Селяни - Реймонт Владислав

Земля була, мов клекотливий білий казан, переповнений киплячим білим окропом, оповитим памороззю й крижаною парою. І звідусюди, разом з ніччю, здіймалися тисячі голосів, сичали вгорі, гриміли навколо; якісь посвисти тясячами батогів розтинали повітря. Раптом таємнича музика здіймалася над землею, шум лісу нагадував гудіння органа під час піднесення дароносиці, і водночас лунали якісь крики, протяжні, тужні, мов крики заблуканих птахів, якісь страшні виючі ридання, регіт і сухий пронизливий посвист тополь, що хилиталися в білястій каламуті, мов моторошні привиди, протягуючи до неба руки.

За два кроки нічого не можна було розрізнити, і Ганка брела майже навмання, від тополі до тополі, часто відпочивала, з жахом прислухаючись до голосів ночі.

Під одним деревом на снігу темніло причаєне зайча і, побачивши її, кинулося тікати, а сніговий вихор підхопив його, наче пазурами вп'явся і у витті завірюхи почувся Ганці зляканий крик. Вона з жахом глянула вслід зайцеві.

Ганка вже не могла йти, хилилась дедалі нижче, насилу витягала ноги із снігу. Її так гнітила ноша, що хвилинами здавалося, ніби вона несе на собі тягар всієї зими, снігів і завірюх, увесь величезний світ, ніби йде так усе життя, смертельно змучена, ледве жива, з великою скорботою в зраненому серці, і йтиме завжди, завжди, до кінця віку.

Час тягся нестерпно довго, дорога не мала кінця, і рухатися було так важко, що все частіше доводилося зупинятися під деревами. І все довше сиділа Ганка в якомусь запамороченні, напівпритомна, охолоджувала снігом розпашіле обличчя, протирала очі, підбадьорювала себе, як могла, але знову і знову наче провалювалася в глибочезну прірву, де бушували розбурхані стихії. Вона тихо й жалібно плакала; сльози самі лилися з найглибших потаємних джерел людського смутку, з самісінького дна розбитого серця, для якого вже немає рятунку. Іноді Ганка, виходячи з забуття, із стогоном бурмотіла молитву, шепотіла про себе уривчасті слова — мов замерзаючий птах, який час від часу тріпоче крильцями, щулиться, припадає до землі, попискує, а сили вже не має, і чимраз глибше поринає він у глибокий сон смерті.

Інколи вона раптом здригалася, охоплена жахом, і зривалася з місця, бо їй вчувався дитячий плач і поклик, наче це Петрусь кликав її. І вона знову бігла, наштовхувалася на кучугури, грузла в снігу, але йшла, гнана тривогою за дітей, яка раптом здіймалася в ній і шмагала, наче батогом. У такі хвилини вона вже не відчувала ні втоми, ні холоду.

Вітер раптом доніс якийсь дзвін, стукіт, людські голоси, однак такі невиразні, що Ганка, хоч і зупинилася, прислухаючись, та не розібрала ні слова. Хтось їхав позаду і під'їздив чимраз ближче. Нарешті із сніжної бурі виринули голови коней.

— Батькові! — прошепотіла Ганка, побачивши білу лисину на лобі кобили і, не чекаючи, поки сани її наздоженуть, пішла вперед.

Вона не помилилась: це поверталися з суду Борина з Вітеком і Амброжієм. Вони їхали повільно, бо ледве можна було пробратися крізь кучугури; подекуди доводилося вилазити з саней і вести коней за вуздечки. Видно, Борина та Амброжій були добре під чаркою — вони голосно розмовляли й реготали, і Амброжій, своїм звичаєм, часто заспівував, не звертаючи уваги на завірюху.

Ганка відступила з дороги й насунула хустку на очі, але, незважаючи на це, Борина, обминаючи, відразу ж упізнав її і стьобнув коней, щоб швидше проїхати. Коні рвонулися з місця і загрузли в кучугурі. Борина притримав їх, обернувся і, коли Ганка виринула з снігової куряви й порівнялася з саньми, сказав:

— Звалюй хмиз у сани і сідай, підвезу.

