Селяни - Реймонт Владислав

Я знайшов на пасовиську здохле ягня... забрав його, однаково б собаки розтягли... а вони на мене скаргу подали, присягнули, ніби я вкрав. Суд і присудив... посадили мене... ну я й сидів... Ае ж це несправедливо, несправедливо, казав тихо Козел і все поглядав крадькома на жінку.

— Вас обвинувачують у крадіжці свині в Маріанни Пачесь! Ви загнали її з поля додому, закололи й з'їли. Що ви можете сказати на своє виправдання?

— Га? З'їв? Щоб я так царства небесного після смерті не побачив,— не їв! Ви чули таке — з'їв? Сили небесні... це я з'їв! — жалібно приказував Козел.

— Що ви можете сказати на своє виправдання?

— Виправдання? Що мені треба було говорити, мати?.. Еге, згадав: я не винен, свині не їв, а Маріанна Домінікова, приміром сказати, бреше, мов той пес, схопити б її за паскудну морду та набити б... Га?..

— Ой, люди, люди!.. — застогнала Домінікова.

— Це ви пізніше зробите, а зараз скажіть, яким чином свиня Маріанни Пачесь опинилася у вас?

— Свиня Пачесь... у мене?.. Мати, що цей вельможний пан каже?

— Це, Бартеку, про те порося, що прибігло за тобою до хати...

— Знаю вже, знаю! То це ж порося було, а зовсім не свиня. Прошу вашої ласки, вельможний пане суддя, нехай усі чують, що я кажу і повторюю: це було порося, а не свиня, біле порося, а біля хвоста або й трохи нижче — чорна латочка.

— Ну, добре, але звідки воно взялося у вас?

— У мене? Зараз усе достеменно скажу, аби ви, вельможний пане суддя, і весь народ, що зібрався тут, побачили, що я не винен, а Домінікова — брехлива баба, пліткуха, їй аби на людей наклепи зводити!

— Я брешу! Благаю богородицю, щоб тебе за такі слова громом святим не вбило! — мовила Домінікова і з важким зітханням звела очі на образ божої матері, що висів у кутку кімнати. Але потім, не витримавши, простягла стиснутий худий кулак до нього й просичала: — Ах ти ж злодюго! Розбійник, грабіжник! — і розчепірила пальці, наче хотіла його схопити.

Але тут жінка Бартоломея кинулася на неї з криком:

— Ти ще битися хочеш, суко?! Битися хочеш, відьмо чортова, синів своїх мучителько?!

— Тихо! — гукнув суддя.

— Заткніть пельки, коли суд каже, бо викину обох! — підтримав його Яцек, хапаючись за штани, бо в нього лопнули підтяжки.

В залі відразу стало тихо, а жінки, які вже готові були побитися, тільки їли одна одну очима та зітхали від стримуваної люті.

— Ну, кажіть, Бартоломею, кажіть усю правду.

— Правду? Скажу правду, чистісіньку, як скло, все скажу, мов на сповіді, як господар господарям, як свій своїм, бо я господар з діда-прадіда, а не комірник, не майстровий або й інший міський злодій... Ось як це було...

— Ти в голові своїй порийся, аби чого не забути! — порадила йому жінка.

— Не забуду, Магдусю, ні. Це було так. Ішов я... пригадую, це якраз навесні було, за Вовчим Долом, біля Борининої конюшини... Отож іду я й отченаш читаю, бо вже, до прикладу кажучи, продзвонили на вечірню... час був пізній. Іду я й чую — що таке? Голос не голос! Господи помилуй, думаю собі, щось наче хрюкнуло, чи ні? Оглянувся — нічого нема: тихо скрізь. Нечистий мене спокушає, чи що? Іду далі, і вже мене дрижаки беруть від страху, читаю молитву. Коли хрюкає знову. Е... — думаю собі,— нічого; це свиня, а може, й порося. Звернув трохи вбік у конюшину, оглянувся — щось біжить за мною. Я зупинився — і воно зупинилось, та таке біле, низеньке й довге... очі світяться, мов у дикого кабана або і самого чорта. Перехрестився я і пішов швидше, а в самого аж шкура від страху терпне — бо ж відомо, хто вночі блукає? У нас, у Ліпцях, всі знають, що у Вовчому Долі нечисто.

