Селяни - Реймонт Владислав
Це їй мало допомогло, і тоді вона почала робити все на злість старому.
До Юзі вона чіплялася на кожному кроці й часто так її лаяла, що дівчинка з плачем бігла до батька скаржитись. Це не допомагало, бо Ягна ще більше казилась, коли їй суперечили. Вечорами вона навмисне переходила на другу половину хати, залишаючи чоловіка самого, примушувала Петрека грати на скрипці й підспівувала йому до пізньої ночі. В неділю вона убралась, причепурилась і, не чекаючи чоловіка, сама пішла до костьолу, а дорогою зупинялась і весело розмовляла з парубками.
Борина дивувався цій зміні, казився від люті, намагався не піддаватись, робив усе, щоб не дізналися на селі, але не міг нічого вдіяти з Ягною і дедалі частіше поступався їй, аби тільки мати спокій.
— Господи, якою овечкою здавалась, овечкою покірливою, а тепер дибки стає! — гукнув він раз, звертаючись до Ягустинки.
— З жиру казиться! — відповіла та обурено. Ягустинка завжди підспівувала тим, хто радився з нею.— І от що я вам скажу: поки не пізно, треба це шаленство в неї кулаком вибити, бо потім уже й дубина не допоможе!
— У Борин такого звичаю немає! — гордо заперечив старий.
— Думається мені, що й у Борин до цього дійде! — глузливо буркнула Ягустинка.
Через кілька днів, після стрітення, Амброжій увечері повідомив Борину, що завтра ксьондз об'їжджатиме парафію.
З самого ранку всі заметушилися, стали прибирати в хаті, і навіть старий, щоб утекти з цього пекла, бо Ягна весь час гримала на Юзю, сам почав згрібати сніг у дворі. Хату провітрили, пообмітали павутиння. Юзя посипала жовтим піском ґанок і сіни, і всі стали поспіхом одягатися по-святковому, бо ксьондз був уже поблизу, в Бальцерків.
Незабаром його сани зупинилися біля ґанку, і він, у стихарі, підбитому хутром, увійшов до хати, а перед ним ішли двоє синів органіста, одягнені, мов для відправи в костьолі. Ксьондз прочитав латиною молитви, окропив усе святою водою і подався в двір — святити будівлі й усе господарство. Борина ніс перед ним у тарілці свячену воду, а він голосно молився й кропив усе підряд. Сини органіста ішли поряд, співали молитви й ретельно калатали дзвониками. А вся сім'я Борини інша позаду, наче під час процесії.
Скінчивши церемонію, ксьондз повернувся до хати й сів відпочити. Поки Борина з наймитом зсипали в сани півкорця вівса й чверть гороху, він перевіряв, чи знають Юзька й Вітек молитви.
Вони знали так добре, що ксьондз навіть здивувався і спитав, хто їх учив.
— Молитов мене вчив Куба, а катехізису й читати по букварю — Рох,— сміливо відповів Вітек, і ксьондз погладив його по голові. А Юзька так злякалася, що почервоніла вся, розплакалась, не могла вимовити й слова. Ксьондз дав їм по дві невеличкі іконки й наказав слухатися старших, молитися й стерегтися гріха, тому що нечистий ховається скрізь і вводить людей у спокусу. Потім він глянув на Ягну і, піднісши голос, грізно сказав:
— Кажу вам, ніщо не сховається від ока господнього, ніщо! Бійтеся дня суду й кари, покайтесь, виправтесь, поки не пізно!
Діти розплакались — їм здалося, що вони в костьолі слухають казання. У Ягусі теж тривожно забилося серце, обличчя залилось рум'янцем, бо вона добре розуміла, що це мовлено для неї. І тільки-но з двору повернувся Борина, вона вийшла, не сміючи глянути ксьондзові в очі.
— Треба мені поговорити з вами, Мацею! — сказав ксьондз тихо.