Вона так звикла йому коритися, що виконала цей наказ без вагання.

— Билицю Бартек підібрав, він сидів під деревом і плакав. Вони за нами їдуть.

Ганка нічого не відповіла, понуро вдивляючись у каламутну млу ночі. Вона сиділа, згорбившись, на передньому сидінні і не могла зібрати думок; від утоми її всю трусило. Старий довго й уважно придивлявся до Ганки. Вона так змарніла, що боляче було дивитися на її худе, посиніле, обморожене обличчя; очі запухли від сліз, губи скорботно стиснуті. Тремтячи від холоду, вона марно куталася в подерту хустку.

— Ти повинна берегти себе, в твоєму стані й захворіти недовго...

— А хто ж за мене все зробить? — відповіла вона тихо.

— В таку погоду йти в ліс?

— Дрова потрібні, ні на чому було зварити...

— Хлоп'ята здорові?

— Петрусь хворів тижнів зо два, але тепер уже так одужав, що їв би за двох.

Вийшовши із свого заціпеніння, вона відповідала йому сміливо і, відсунувши хустку з обличчя, дивилася свекрові просто в очі, без давньої, повної страху, покори. А старий усе заговорював з нею, усе розпитував, дивуючись зміні, яка в ній сталася: він не впізнавав колишньої Ганки. Якимсь дивним холодним спокоєм віяло від неї, вираз закам'янілої, впертої сили був у стиснутих губах... Вона вже не боялась його, як раніше, говорила з ним про все, як з рівною собі, але чужою людиною, не скаржилася жодним словом, не вимагала жалю. Відповідала на запитання просто, дивно суворим голосом, повним страждань і наче закам'янілим від таємних мук. Тільки у виплаканих блакитних очах тлів жар душі, сильної і глибокої.

— Змінилася ти, бачу!

— Горе легше перековує людину, ніж коваль залізо.

Борину здивувала її відповідь, не знайшовши, що сказати, він обернувся до Амброжія і заговорив з ним про судову справу з поміщиком, яку, незважаючи на запевнення війта, програв і мусив сплатити судові витрати.

— Нічого, рано чи пізно, я поверну те, що втратив! — сказав Борина спокійно.

— І на це теж є спосіб! На все можна знайти спосіб, аби тільки мати терпіння і почекати до пори до часу.

— Ваша правда, Мацею... Але ж і стужа! Не завадило б до корчми заїхати, погрітись!

— Заїдемо. Де наше-не пропадало! Я вам от що скажу: тільки залізо треба кувати, поки гаряче. А людина, коли хоче чого-небудь добитися, повинна долю свою кувати не згарячу, а прохолонувши, і гартувати себе терпінням.

Вони під'їжджали до села. Вже западав густий морок і завірюха вщухала, однак на дорозі ще так порошило, що й хат не було видно.

Біля стежки, яка вела до хати Билиці, Борина зупинив коней і, коли Ганка злізла, допоміг їй завдати оберемок на спину, потім сказав тихо, так, щоб чула тільки вона одна:

— Заглянь до мене, та хоч би й завтра. Бачу, скрутно вам зараз — цей мерзотник все пропиває, а ти з дітлахами, напевно, з голоду помираєш.

— Вигнали ви нас, як же я смію прийти...

— Дурна, тебе це не стосується! Сказано тобі — приходь, знайдеться і для вас дещо.

Ганка поцілувала в нього руку і відійшла мовчки: вона була так зворушена, що не могла вимовити ні слова.

— То прийдеш? — кинув їй навздогін Борина, якось на диво м'яко й тепло.

— Прийду, дякую вам... Якщо наказуєте — прийду.

Він погнав коней і незабаром звернув до корчми, а Ганка, не чекаючи батька, якого саме висаджував з саней Бартек, побігла додому.

В хаті було темно і, здавалося, навіть ще холодніше, ніж надворі. Діти спали, щільно притулившись одне до одного під периною. Ганка швидко почала прибирати й готувати вечерю, а сама все думала про дивну зустріч з Бориною.

