Селяни - Реймонт Владислав

Вона була в сорочці, червоній вовняній спідниці, запнута хусткою від куряви.

— Спасибі! — відповіла вона весело, підводячи на нього великі сині очі, і усміх осяяв її гарне, засмагле обличчя.

— Що, донечко, сухий? — запитала стара, обмацуючи витіпаний льон.

— Сухий, як перець, аж ламається.— Ягна знову глянула на Бо-рину з таким усміхом, що в нього затремтіло все тіло. Він свиснув батогом і від'їхав, а дорогою весь час оглядався, хоч Ягни вже й не було видно. Вона, мов жива, стояла в нього перед очима.

"Дівчина, як лань! — думав він.— Оця мені саме до пари!"

IV

Була неділя — тихий, вересневий день, осяяний сонцем, оповитий осіннім павутинням.

На стерні, відразу за клунею, паслась сьогодні вся худоба Борини, а під високою пишною скиртою, оточеною пухнастою щіткою пророслого жита, лежав Куба, поглядаючи на худобу, і навчав Вітека молитов. Він частенько покрикував на нього або й штурхав пужалном, бо хлопчик весь час збивався й бігав очима по садках.

— Ти запам'ятовуй, що я кажу — адже це молитва! — серйозно повчав Куба.

— Та я ж слухаю, Кубо, слухаю.

— То чого ж ти очі витріщаєш на садки?

— Та мені здається, у Клембів є ще яблука.

— А тобі їх захотілось? Ти їх садив, га? Повтори "Вірую".

— Адже ви, Кубо, теж не виводили куріпок, а спіймали цілу зграю.

— Дурню! Яблука — Клембів, а куріпки — божі, розумієш?

— Але ж ви спіймали їх на панському полі.

— І поле — боже. Диви, який розумний! Ану, повтори "Вірую". Вітек похапцем повторював молитву, бо в нього вже боліли ноги від довгого стояння на колінах.

— Здається мені, кобила зайшла в Міхалову конюшню! — гукнув він, готовий вже схопитися й бігти.

— Не дивися на кобилу, а повторюй молитву.

Вітек похапцем докінчив молитву, але вже не міг витримати, присів навпочіпки й крутився на всі боки. Помітивши на сливовому дереві зграю горобців, він жбурнув у них грудкою і знову став бити себе в груди.

— А "Богородицю" проковтнув, як гниличку!

Вітек прочитав "Богородицю" з глибоким полегшенням і, розбуркавши Лапу, що спав поряд, почав з ним вовтузитись.

— Усе б ти вибрикував, як дурне теля.

— А куріпки ксьондзові віднесете?

— Віднесу.

— Краще б ми спекли їх у полі.

— Спечеш собі й картоплі. Бач, чого захотів!

— Дивіться-но, вже йдуть до костьолу! — скрикнув Вітек, побачивши крізь тини й дерева червоні хустки, що миготіли на дорозі.

Сонце припікало добре, всі двері й вікна були відчинені навстіж. Люди ще вмивалися біля призьб, дівчата розчісували й заплітали коси. Де витріпували святкову одежу, зім'яту від довгого лежання в скрині, а де вже й виходили на дорогу. Мов червоні маки чи жовті жоржини, що доцвітали біля стін, або жовтогарячі нагідки та красолі, йшли пишно вбрані дівчата й жінки. Ішли парубки, діти, ішли чоловіки в білих каптанах, схожі здалека на величезні снопи жита. Всі вони, не поспішаючи, прямували до костьолу дорогою над ставом, в якому, мов у золотій чаші, відбивалося сонце й сліпило очі.

А дзвони все виспівували радісними голосами, нагадуючи, що сьогодні неділя, відпочинок, молитва.

Куба чекав, поки скінчать дзвонити, але не міг дочекатися; заховав куріпок під полу і сказав:

— Вітеку, коли віддзвонять, зажени скотину в хлів і йди до костьолу.

І він швидко, наскільки дозволяла йому хвора нога, пішов уздовж садків стежкою, так рясно всипаною листям, що нога ступала наче по жовтому килиму.

