Селяни - Реймонт Владислав
Де ж я тепер подінуся з цією дитиною, де? От свідки скажуть і підтвердять,— вигукувала вона з риданнями.
Але виявилось, що свідки нічого не можуть підтвердити, крім пліток і здогадів, отож Євка знову почала доводити й переконувати, і, нарешті, як останній доказ, розповила дитину і поклала її перед суддями. Немовля дригало голими ніжками й заливалося плачем.
— Самі подивіться, вельможні панове судді, чиє воно... і ніс такий, як картоплина, і очиці його — карі, маленькі. Риска в риску, ніхто інший, як Борина! — голосила вона.
Тут вже й судді не могли втриматися від сміху, а люди просто реготали, аж качалися, і, придивляючись то до Євки, то до дитини, то до Борини, вголос робили зауваження.
— Оце так панночка — чисто кішка обдерта!
— Борина — вдівець, чого б йому не одружитися, а хлоп'я згодиться в підпасичі.
— Линяє вона, як корова навесні!
— А красуня яка! Тільки соломою напхати та в просо поставити — всі ворони розлетяться.
— Вже й так собаки тікають, коли Євуся селом іде!
— А пика наче помиями вимащена!
— Бо дівка хазяйновита, вмивається лише раз на рік, щоб на мило не витрачатись...
— Євреям печі топить, от їй і ніколи, тож і не дивно. Сипалися жарти й зауваження, дедалі злісніші й дошкульніші.
Євка змовкла і тільки дивилася на людей безтямним поглядом загнаної тварини та наче щось обмірковувала.
— Тихо! Гріх знущатися з чужого нещастя! — крикнула Домінікова так голосно, що люди відразу змовкли і дехто став зніяковіло чухати потилицю.
Справа скінчилася нічим.
Борина відчув незмірне полегшення, бо хоч він і не був винен, але дуже боявся людського поговору. Та й суд міг присудити, щоб він платив, бо це закон: ніколи не знаєш, кого він за карк схопить,— винного чи невинного. Адже бувало так не раз, і не два, і не десять разів.
Він одразу вийшов на вулицю і, чекаючи Домінікову, став міркувати й зважувати усі подробиці справи. Він ніяк не міг зрозуміти, чому Євка подала на нього скаргу.
— Ні, це не вона своєю головою придумала, це хтось інший через неї хотів мені дошкулити. Але хто?
Вони з Домініковою й Шимеком пішли до корчми чогось випити і трохи закусити, бо вже було далеко за полудень. В корчмі Домінікова обережно натякнула йому, що вся Євчина справа — мабуть, робота його зятя-коваля, але Борина цьому не повірив.
— Яка ж йому з того користь?
— А така, щоб вам дошкулити та на посміховисько виставити. Є такі люди, що для своєї втіхи раді б з інших шкуру живцем здерти.
— Дивно мені, що Євка подала скаргу. Я нічим її не скривдив та ще й за хрестини цього байстрюка дав ксьондзу мішок вівса.
— Вона ж у мельника робить, а той з ковалем приятелює. От і міркуйте...
— Міркую, але нічого зрозуміти не можу. Випиймо ще.
— Спасибі, випийте спершу ви, Мацею!
Вони випили раз і другий, з'їли другий фунт ковбаси й півхлібини. Старий купив в'язку бубликів для Юзі й зібрався їхати.
— Сідайте, Домінікова, зі мною, поговоримо дорогою. Нудно самому.
— Добре, я тільки забіжу до костьолу, прочитаю молитву. Вона пішла, але хутко повернулася, і вони поїхали.
Шимек поволі плентався за ними візком. Візок був запряжений однією конякою, та й піски були глибочезні. Хлопця трохи розібрало, бо він не звик пити, та ще й був приголомшений судом. Він усю дорогу куняв у візку, а часом, прокидаючись, побожно хрестився, зривав з голови шапку і, безтямно дивлячись на хвіст свого коня, наче це було обличчя судді, бурмотів: "Порося наше, все біле, тільки біля хвоста чорна латочка".