— Ні! Провались ти, не піду до тебе! Бо ж Антек мене вб'є! — гукнула вона з люттю. Але на зміну цим уже приходили інші, спокійні думки і з ними — палке обурення проти чоловіка.

— Через кого ж вона стільки натерпілась, як не через нього? Правда, старий записав тій свинюці землю, хоч і вигнав їх потім, але ж Антек перший кинувся його бити і завжди грубіянив батькові. От старий і розлютився.

Він мав повне право, кожен на його місці так зробив би! Земля, звісно, належить і дітям, але ж, поки він живий, його воля давати їм чи не давати! А як м'яко він сказав: "Приходь". Про дітей запитував, про все! Ясна річ, і половини всіх нещасть та поневірянь не було б, якби Антек не зв'язався з тією сукою. А старий не винен, ні!..

Так міркувала Ганка і дедалі менше сердилась на свекра.

Приплентався Билиця, такий промерзлий і втомлений, що принаймні годину відігрівався біля печі, перш ніж почав розповідати, як він був зовсім знесилився і, може, замерз би під деревом, коли б не Борина.

— Побачив мене і хотів узяти до себе в сани, та коли я йому сказав, що ти йдеш попереду, він мене залишив Бартекові, а сам поїхав тебе доганяти.

— Невже правда? А мені про це нічого не сказав!

— Він тільки на вигляд такий суворий — не хоче, щоб люди його

вдачу розпізнали.

Після вечері, коли діти, нагодовані і вкриті периною, знову заснули, Ганка сіла біля вогню — треба було допрясти рештки вовни для органістихи. А старий усе грівся, несміливо на неї поглядав, покашлював і, нарешті, зважившись, почав боязко:

— Помирися з ним, Ганнусю, на Антека не зважай, думай тільки про себе й про дітей.

— Легко сказати!

— Адже він перший підійшов до тебе з добрим словом, значить, перестав сердитись. Там у нього в хаті справжнє пекло. Не сьогодні-завтра він Ягну вижене і залишиться сам-один. Юзька з таким господарством не впорається, а він, хоч і не дуже старий, а теж усього не зробить, за всім не встежить... Добре б тобі в нього ласки запобігти... Треба постаратись! Якщо будеш біля нього в слушну хвилину, то невідомо, як справа обернеться... Може, покличе тебе назад... Адже не знести тобі злиднів, дочко, не знести!

Ганка схилила голову на прядку і глибоко замислилася над своєю долею, неквапливо зважуючи в думці батькові поради. А старий, стелячи собі постіль, спитав тихо:

— Він говорив з тобою дорогою? Ганка розказала йому все.

— То йди до нього, дочко, біжи хоч би й зараз! Якщо він кличе, треба йти. Думай тільки про себе й дітей. Тримайся старого... Дивися йому в вічі, будь ласкава з ним... Покірне теля дві матки ссе, а злобою ще ніхто світу не завоював... Антек до тебе ще повернеться. Нечистий його спокусив і жене з місця на місце... Та він швидко отямиться і прийде. Господь посилає таку нагоду, щоб з біди тебе визволити... Нікого не слухай і біжи до Борини!

Довго він ще намовляв і переконував Ганку, але відповіді не дочекався і замовк, засмучений. Приготував собі постіль і тихо ліг, а Ганка все пряла, міркуючи про його поради. Часом вона вставала і виглядала у вікно, чи не йде Антек, однак його не було чути. Потім знову сідала за роботу, та робота в неї сьогодні не йшла влад — то нитка рвалася, то веретено випадало з пальців, бо вона чимраз глибше замислювалась над батьковими словами.

А може, так і станеться, як він казав? Може, й справді прийде час, коли свекор її покличе?

Потроху, ще невпевнене й хистке, в ній здіймалося бажання помиритися із свекром і повернутися до нього.

"Зараз троє нас поневіряється, а незабаром буде й четвертий! Хіба ж я тоді дам їм раду?"

Антека вона вже не брала до уваги, думала тільки про себе й дітей і вирішувала за всіх.