Дім ксьондза стояв через дорогу напроти костьолу, в глибині величезного саду, повного зелених ще грушок і рум'яних яблук.

Куба нерішуче зупинився біля ґанку, оповитого почервонілими лозами дикого винограду. Він несміло поглянув на вікна, на сіни, відчинені навстіж і, не зважуючись зайти, відступив до великої клумби, повної троянд, айстр та левкоїв, від яких линули солодкі, п'янкі пахощі.

Зграя білих голубів то походжала по зеленому, замшілому даху, то злітала на ґанок.

Ксьондз ходив у садку з требником у руці. Він раз у раз трусив то грушу, то яблуню, і чути було, як плоди важко падають на землю; він збирав їх у полу сутани й відносив до хати.

Куба заступив йому дорогу й покірно вклонився в ноги.

— Що скажеш? Ага... Це Куба Боринин.

— Авжеж, ваша велебність. Ось кілька куріпок вам приніс.

— Дякую. Іди за мною.

Куба зайшов у сіни й зупинився біля порога — в кімнати він не зважувався зайти і тільки заглядав туди крізь відчинені двері. Він побожно перехрестився на ікони, що висіли по стінах, і зітхнув. Його так засліпила розкіш цієї кімнати, що в нього сльози виступили на очах і дуже хотілось помолитись, але він не зважувався стати на коліна на блискучій слизькій підлозі, щоб не забруднити її. До того ж і ксьондз одразу вийшов у сіни, дав йому злотий і сказав:

— Ну, спасибі, Кубо, ти хороша людина, побожна. Я знаю, ти кожної неділі ходиш до костьолу.

Куба знову вклонився йому в ноги. Радість так його приголомшила, що він і незчувся, як опинився на дорозі.

— Ого, за кілька куріпок такі гроші! Добродію наш любий! — шепотів він, оглядаючи монету.

Не раз він носив ксьондзу різну дичину, зайчат або гриби, але ніколи ще не одержував стільки — щонайбільше кілька мідяків чи й так, добре слово.

А сьогодні, господи Ісусе! Цілий злотий! І в кімнату його запросив, і стільки приємностей йому наговорив. Ісусе!

Кубу наче схопило щось за горло, сльози самі бігли з очей, а в серці так пекло, немов хтось насипав йому жару за пазуху.

Тільки ксьондз так може вшанувати людину, тільки він один! Хай йому дасть здоров'я бог і мати божа Ченстоховська. Добра він людина, добра. А на селі його, Кубу, і парубки, і господарі, і інші частенько обзивають кульгавим, і дармоїдом, і неробою, ніхто й доброго слова не скаже, ніхто не пожаліє, хіба що коні та собаки. А він же хазяйський син, не якийсь там підкидько, не волоцюга, а католик, християнин.

Куба підводив голову дедалі вище, випростовувався, як міг, і вже гордо, мало не з викликом, дивився на всіх — на людей, що виходили на цвинтар, на коней, що стояли біля огорожі, коло підвід. Він одягнув шапку на розпатлану голову і поволі, з гідністю рушив до костьолу, мов якийсь багач, заклавши руки за пояс і так загрібаючи хворою ногою, що курява здіймалась над ним.

Сьогодні він не залишився стояти на паперті, як личить наймитові, а почав щосили протискуватись крізь юрбу туди, де стояли самі багачі,— де стояв Борина і сам війт. Там було місце для тих, хто носить балдахін над ксьондзом, хто, коли підносять дароносицю, стоїть із свічкою біля вівтаря.

Люди дивилися на Кубу з подивом і страхом, не раз йому кидали грубе слово чи погляд, мов собаці, який лізе туди, куди його не просять. Але сьогодні Кубу це не зачіпало. Він стискав у кулаці гроші, і на серці в нього була така добрість і лагідність, як це завжди буває після сповіді.

Почалася обідня.