— Авжеж, це правда. Торік Сікора проходив сам уночі, то його щось схопило за горлянку й кинуло об землю і так відлупцювало, що він зо два тижні хворів,— пояснила дружина.

— Тихо, Магдусю, помовч! Іду я ото, а воно біжить за мною і хрюкає. Тут місяць зійшов, дивлюся — аж то звичайнісіньке порося. Розсердився я, бо така погань ще й лякає, жбурнув у нього палкою та й пішов додому. А йшов я межею між Міхаловими буряками та Борининою пшеницею, потім між Томековими яринами та вівсом отого Ясека, що його торік в солдати забрали, а жінка його оце вчора родила... Порося за мною біжить, як собака. То поруч дріботіло, а то в картоплю Домінікової залізло. І кувікає, і хрюкає, а від мене не відстає.

Звернув на стежку, іду навпростець полем — воно за мною. Мене мов жаром обсипало. Господи, думаю, а може, це й не порося? Пішов дорогою, де хрест стоїть — порося за мною. Бачу, воно біле, а біля хвоста чи трохи нижче — чорна латочка. Я через канаву — воно за мною, я на могилку, що за хрестом,— воно за мною. Я в кущі, а воно як кинеться мені під ноги — так я й простягся долі. Навіжене, чи що! Насилу я встав, а воно задерло хвоста та й скаче переді мною! Ну й біжи, думаю, паскудо! І що б же ви думали — не втекло, а так і бігло переді мною до самої хати, найясніший пане суддя. На двір вбігло, тоді в сіни. Двері відчинені були — то воно в хату... От як було, богом клянуся. Амінь!

— Потім ви це порося закололи й з'їли, правда ж? — спитав сміючись суддя.

— Еге! Закололи й з'їли. А що ж ми мали робити? Минув день — порося не йде від нас, минув тиждень — воно тут. І не проженеш, бо з кувіканням повертається назад. Моя вже підкладала йому, що могла — бо як же голодом морити? Теж боже створіння. Найясніший суддя — людина мудра, хай він розміркує справедливо, що я, бідний сирота, мав з тим поросям робити? Ніхто по нього не приходить, в домі злидні, а воно жере так, що й двоє стільки не з'їдять. Коли б ще з місяць прожило, було б з'їло нас із тельбухами. Шо ж було робити? Ніж воно нас, краще ми його з'їмо. Але з'їли не все, бо на селі вже пронюхали, і Домінікова в суд подала. Прийшла із солтисом і все забрала.

— Все? А задня частина де? — люто просичала Домінікова.

— Де? Спитай у Кручека та інших собак. Ми м'ясо винесли на ніч у стодолу, от собаки й пронюхали. Ворота в нас діряві, вони, прокляті, геть усе витягли та й справили собі бенкет моїм добром. Ходили потім, обжершись, як поміщики.

— Еге! Свиня сама пішла за ним! Дурень цьому повірить, а не суд. Злодюга ти! А барана в мельника, а гусей у ксьондза — хто вкрав, хто?

— Ти бачила це? Бачила? — заверещала Козлова, підскакуючи з простягнутими кулаками.

— А картоплю в органіста з ями хто забрав? Раз у раз на селі щось зникає — то гуси, то кури, то якісь речі,— невблаганно правила своєї Домінікова.

— Ах ти ж стерво! Що ти виробляла замолоду? А твоя Ягна і тепер що з парубками виробляє — про це тобі ніхто не згадує, а ти на людей гавкаєш, як собака...

— Мовчи про Ягну! Цить, бо я тобі так морду причепурю, що... Цить! — гукнула Домінікова, якій ці слова, видно, допекли до самого серця.