Сонце вже хилилося на захід, коли вони в'їхали в ліс.
Борина й Домінікова говорили мало, хоч сиділи поруч на передньому сидінні. Але нечемно було сидіти мовчки, мов якимсь нелюдам, отож вони перекидалися час від часу слівцем, так, аби не заснути та щоб у горлі не пересохло.
Борина підганяв кобилу, бо вона пленталася чимраз тихше і від спеки та втоми вся спітніла, часом посвистував і мовчав, щось обчислюючи та зважуючи в думці, і частенько скоса поглядав на стару, на її сухе, наче з воску вилите обличчя з численними застиглими зморшками. Вона весь час ворушила беззубим ротом, ніби молилася подумки, і тільки часом насувала нижче на лоб червону хустку, бо сонце світило їй просто в обличчя, і знову сиділа нерухомо, лише темні очі її горіли.
— Ви вже викопали картоплю? — спитав нарешті Борина.
— Вже. Цього року добре вродила.
— Буде чим свиней годувати.
— Я вже годую кабанчика — на масницю може придатись...
— Певне, певне... Казали, до вас Валек Рафалів старостів засилав з горілкою?
— Не він один... Але даремно гроші марнують... Не для таких моя Ягуся, ні!
Вона підвела голову і втопила свої яструбині очі в Борину, однак обличчя його залишалося холодно-спокійним і байдужим. Ще б пак! Адже він статечна, поважна людина, не вітрогон який. Вони довго не казали ні слова, так, наче цим мовчанням випробовували одне одного.
Борині ніяк було першому почати — не годилося це йому, першому господареві в Ліпцях, та й літа його не такі. Як це — просто взяти й сказати: так, мовляв, і так, Ягуся йому до вподоби? Є в нього гордість і кмітливість...
Але вдачі він був запальної, і злість його брала, що він мусить так стримуватися, кружляти навколо.
Домінікова здогадувалась, що його так тривожить і злостить, але жодним слівцем не допомогла йому. Вона поглядала то на Борину, то в блакитну далечінь і нарешті мовила:
— Спека яка — наче в жнива.
— Правду кажете.
Обабіч дороги могутньою стіною тягнувся бір, і крізь нього не пробивався з полів навіть подув вітерця. Сонце стояло над головою і так припікало, що розімлілі дерева завмерли, знеможено звісивши верховіття над дорогою, і тільки час від часу струшували з себе бурштинову глицю, що, кружляючи, падала долі. Грибний запах болота й зопрілого дубового листя лоскотав ніздрі.
— А знаєте, Мацею, дивуюсь я та й інші теж — як це такий господар, як ви, що й голову на плечах має, і землі стільки, і від людей пошану, як це у вас, приміром, немає охоти зайняти яку-небудь посаду?
— Правду ви кажете — нема охоти. Навіщо мені це? Був я три роки солтисом, тільки й того, що свої гроші доплатив. А скільки коней ганяв, скільки намучився й набігався — гірше, ніж той рудий пес! Та й господарство марнуватися стало — такі збитки й занепад, що стара зі мною весь час лаялась, доброго слова я від неї не чув.
— Звісно, вона мала свій розум. А проте, начальством бути — і шана, і прибуток.
— Спасибі! Стражникові кланяйся, писарю чи там якомусь голякові з управи — теж. Велика тобі шана! Селяни податок не платять, міст завалився, собака сказився, кілком голову комусь розвалили — хто винен? Солтис! З нього штраф цуплять. Прибуток — ще б пак! Мало я писареві в повіт переносив і яєць, і курей, і гусей!
— Правду ви кажете. Але Петрові, відколи він війтом став, ведеться непогано: і земельки прикупив, і клуню поставив, і коні в нього — як змії.
— Так воно, так, та не відомо, що від цього залишиться, коли його Урядування скінчиться.
— Ви так думаєте?
