Селяни - Реймонт Владислав
Він позіхнув, потягнувся, замахав хвостом, потім сів біля Куби і почав чухатись та наводити зубами порядок у своїх густих кудлах.
"І звертаю цю молитву до тебе й до всіх святих. Амінь!" — Куба Ще довго бив себе в груди, а вставши, сказав Лапі:
— Іч, жевжик чортів, чепуриться, наче баба на весілля.
Куба був чоловік роботящий і відразу взявся до роботи: вкотив віз у сарай і намастив колеса, напоїв коней і підкинув їм сіна, а вони запирхали від задоволення і застукотіли копитами. Потім він приніс з засіки полови з вівсом і всипав у жолоб жеребній кобилі, що стояла окремо в загороді.
— Жери, стара, жери. В тебе ж лошатко буде, тобі сили потрібні, їж!
Він погладив її по ніздрях, кобила поклала йому голову на плече і ласкаво хапала губами за волосся.
— Картоплю з поля звеземо, а надвечір поїдемо в ліс по листя для підстилки. Не бійся, воно легке, не заганяю тебе.
— А тобі, бовдуре, батога дам, бач, овес йому пахне, ледацюзі,— вилаяв він коня, що стояв поряд і встромляв голову між дошками загороди, тягнучись до жолоба кобили. Куба вдарив його кулаком по заду, аж кінь відскочив убік і заіржав.
— Бач, ледар який! Жерти, мабуть, і чистий овес жер би, а до роботи тебе нема! Без батога і з місця рушити не хочеш, сатано!
Він обминув його й заглянув до лошиці, що стояла біля самої стінки і вже здалека з іржанням простягала до нього каштанову голову з білою лисинкою на лобі.
— Тихо, мала, тихо! Підживляйся, бо поїдеш з хазяїном до міста! — Він узяв жмут сіна і почистив їй забруднений бік.— Така здорова, що вже й до жеребця тобі час, а завжди забруднишся, як свиня!
Так промовляючи, він пішов до хліва, щоб випустити свиней, а Лапа ходив за ним і заглядав йому в очі.
— Що, і ти їсти хочеш? На ось тобі хлібця, на! — Куба вийняв з-за пазухи окраєць і кинув собаці. Той схопив і сховався в будку, бо свині вже кинулися віднімати в нього здобич.
— Бач, свині — достоту, мов деякі люди: аби тільки чуже вхопити та зжерти.
Він зайшов у клуню й довго розглядав підвішену до балки корову.
— От — дурна скотина, а й тій кінець прийшов. Здається мені, що завтра на обід буде м'ясо. Тільки й користі від тебе, бідолахо, що чоловік підживиться в неділю.
Він зітхнув, згадавши про їжу, і пошкутильгав будити Вітека:
— Сонце от-от встане, час корови виганяти.
Вітек щось бурчав, захищався, натягав на себе кожух, але зрештою встав і почав блукати по подвір'ю, сонний, млявий.
Господар сьогодні щось заспав. Сонце вже зійшло, розтопило паморозь, запалало загравою у воді й у шибках вікон, а з хати ще ніхто не виходив.
Вітек сидів на порозі хліва, позіхав і завзято чухався. Побачивши, що горобці стали злітати з даху до криниці і плескатися в жолобі, хлопчик приніс драбину і заліз під стріху — заглянути в ластівчине гніздо, бо там щось було тихо.
— Померзли, чи що?
Він став обережно виймати захололих пташок і клав їх собі за пазуху.
— Кубо, гляньте — померзли.— Він підбіг до наймита й став йому показувати нерухомих, закляклих ластівок.
Куба взяв одну в руку, притулив до вуха, дмухнув в очі й заявив:
— Вони заклякли — бач, як підморозило! От дурні, не полетіли вчасно до теплих країв. Ну-ну! — І він пішов до своєї роботи.
А Вітек сів на ґанку, під стріхою, куди вже сягало сонце й залива ло білі стіни, по яких починали блукати сонні мухи. Він витягав з-за пазухи пташок, які, трохи відігріті його теплом, починали ворушитися, хухкав на них, роззявляв їм дзьобики й напував з рота. Коли ж вони, зовсім оживши, починали рватися з рук, він проводив долонею по стіні і, спіймавши муху, годував нею пташку та випускав на волю.