— Цитьте ви, пащекухи, бо за двері виштовхаю,— втихомирював їх Яцек, підсмикуючи штани.

Почався допит свідків.

Першою давала свідчення сама потерпіла. Говорила вона тихим побожним голосом і щохвилини закликала матір божу Ченстоховську в свідки, що свиня належала їй, Домініковій. Вона хрестилась, била себе в груди, присягаючись, що Козел украв свиню з пасовиська, але не вимагала від "найяснішого суду" за це кари для нього — хай уже його на тому світі Ісус Христос покарає. Одного вона вимагала піднесеним голосом — кари Бартекові за те, що він спаплюжив її й Ягну перед усім народом.

Потім давав свідчення Шимек, син Домінікової. Тримаючи шапку в руках, складених мов для молитви, і не зводячи очей з судді, він стогнучим, переляканим голосом пояснював, що свиня належала його матері, що вона була вся біла, тільки біля хвоста чорна латочка; одне вухо в неї було розірване, бо її навесні вкусив за вухо Боринин Лапа, і вона так верещала, що хоч він, Шимек, був у клуні, а проте почув.

Потім викликали Барбару Пєсек та інших. Всі вони по черзі присягали й давали свідчення, а, Шимек усе стояв з шапкою в руках, побожно дивлячись на суддю. Козлова весь час рвалася за решітку, вигукуючи різні заперечення й лайки. Домінікова тільки зітхала, поглядаючи на образ, і тихцем стежила за Козлом, який, бігаючи очима, прислухався до свідчень та все оглядався на свою Магдусю.

Люди слухали уважно — і в залі раз у раз лунали дотепні зауваження, здіймався гомін або сміх, так що Яцек мусив утихомирювати всіх погрозами.

Справа тяглася довго, аж поки не оголосили перерву. Суд пішов у сусідню кімнату на нараду, а народ висипав у коридор і на вулицю — хто трохи відпочити й підживитися, хто змовитися із своїми свідками. Деякі скаржились на свої кривди, нарікали на несправедливість — як це завжди буває в судах.

Після перерви та оголошення вироків дійшла нарешті черга й до справи Борини.

Євка стала перед суддями і, колишучи дитину, закутану в запаску, плаксивим голосом стала перелічувати всі свої кривди й претензії: як вона жила в Борини й працювала до знесилля — аж ноги її було не держать! — і ніколи доброго слова не чула, і кутка не мала для спання. Годували її надголодь, доводилося ще й у сусідів просити. А потім хазяїн не заплатив їй зароблених грошей та ще й власної дитини зрікся, вигнав її з немовлям на вулицю.

Розказавши це, Євка заплакала вголос і впала на коліна перед суддями з криком:

— Скривдив він мене, скривдив! А дитина його, найясніший пане суддя!

— Бреше вона, як собака,— буркнув Борина люто.

— Це я брешу? Та всі в Ліпцях знають, що я...

— Знають, що ти сука й гуляща...

— Вельможний пане суддя, а раніше він мене називав: "Євка", "Євуся" і ще ласкавіше. І намисто мені подарував, і булку частенько з міста привозив, та ще й казав: "На тобі, Євусю, бо ти наймиліша для мене в світі". А тепер... О, господи Ісусе!

— Брешеш ти, паскудо! Може, я тебе ще й периною вкривав і примовляв: "Спи, Євусю, спи!"

Кімната аж загула від реготу.

— А хіба не так? Хіба ви не скиглили, як пес, у мене під дверима, хіба не обіцяли мені, га?

— Господи помилуй! Люди! І як грім не вб'є оце опудало? — скрикнув здивовано Борина.

— Вельможний пане суддя, весь світ знав, як це було, всі Ліпці можуть посвідчити, що я кажу правду. Поки я в них робила, він мені весь час спокою не давав. Бідна я сирота, бідна! Доле моя нещаслива! Хіба я могла оборонитись від такого чоловіка? Кричати почала, то він мене побив і зробив, що хотів...