиме! Неодмінно житиме! Тільки спробуй померти, Катюхо, то я сама тебе оживлю, а потім вб'ю!

Я влетіла на батьківське подвір'я, коли лікарі вже завантажували жінку в автобус невідкладної допомоги.

— Що з нею? — вигукнула я, помітивши, що вона вся в крові.

— А ви...? — запитав мене медик.

— Сестра, — стиха відповіла я, а моє серце на мить припинило своє биття.

— Вона втратила багато крові. Будемо рятувати.

— А її дитина?

— Не можу вам зараз нічого сказати. Можливо, буде необхідно негайно робити кесарів розтин... — повідомили мені.

— Але їй рано народжувати... — прошепотіла про себе, зараз неабияк злякавшись. — Будь ласка, врятуйте її. Їх обох!

— Зробимо все можливе, — повідомив лікар і застрибнув у машину одразу за своїми колегами. Коли перед нами зачинилися двері, Михась вибухнув страшним плачем. Серце обливалося кров'ю, а проте я не просто так вирішила не їхати у швидкій з Катею. Моєму племіннику краще їхати в моєму авто, аніж бачити маму такою. Це занадто великий стрес для малюка. Підхопила його на руки і пригорнула до себе, прошепотівши на вухо:

— Мама одужає! Чуєш мене? Все буде чудово. Ми зараз поїдемо за мамою, добре? Алло, сядьте, будь ласка, з Михасем на задньому сидінні. Їдемо за швидкою.

Передавши племінника економці, я відкрила їм двері, а коли вони вмостилися в авто, застрибнула на водійське сидіння. Повернувши ключ в замку запалювання, натиснула на педаль газу і повела "форда" вслід за машиною швидкої допомоги, в якій рятували мою сестру.

По прибутті в лікарню, почалося найгірше — очікування. З Михасем на руках, що увесь час плакав, я ходила коридорами і просто божеволіла, чекаючи хоч якихось звісток. Ні, не хоч якихось, а виключно хороших. Інші мені не підходили. Не стала нікому телефонувати, поки не мала новин, аби не підіймати паніки. Було страшно. Було прикро і гірко. А найгірше те, що зараз мене дуже з'їдало сумління за всі випущені в пориві люті під час сварок слова. Вона — моя єдина сестра, близька людина. І хоч часом ми не розуміли одна одну, в ній була моя розрада і втіха в гіркі часи. Я не могла її втратити. Ні, нізащо не могла. Я просила небеса про порятунок для неї хоча б заради її маленького синочка... заради чоловіка, що любив її... заради батьків... заради мене, поганої, але люблячої сестри.

Трохи згодом зателефонував Женя. Він питав, у якій ми лікарні і повідомив, що з клієнтами все владналося якнайкраще, а проте зараз мене це мало турбувало. Якщо чесно, було взагалі байдуже. Хай горить синім полум'ям!