— В мене очі є, та й розумію дещо...
— А Петро загордував. Навіть з ксьондзом сварки заводить.
— Щастить йому, бо в нього жінка така. Він урядує, а вона все господарство в руках тримає.
Вони знов деякий час помовчали.
— А ви, Мацею, старостів ні до кого не засилатимете? — обережно запитала Домінікова.
— Е, в мене вже до жінок немає охоти. Старий.
— Таке говорите! Той старий, що вже ходити не здужає, ложки страви до рота не донесе, на піч не вилізе. Бачила я, який ви клунок жита на плечі завдавали.
— Я ще при здоров'ї, це правда, та хто за мене піде?
— Спробуйте посватати, то й побачите.
— Старий я, діти дорослі. Та й абикого не візьму.
— А ви тільки запишіть землю, то за вас найкраща піде.
— Заради землі? От свинство! За ті морги найчистіша дівчина піде хоча б за діда, що під костьолом стоїть.
— А хіба чоловіки за приданим не женуться, га?
На це Борина не відповів нічого, тільки шмагнув батогом кобилу так, що вона рушила з місця чвалом. Обоє довго мовчали.
Тільки коли вже виїхали на шлях під тополі, Борина, який весь час кипів від люті й обурення, раптом вибухнув:
— І що воно діється на світі — чорти б його узяли! За все плати, навіть за добре слово! Вже так погано, що гірше й бути не може! Вже й діти проти батьків повстають, послуху від них і не питай, і всі гризуться між собою, як собаки.
— Бо дурні, забули, що свята земля однаково всіх укриє.
— Ледве підросте такий парубок, а вже до батька чіпляється: віддай, мовляв, мою частину! Із старих глузує. Паскуди, на селі їм тісно, порядки старі не до сподоби! Дехто навіть одягатися по-нашому соромиться.
— Це все через те, що бога не бояться.
— Через те, не через те, а погано.
— І краще не буде, ні.
— Де там! Хто їх присилує?
— Кара божа! Але прийде година страшного суду, прийде. А скільки народу раніше загине — і перелічити не можна!
— Часи такі, що краще б мор прийшов на всіх.
— Часи... А люди хіба не винні? А коваль? З ксьондзом свариться, людей бунтує, морочить, а дурні йому вірять.
— Цей коваль — нещастя моє. Покарав господь зятьком!
Так вони скаржились одне одному, і лаяли все на світі, поглядаючи на село, яке дедалі чіткіше виднілося крізь тополі.
Біля кладовища вже здалека червоніли ряди похилених жінок, оповиті легким туманом куряви; незабаром стало чути глухий монотонний стукіт бительниць, що його доносив вітер, здіймаючись з низинних лук.
— Добра година тіпати льон. Я біля них злізу, бо там і моя Ягуся.
— Я трохи зверну з дороги і підвезу вас.
— Які ви добрі, Мацею, аж дивно,— мовила Домінікова, хитро посміхаючись.
Борина звернув з битого шляху на польову дорогу, що тяглася аж до воріт кладовища, і підвіз свою супутницю туди, де під сірою кам'яною огорожею, в затінку беріз, кленів і похилих надмогильних хрестів кілька десятків жінок ретельно тіпали льон. Над ними стояла хмара куряви, довгі волокна чіплялися за жовте листя беріз, висіли на чорних раменах хрестів. Неподалік, на жердинах, простягнених упоперек над ямами, де горів вогонь, сушився вологий ще льон.
Дзвінко стукотіли бительниці, і ряди жінок схилялися короткими рвучкими рухами. Тільки час від часу якась із них випростову-валась, витріпувала пасмо льону від решток костриці, скручувала в кульку чи трубочку й кидала на простелене біля неї рядно.
Сонце, що вже сідало за лісом, світило жінкам просто в очі — а їм хоч би що! Робота, сміх, веселий гомін не вщухали ні на мить.
— Боже поможи! — гукнув Борина Ягні, яка працювала перша скраю.