Куба став на коліна біля самої решітки й співав разом з усіма, побожно дивлячись на вівтар, де вгорі був намальований бог-отець — сивий і строгий, достоту такий, як поміщик з Джазгової Волі. А посередині сама мати божа Ченстоховська, в золотому убранні, дивилася просто на нього. І скрізь виблискувала позолота, палали свічки, стояли букети червоних паперових квітів. Із стін, з кольорових вікон дивилися суворі обличчя святих в золотих німбах, і золоте, фіолетове проміння райдугою било в очі Куби — зовсім так, як тоді, коли купаєшся в ставку перед заходом, і сонце палає в воді. Кубі здавалося, що він — у раю, він не зважувався поворухнутись і, не зводячи очей з темного, по-материнському доброго обличчя богородиці, шепотів молитву за молитвою пошерхлими губами або співав з усієї сили так завзято, що його хрипкий рипучий голос було чути найдужче.

— Дереш ти, Кубо, горлянку, мов голодна коза! — шепнув йому хтось збоку.

— Для Ісуса і пресвятої діви...— буркнув Куба й замовк, бо в костьолі настала тиша. Ксьондз у білому стихарі вийшов на амвон, і всі дивились на нього, а він нахилився над народом і почав читати євангеліє. Барвисте проміння падало на нього з вікон, і людям здавалось, що він стоїть, наче ангел, оточений райдугою...

Потім ксьондз говорив так довго й переконливо, що не один із слухачів зітхав від щирого серця, не один витирав сльози, а дехто, опустивши очі, каявся подумки і обіцяв виправитись.

Куба дивився на ксьондза, мов на святу ікону, і йому аж дивно було, що це той самий добродій, який розмовляв з ним і дав йому злотий. Зараз він був подібний до архангела на вогненній колісниці, обличчя в нього зблідло, очі сипали блискавки, особливо коли він, піднісши голос, почав вичитувати народові за всі його гріхи — скупість, пияцтво, розпусту, шахрайство, непошану до старших і безбожність. Він закликав людей опам'ятатись, благав, заклинав, просив — так, що Куба не витримав і, відчувши себе винним в усіх цих гріхах, заридав, а за ним увесь народ — жінки, навіть статечні господарі. В усьому костьолі знявся плач, схлипування, шморгання носами. Ксьондз повернувся обличчям до вівтаря і, ставши на коліна, читав покутню молитву. Стогін знявся в юрбі, і вона, мов ліс, піднятий ураганом, впала ниць на підлогу, аж курява знялася, і ніби хмара оповила людей, які з криком, сльозами й зітханнями благали бога змилуватись.

Потім настала тиша, повна молитовної щирої розмови з богом. Почалася пізня обідня. Орган гудів придушеним, покірним і глибоким голосом, а душа в Куби завмирала від насолоди і невимовного щастя.

Голос ксьондза раз у раз підносився над юрбою й плив над похиленими головами, виголошуючи проникливу святу молитву. Дзвони виспівували славу, кадильний дим здіймався запашним стовпом і хмарою плив над людьми, які молились, стоячи на колінах. Кубу наповнювала така насолода, що він тільки зітхав і то підіймав руки, то бив себе в груди й завмирав у солодкому знесиллі. Шепіт молитов, зітхання, раптові вигуки і навіть стогони лунали навколо, а світло, запах ладану, музика органа оповивали душу Куби, наче дивний сон.

— Ісусе! Ісусе коханий! — шепотів він, засліплений і майже непритомний, міцно стискаючи в долоні свій злотий. Коли після піднесення чаші Амброжій почав обходити всіх з тацею, побрязкуючи грішми,— аби люди чули, що він збирає на свічки,— Куба встав, кинув і свою монету на піднос і довго, як це робили багачі, вибирав собі здачу — двадцять копійок і шість грошів.

— Бог тобі віддячить! — почув він з приємністю.

Коли розносили свічки, бо служба була з хресним ходом, Куба сміливо простяг руку, але, хоч йому страшенно хотілося взяти цілу, взяв маленьку свічку, майже недогарок, бо зустрівся з суворим, осудливим поглядом Домінікової, яка стояла біля нього з Ягусею.