Селяни - Реймонт Владислав
Бо яка не є жінка, а все-таки з нею краще, ніж самому бідувати...
— Воно жінки всякі бувають — дурні й нерозторопні. Одна язиката, друга відразу до чоловікового чуба добирається, третя тільки й знає до корчми на музики бігати, а все-таки чоловікові з нею краще, бо від неї користь у господарстві,— вів далі сліпий, доїдаючи вечерю.
— От люди б на селі дивувалися! — зауважив Борина.
— Еге! Хіба люди вам корову повернуть? Порадять щось? Зроблять щось у господарстві? Чи, може, пожаліють вас? — палко заперечила війтова жінка.
— Чи, може, перину тобі нагріють? — засміявся війт.— А в нас на селі дівчата є, що, як ідеш між хатами, жаром віє, мов з печі.
— Ах ти ж розпуснику! Бач, чого йому закортіло!
— От хоча б, приміром, Гжегожова Зоська. І струнка, і гарна, і посаг непоганий.
— А навіщо Мацеєві її посаг! Хіба він не перший господар у селі?
— Еге ж! Добра та земельки кому не треба? — зауважив сліпий.
— Ні, Зоська Мацеєві не до пари,— сам собі заперечив війт.— Квола та й молода дуже.
— А Єндрекова Кася? — докинула війтова дружина.
— Вже заручена. Учора Рохів Адам старостів засилав з горілкою.
— Є ще Стахова Веронка.
— Ну, що ти! Балакуча, погуляти любить, та ще й кривобока.
— А Томекова удова, як її... Молоденька зовсім, якраз підходяща.
— Троє дітлахів, чотири морги, два коров'ячі хвости та старий кожух після небіжчика.
— А Уліся того Войтека, що за костьолом живе?
— Е... Ця для парубка... з приплодом. Хлопчак міг би й підпасичем бути, та в Мацея є свій пастух, йому не треба.
— Є у нас, є тих дівчат досить, але я таких вибираю, щоб Мацеєві були до пари.
— А проте, одну забув! Ця якраз для нього.
— Котра?
— А Ягна Домінікова.
— Правда, я про неї й забув.
— Гожа дівка й здорова — через тин не перелізе, жердини під нею тріщать. І з себе вродлива — личком біла, гладка, мов телиця.
— Ягна? — перепитав Борина, який мовчки слухав цей перелік імен.— Кажуть, вона до хлопців дуже охоча.
— Е, хто при цьому був, хто бачив? Плещуть казна-що, а все від заздрості,— палко заперечила господиня.
— Та я хіба що? А люди кажуть... — Мацей поправив пояс, поклав у люльку вуглину й кілька разів затягнувся.
— О котрій годині суд? — запитав він спокійно.
— У повістці написано — о дев'ятій. Якщо пішки підете, треба вам удосвіта встати.
— Та ні, кобилу запряжу й доїду потихеньку. Зоставайтеся з богом, дякую вам за вечерю та за сусідську пораду.
— Ідіть з богом, та подумайте про те, що ми казали... А надумаєте, то піду від вас із горілкою до її матері, і ще до нового року справимо весілля.
Борина не відповів нічого, тільки закліпав очима і вийшов.
— Коли старий бере молоду, диявол радіє, бо матиме з того користь,— серйозно сказав жебрак, голосно вишкрябуючи дно миски.
Борина поволі ішов дорогою, розмірковуючи про те, що йому радили у війта. Він і знаку не подав, що ця думка дуже припала йому до серця. Адже він статечний господар — не хлопчина, в якого ще молоко на губах не обсохло та який від самої згадки про одруження аж верещить від радості й переступає з ноги на ногу.
Ніч уже оповила землю, зорі срібною росою поблискували в темній глибині неба. На селі було тихо, тільки часом гавкали собаки та де-не-де між дерев миготіли бліді вогники. Іноді з лук віяв вологий подих, дерева починали злегка похитуватись і тихо шепотіли листям.