— Летіть собі до матусі, летіть,— шепотів він, дивлячись, як ластівки сідали на солом'яній покрівлі хліва, чистили пір'ячко дзьобиками й щебетали, ніби дякували.
А Лапа сидів перед ним, кумедно скиглив і кидався за кожною пташкою, яка випурхувала з рук Вітека, але, пробігши кілька кроків, повертався ні з чим на своє місце.
— Еге,лови вітра у полі! — буркнув Вітек. Він так захопився відігріванням ластівок, що не помітив, як Борина вийшов з-за рогу хати й зупинився перед ним.
— Пташками забавляєшся, паскуднику, га?
Вітек зірвався з місця, але господар схопив його одною рукою, а другою став швидко розстібати широкий твердий ремінь.
— Ой, не бийте! Ой! — тільки й встиг вигукнути хлопчик.
— Такий ти пастух, га? Так ти худобу доглядаєш? Найкраща корова пропала! Ах ти ж підкидько, опудало варшавське! — Він оскаженіло шмагав його по чому попало, тільки ремінь свистів у повітрі. Хлопчик звивався, як в'юн, і лементував:
— Не бийте! Ради бога! Ой, уб'є він мене! Хазяїне! Ісусе! Рятуйте! Навіть Ганка виглянула з хати, а Куба плюнув і сховався в стайні. Борина шмагав і шмагав хлопчика, зганяючи на ньому досаду так завзято, що Вітек уже посинів і кров пішла в нього з носа. Він репетував на все подвір'я, нарешті якимсь чудом вирвався й, підхопивши ззаду обома руками штанці, помчав до воріт.
— Ісусе! Забив він мене, забив на смерть! — галасував він з плачем і так мчав, що решта ластівок висипалася в нього з-за пазухи й розсипалася по дорозі.
Борина ще погрозив йому вслід, підперезався і, повернувшись до хати, заглянув на Антекову половину.
— Сонце вже онде, а ти все вилежуєшся! — гримнув він на сина.
— Напрацювавсь я вчора, як віл, треба ж відпочити хоч трохи.
— Я поїду в суд. Привезеш картоплю з поля, а коли люди скінчать копати, нехай ідуть в ліс листя згрібати на підстилку. А ти тут кілки повбивай, треба стіни зашпаклювати.
— Самі собі шпаклюйте, нам тут не дме.
— Гаразд... Зашпаклюю на своїй половині, а ти тут мерзни, коли такий лежень.
Він грюкнув дверима й пішов до себе.
Юзька вже розпалила в печі й збиралася доїти корів.
— їсти зараз давай, бо мені треба їхати.
— Не розірватися ж мені, дві роботи заразом не можу робити,— огризнулася Юзька і вийшла.
"Хвилини спокійної нема, тільки й робиш, що гризешся з усіма,— думав Борина. В ньому кипіла злість і досада.— Ну, що це таке! Завжди війна з сином — слова не можна сказати, так у вічі з пазурами й кидається. Або як скаже, то все тобі всередині перевернеться. Ні на кого покластись не можна: одне — роби й роби!"
Лють кипіла в ньому, він стиха лаявся й жбурляв куди попало одежу, чоботи.
"Повинні б слухатися, а не слухаються. Чому це? — думав він.— Бачу — з ними без палиці не обійдеться, та ще й доброї! Давно вже треба було це зробити, відразу після смерті небіжки Марисі, коли почали гризтися за землю. А я все вагався, не хотів страмитися перед людьми. Адже я не хто-небудь — господар на тридцяти моргах, та й роду неабиякого,— Борина! Але добром з ними не скінчиш, ні!"
Тут він згадав зятя, коваля, який тихцем підбурював усіх, а сам весь час чіплявся, щоб відписали йому шість моргів землі й морг лісу, а решту він, мовляв, почекає...
"Це він смерті моєї чекає! Почекай, паскудо, почекай! Поки я живий, не побачиш ти в мене й клаптика. Бач, який мудрий!" — подумав Борина із злістю.
Картопля в казанку вже зварилася, коли до хати увійшла Юзька, подоївши корів. Вона миттю приготувала сніданок.