Коли вони залишились самі, він показав Борині на місце біля себе, відкашлявся, почастував його тютюном, витер носа хусткою, що пахла, як потім запевняв Вітек, ладаном, похрустів пальцями і почав півголосом:
— Казали мені люди, що у вас в корчмі сталося... Казали!
— Ще б пак, у всіх на очах було,— мовив Борина сумно.
— Скільки разів я вам радив: не ходіть до корчми і жінок туди не водіть! Скільки разів я вам забороняв! Надриваюся, благаю — нічого не допомагає. От вам по заслузі! І ще хваліть бога, що більшого гріха не було. Кажу вам — не було!
— Не було? — обличчя Борини проясніло: ксьондзу він вірив.
— Мені розповідали, що ви її за це суворо караєте. Неправильно робите! Хто несправедливість вчиняє, той грішить. Кажу вам, грішить!
— Де там! Я тільки приборкати її хотів!.. Тільки...
— Винен Антек, а не вона! — поспіхом перебив ксьондз.— Він навмисне, вам на злість, примусив її танцювати. Певно, хотів скандалу з вами, кажу вам, хотів скандалу,— урочисто запевняв ксьондз, підготовлений Домініковою, на слова якої він цілком покладався.— Так... що я вам ще хотів сказати? О, згадав: кобила ваша ходить по стайні, треба її в стійлі замкнути, бо мерин брикне — біда буде!
У мене торік так само зіпсували кобилу... А вона у вас від якого жеребця?
— Від мельникового...
— Ага, я відразу упізнав з масті та з лисинки на лобі! Гарна кобилка... А з Антеком ви неодмінно повинні помиритися,— через цю сварку хлопець зовсім розбестився.
— Я з ним не сварився і перший миритися не піду! — сказав Борина вперто.
— Я вам раджу, як ксьондз, а ви робіть, як вам сумління підкаже. Однак пам'ятайте — через вас людина пропадає! Ще сьогодні мені казали, що він з корчми не виходить, всіх хлопців бунтує, підбурює проти старших і начебто проти пана щось затіває.
— Нічого я про це не чув.
— Шолудива вівця всю отару перепаскудить! А з цієї змови проти поміщика може вийти велике лихо для всього села!
Але Борина не хотів продовжувати цю розмову, і ксьондз, поговоривши про те, про се, на прощання сказав:
— Мир, мої любі, мир! — Він надів шапку й понюхав тютюну.— Тільки миром усього доб'єтесь. На цьому весь світ тримається. Поговорили б ви з паном мирно, по-хорошому, то й пан би з вами домовився. Він мені щось таке казав, згадував про це... Людина він добра і радий би цю справу владнати по-сусідському.
— Вовк він, а не сусід! А на вовка найкращий засіб — кілок або пастка.
Ксьондз сторопів, глянув йому в обличчя, але, зустрівши холодні, невблаганні сірі очі, швидко відвернувся й нервово потер руки. Він не любив суперечок.
— Мені вже треба йти. Ще раз вам кажу: не можна надмірною суворістю відштовхувати від себе дружину. Вона ще молода, вітер у неї в голові, як у всякої жінки. Значить, треба поводитися з нею розумно й справедливо: одного не помічати, другого недочувати, а на третє й уваги не звертати — аби тільки чвар не було, бо з чвар нічого доброго не вийде! Миролюбця господь бог завжди благословить, благословить, кажу вам! Що за чорт! — скрикнув раптом ксьондз, підскочивши, бо лелека, який досі нерухомо стояв біля скрині, щосили клюнув його в блискучий чобіт.
— Та це ж лелека. Вітек його ще восени підібрав, вилікував, бо крило в нього було зламане, через те він і відлетіти не міг. То він тепер живе в нас у хаті й ловить мишей, мов кіт.
— Ну, знаєте, я ще ніколи не бачив прирученого лелеку. Дивно, дивно!