Борина повертався додому не тією дорогою, якою йшов сюди. Він спустився вниз, перейшов міст, під яким вода з бульканням переливалася в річку та з глухим шумом ринула до млина.
Борина звернув на той бік ставу. Вода лежала тиха і нерухома, відсвічуючи чорним блиском. Прибережні дерева кидали на її поверхню тіні і наче облямовували чорною рамою, а посередині ставу, де було світліше, відбивалися зорі, ніби в сталевому дзеркалі.
Мацей сам не знав, чому він не пішов просто додому, а обрав довшу дорогу; може, для того, щоб пройти коло дому Ягни, а може, й для того, щоб зібратися трохи з думками й поміркувати.
"Справді, це було б непогано, справді! А те, що про неї плетуть, то це така правда, що тьху! — він аж сплюнув.— Гарна дівка!"
По тілу його пробігло тремтіння, бо він щойно вийшов з теплої хати та й від ставу тягло вологим холодком.
"А без жінки або пропадеш, або господарство дітям доведеться відписати,— думав він.— Дівка здоровенна й гарна, наче мальована. От, найкраща корова здохла, а хто знає, що завтра трапиться? Може, й справді жінку підшукати? Стільки одежі після небіжки залишилось, от і придалася б. Правда, стара Домінікова — лиха, як собака... Але що з того? Земля в неї є, вона на своєму залишиться. Дітей троє, а землі п'ятнадцять моргів, отже, Ягні припадає п'ять. І за хату їй брати виплатять, і за реманент. П'ять моргів! Це якраз те поле, що за моєю картоплею. Торік, пам'ятаю, вони там жито сіяли... П'ять моргів! Разом з моїми буде... майже тридцять п'ять. Добрий кусень!"
Він потер од задоволення руки й поправив пояс. "Тільки в одного мельника більше. Злодюга, шахрай, з кривди людської живе, з процентів стільки набрав... А на той рік підвіз би я гною, зорав би та пшеницю посіяв би на всьому полі. Коня б ще треба прикупити та корову замість Рябої. Правда, корову їй мати дала б..."
Так Борина міркував, обчислював, прикидав по-хазяйськи, часом навіть зупинявся в глибокому роздумі. Чоловік він був розумний — і через те все зважував та рився в пам'яті, щоб чогось не проминути, не проґавити.
"От заверещали б, поганці, от заверещали б! — подумав він про дітей, але відразу ж хвиля сили й впевненості залила його серце і зміцнила ще невиразне, хистке рішення.— Земля моя — усім до неї зась! А не схочуть, то..." — він не скінчив, бо саме зупинився біля Ягни-ної хати.
У них ще горів вогонь, і крізь відчинене вікно широка смуга світла падала на кущ жоржин, на низькі сливові дерева й тягнулася аж до тину й дороги.
Борина зупинився в тіні й заглянув у хату.
Лампа на припічку світила тьмяно, але в печі, видно, палав великий вогонь; чути було потріскування хмизу, і червоні відблиски заповнювали простору, темну по кутках хату. Стара, зігнувшись, примостилась біля печі і щось голосно читала, а проти неї, обличчям до вікна, сиділа Ягна в самій сорочці з підкачаними рукавами і вискубувала пух у гуски.
"Гарна, чортиця, дуже гарна!" — подумав Борина.
Ягна часом підводила голову, слухаючи те, що читала мати, і важко зітхала, а потім знов починала скубти пух. Раптом гуска жалібно заґелґотіла й почала з криком рватися з рук та бити крильми так, що пух розлетівся по всій хаті білою хмарою. Ягна хутко заспокоїла її, міцно стиснувши колінами, отож гуска тільки жалібно стогнала й тихо гелготіла. Їй відповідали інші десь у сінях чи надворі.
— "Красуня!" — ще раз подумав Борина і хутко відійшов од вікна, бо йому кров ударила в голову.