— Юзько, ти м'ясо сама продавай. Завтра неділя, люди вже взнали, їх тут багато налетить. Тільки гляди, не давай у борг нікому. Задню частину залишиш для нас: поклич Амброжія, нехай засолить і приправить.
— Адже й коваль це вміє...
— Еге, поділиться він з нами, як вовк з вівцею.
— Магді прикро буде, що нашу корову ділять, а їй нічого не перепаде.
— То ти Магді відріж шматок і віднеси, а коваля не клич.
— Які ви добрі, татусю!
— Чого там, донечко, чого там! Ти тут пильнуй усього, а я тобі булочку з міста привезу або щось інше.
Ситно поївши, Борина підперезався, пригладив рукою рідке, розпатлане волосся, узяв батіг, але все не йшов, роздивлявся по хаті...
Коли б чого не забути!.. Йому хотілося заглянути в комору, однак він не зважився зробити цього, бо Юзька була тут. Отже, він перехрестився і вийшов.
Вже з воза, натягуючи мотузняні віжки, він гукнув дівчинці, що стояла на ґанку:
— Викопають картоплю, нехай ідуть в ліс згрібати листя на підстилку. Квитанція там за образами. Та нехай зрубають якийсь грабок або ялинку — згодяться.
Віз був уже за ворітьми, коли під яблунею майнув Вітек.
— Забув! Тпрр! Вітеку! Тпрр! Вітеку, пусти корови на луки та гляди добре, бо так відшмагаю, що вік пам'ятатимеш!
— Еге, поцілуйте мене, знаєте куди! — відповів Вітек зухвало, ховаючись за клуню.
— Будеш мені ще тут пащекувати? От злізу, тоді знатимеш... Він звернув з провулка ліворуч, на дорогу, що вела до костьолу, шмагнув батогом кобилку, і вона побігла підтюпцем по вибоїстій, кам'янистій дорозі.
Сонце було вже високо над хатами і пригрівало дедалі дужче, з укритих памороззю покрівель здіймалася пара й капотіла вода; тільки в затінку під тинами, в садках та в канавах ще лежав сивий іней. По ставу повзли останні клапті туману, і вода вже іскрилася з-під них, відбиваючи сонце.
На селі почався звичний рух: ранок був ясний і холодний, в повітрі після нічного приморозку стояла бадьора свіжість, і люди рухалися спритніше, були гомінкіші, ніж завжди.
Люди сунули в поле; одні, доїдаючи на ходу сніданок, ішли з мотиками на плечах та кошиками — копати картоплю, інші їхали з плугами на оранку, ще інші везли на возах борони й мішки з зерном на посів. Деякі з граблями на плечах звертали до лісу — згрібати листя на підстилку.
На обох берегах ставу так і гуло, і гамір дедалі дужчав, бо шляхами гнали худобу на пашу, і з низьких важких хмар куряви раз у раз виривалися вигуки пастухів та гавкання собак.
Борина обережно обминав череду, інколи шмагаючи батогом якесь дурне ягня або теля, що лізло під ноги кобилі. Нарешті він минув усіх і біля костьолу, оточеного могутньою стіною пожовклих лип і кленів, вибрався на широку дорогу, обсаджену з обох боків величезними тополями.
В костьолі саме йшла відправа: дзвонив малий дзвоник — сигнатурка — і притишено гудів орган. Борина скинув капелюх, побожно зітхнув.
Дорога була порожня і так рясно вкрита опалим листям, що вибоїни й глибокі колії зовсім зникали під цим іржаво-золотим килимом, посмугованим густими тінями, які лягали від стовбурів тополь, осяяних сонцем.
— Но, мала, но! — Борина свиснув батогом, і кобила побігла швидше, але потім знову попленталась поволі, бо шлях непомітно почав здійматися вгору, на пагорки, вкриті лісом.
Борина, на якого тиша наганяла дрімоту, то поглядав крізь колонаду тополь на поля, залляті рожевим ранковим сяйвом, то намагався думати про суд з Євкою, про Рябу, але його так розморило, що він ніяк не міг побороти сонливість...
В гіллі щебетали пташки, часом вітерець легкими пальцями пробігав по вершинах дерев, і якийсь листочок, відірвавшись від рідної гілки та кружляючи, мов золотий метелик, падав на дорогу або на запорошені будяки, що вогненними очима квітів гордо дивились на сонце.