Ксьондз нахилився до лелеки й хотів його погладити, але той не дав до себе доторкнутися, витягнув шию й боком став знову підбиратися до чобота.
— Знаєте, він мені так подобається, що я охоче купив би його у вас. Продасте?
— Чого там продавати — хлопчисько зараз віднесе його до вас додому.
— Я за ним Валека пришлю.
— Та він не дасть до себе доторкнутися нікому — самого тільки Вітека слухає.
Покликали Вітека, ксьондз дав йому злотий і звелів принести лелеку смерком, коли він повернеться додому. Вітек розплакався, а коли ксьондз пішов, забрав лелеку в хлів і там ридав над ним майже до вечора, так що Борині довелося заспокоювати його ременем і ще раз повторити наказ, щоб він відніс лелеку. Зрозуміла річ, довелося хлопчикові підкоритися, але серце в нього щеміло від горя Й жалю, навіть біль від ременя він не дуже відчував, ходив розгублений, з опухлими від сліз очима й кожної вільної хвилини біг до лелеки, обіймав його, цілував, заливаючись гіркими сльозами.
Коли смеркло й ксьондз повернувся з села до себе в плебанію, Вітек закутав лелеку каптаном, щоб захистити його від морозу, і вони вдвох з Юзею, бо птах був важкий, гірко плачучи, понесли його до плебанії. За ними біг Лапа й жалібно гавкав.
Чим довше міркував Борина над словами ксьондза та його щирими запевненнями, тим веселіше й спокійніше ставало в нього на серці, і потроху, непомітно, змінювалось його ставлення до Ягусі.
Здавалося, все тепер було, як раніше, але вже не повернулися в дім колишній веселий гамір, внутрішній спокій і глибоке взаємне довір'я.
Буває так з тріснутим горщиком: хоч він на вигляд зовсім цілий, а пропускає воду в такому місці, де тріщини й проти світла не побачиш.
От і в домі Борини крізь це видиме примирення якимись незримими шпаринами просочувалося затаєне недовір'я, жалі, трохи пригаслі, але ще живі, і підозріння, яких нічим не можна було вбити.
Незважаючи на щирі зусилля, старий не міг перемогти свого недовір'я і майже мимоволі стежив за кожним кроком Ягни. А вона ні на мить не забувала його недавньої суворості й злих слів і, не маючи змоги втекти від його допитливих, пильних очей, кипіла жадобою помсти.
Може, саме за те, що він пильно стеріг Ягусю і не довіряв їй, вона зненавиділа його ще більше, і її дедалі дужче тягло до Антека.
Вона навчилася спритно дурити старого і все влаштовувала так, що могла кожні два-три дні зустрічатися з Антеком біля сінника. Допомагав їм у цьому Вітек, який за те, що хазяїн віддав ксьондзові лелеку, остаточно його зненавидів і полюбив Ягну, бо вона тепер і страви йому більше давала, і сальця часом підсувала шматочок, та й від Антека хлопчиську перепадали деякі копійки. Але найбільше допомагала їм Ягустинка. Вона зуміла запобігти ласки в Ягни, вкралася в довір'я до Антека, і вони просто не мали б змоги бачитись без її допомоги. Ягустинка вартувала їх від старого й стерегла від усяких несподіванок. Усе це вона робила тільки через те, що була лиха на весь світ і мстилася іншим за свої поневіряння й кривди. По суті, вона терпіти не могла і Ягни, і Антека, а ще дужче — Борини, так само, зрештою, як і всіх багатіїв на селі, за те, що в них є все, а в неї навіть свого кутка немає, де б вона могла прихилити голову, немає шматка хліба! А втім, вона й бідняків ненавиділа і глузувала з них ще дошкульніше, ніж з багатих.
Справжнісінька "чортова кума", як її прозивали на селі, або й ще гірше.
"Зчепляться вони обоє і загризуть одне одного, мов скажені собаки!" — думала Ягустинка, радіючи з того, що зробила.