Уже дійшовши до своїх воріт і заходячи на подвір'я, він ще раз обернувся на її хату, що стояла якраз напроти, на тому березі ставу. Хтось саме виходив звідти, бо крізь відчинені двері впала смуга світла, сяйнула, мов блискавка, і простяглася аж на став. Потім почулися чиїсь важкі кроки, захлюпала вода, яку, мабуть, набирали у відро, і раптом крізь морок і туман, що насувалися з лук, долинув тихий спів:
За водою моя хата,
Як дам тобі губенята?
Подам тобі на листочку,
Цілуй мене, коханочку.
Борина став прислухатися, але голос хутко змовк, і світло в хаті
незабаром згасло.
З-за лісу вставав місяць уповні, сріблив вершини дерев, сіяв крізь гілки світло на став, заглядав у вікна хат, що були напроти. Навіть собаки змовкли, і тиша оповила село та все живе в ньому.
Борина обійшов подвір'я, заглянув до стайні, де коні, пирхаючи, жували сіно, просунув голову в хлів, двері якого для прохолоди були відчинені навстіж. Корови лежали, ремигаючи, і важко, із стогоном зітхали. Борина причинив двері клуні і, скинувши капелюх, пішов до хати, читаючи півголосом молитву.
В хаті вже всі спали. Він тихенько роздягнувся й ліг, але сон не йшов до нього. То пекла його перина, і він висував з-під неї ноги, то лізли в голову різні думки — аж у череві починало пекти — і він тихостогнав і бурмотів:
— Завжди кажу, що кислого молока не треба давати на ніч,— тільки живіт розпирає.
А потім Борина став думати про Ягну. Як добре було б одружитися з нею: і вродлива вона, і хазяйновита, і землі стільки має. Але тут йому згадалися діти та різні плітки, що ходили про Ягну. Думки в голові плутались; він уже не знав, як йому бути, що робити.
Він навіть підвівся трохи й кинув погляд на ліжко, що стояло поруч. За старою звичкою хотілося гукнути дружині, порадитися з нею.
"Марисю! Одружуватися мені з Ягною чи не одружуватися?"
Але тут він згадав, що Марися вже з весни лежить на кладовищі, а на її ліжку хропе Юзька, що він овдовів і порадитись йому ні з ким. Він тяжко зітхнув і став молитися за упокій душі Марисі і за всі душі, які перебувають у чистилищі.
III
Світанок уже вибілив дахи й сірим полотном завісив ніч та зблідлі зорі, коли на подвір'ї в Борини почався рух.
Куба зліз з полика і виглянув із стайні. На землі лежала паморозь і було ще темно, але на сході вже пломеніла зоря й рум'янила побілілі вершини дерев. Куба блаженно потягнувся, позіхнув разів зо два і пішов у хлів будити Вітека. Але хлопець тільки трохи підвів сонну голову й шепнув:
— Зараз, Кубо, зараз! — а потім знову згорнувся клубочком на своїй постелі.
— Ну, поспи ще трохи, бідолахо, поспи! — Куба прикрив Вітека кожухом і зашкутильгав далі. Нога в нього була колись прострелена в коліні, і через це він дуже шкутильгав та волочив її за собою. Умившись біля криниці, він пригладив долонею своє рідке, вигоріле на сонці волосся, що збилося ковтуном, і, ставши навколішки на порозі стайні, почав молитися.
Хазяї ще спали. У вікнах хати палали червоні відсвіти ранкової зорі, із ставу поволі сповзав білий туман і пошматованими клаптями, важко коливаючись, здіймався вгору.
Куба довго молився, перебираючи на пальцях чотки, а очі його блукали по подвір'ю, по вікнах хати, по саду, де земля ще була запнута млою, по яблунях, на яких висіли яблука завбільшки з кулак. Не припиняючи молитви, він жбурнув чимось у собачу будку, що стояла біля дверей стайні, цілячи просто в білу морду Лапи, але пес тільки загарчав і знову заснув, згорнувшись клубком.
— Ти що, до самого сонця спатимеш, шельмо? — Куба знову жбурнув чимось у Лапу, раз, другий, аж поки пес не виліз з будки.
