Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Чорт... Дякую, — я буквально побіг до свого кабінету.

Схопив речі та телефон, викликав таксі буквально на ходу. Хоч вона і вчинила некрасиво, я не мав права змішувати особисте з робочим так само як це до того зробила вона.

Таксі приїхало саме тоді, коли я вийшов з території заводу. Сів і попрямував до Аліни.

Паралельно почав дзвонити їй, але вона слухавки не брала. Доїхали до її будинку доволі швидко, бо не було заторів.

Я знав, де вона живе, бо ж раніше, вона вже викликала від мене таксі. Та ранкова поїздка збереглася в історії поїздок, тож мені не склало особливих труднощів туди дістатись.

Коли вже підʼїхав, знов вирішив зателефонувати, бо ж ані підʼїзду, ані номеру квартири я не знав.

Потім зрозумів, що цей будинок — це навіть не простий будинок, а гуртожиток.

Точно, їй же на відміну від мене, квартиру завод не оплачував... Після комфортного проживання у своєму житлі в Києві вона так просто взяла і кинула все просто для того, щоб бути поруч зі мною.

Можливо, заради себе, заради надій на наше спільне майбутнє, але я не міг заперечувати той факт, що Аліна дуже допомагала мені весь цей час.

Заплатив таксисту, вийшов з машини, і все ж вирішив зателефонувати. Довгі гудки здалися ще довшими...

Я вже навіть думав, що вона так і не відповість, але Аліна завжди відповідала на мої дзвінки...

— Алло? — тихо сказала вона.

— Аліно, ти вдома? — запитав я її. — Я під твоїм будинком. Вийди, будь ласка, я хочу з тобою поговорити.

— Але...

— Будь ласка, Аліно, — перебив я її.

— Добре, зараз буду...

За пару хвилин вона дійсно вийшла. Дуже сумна, з неї ніби всю радість витягнули.

— Аліно, я прийшов вибачитись, — я подивився їй в очі. — Я не мав права переносити свою злість за те фото на наші робочі стосунки. І ти не звільнена. Будь ласка, забери свою заяву. Ти дуже гарно пораєшся зі своєю роботою.

— Навіть якщо й так, — вона опустила голову. — Напевно, ми більше не зможемо працювати разом. Мені доведеться поїхати назад, до Києва. Хоча тут я й знайшла купу нових друзів... Взагалі, мені здається, що у Львові люди набагато відкритіші та щиріші, ніж у Києві...

— Аліно, давай просто не гарячкуватимемо, — я спробував зазирнути їй в очі. — Я знаю, що тобі подобається ця робота. Можливо, ми просто поміняємо секретарів, і тоді всім буде комфортно. Я хочу, щоб ти була щаслива, ти дорога для мене людина і так багато зробила для мене... Просто зрозумій, що я не можу тебе покохати, навіть якби і захотів. А мучити і тебе, і себе стосунками без почуттів я не хочу.

— Розумію, — вона кивнула. — Ти все ще кохаєш її... Сашу.

— Так, — я теж кивнув. — Деякі речі просто не змінюються, що б ти не робив.

— Саші дуже пощастило з тобою, — Аліна сумно усміхнулась.

— Не знаю... Але точно впевнений, що мені варто хоча б ще раз поговорити з нею. Не хочу, щоб вона підлаштовувалась під Женю. Хочу, щоб вона була собою з тим, кого кохає... Навіть не знаю, чому для мене це так важливо.

— Ти завжди був таким... Саме в такого тебе я і закохалась, як тільки ми познайомились трохи ближче. Проста симпатія швидко переросла в кохання, але я напевно ще там, у Києві, розуміла, що в мене нема шансів... Ти так дивився на неї...

— Пробач за все, що зробив не так, давай принаймні спробуємо дружити, якщо ти авжеж захочеш цього. І, будь ласка, забери ту заяву. Поїхали на роботу, там розберемось, добре?...

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно