Селяни - Реймонт Владислав

Вони вже не танцювали, а стояли біля шинкваса з цілою юрбою дівчат та парубків. Усім було дуже весело, бо Амброжій, п'яний як ніч, сипав такими жартами, що дівчата закривалися фартухами, а хлопці голосно реготались і ще додавали своє. Антек усіх частував пивом, цокався перший, примушував пити інших, з парубками обіймався, а дівчатам цілими пригорщами сипав за пазухи цукерки, щоб можна було при цьому доторкнутися й до Ягни. Незважаючи на втому, він сміявся найголосніше від усіх і голосно розмовляв.

У корчмі гульня аж кипіла, народ уже зовсім розохотився. Одні весь час танцювали, інші збиралися гуртами, розмовляли, пили, браталися, веселилися від щирого серця. Ріпецькі шляхтичі встали з-за стола, встигнувши вже за чаркою подружити з ліпецькими; деякі з них навіть пішли танцювати, і дівчата їм не відмовляли, бо вони запрошували чемно й поводження в них було краще, ніж у сільських кавалерів.

Компанія, яка оточувала Антека, розважалася окремо,— це була сама молодь, і до того ж найперша на селі. Сам Антек, хоча й розмовляв з усіма, був наче в нестямі, забув про все на світі, ні на що вже не дивився і нічого не приховував та й не зумів би приховати. Він не звертав уваги на те, що люди до нього пильно придивляються й сторожко слухають. Ех, хіба йому було до того! Він увесь час щось нашіптував Ягні на вухо, притискав її до стіни, обіймав, брав за руки і ледве стримувався, щоб не осипати поцілунками. Очі його безтямно блукали, в грудях здіймалася така буря, що він готовий був зважитися на все зараз, тут, у неї на очах, бо в цих променистих очах він бачив подив і любов. Він зростав, буяв, мов вихор близької грози, а до того ж увесь час пив і Ягусю примушував. У неї вже паморочилося в голові, вона не знала, що з нею діється. Тільки хвилинами, коли музика змовкала і в корчмі ставало тихше, Ягуся трохи верталася до пам'яті, і страх охоплював її. Вона здивовано оглядалася навколо, наче шукаючи порятунку: їй хотілося тікати звідси, але поруч стояв Антек і так на неї дивився, таким жаром віяло від нього, і в ній спалахувало таке кохання, що вона вмить про все забувала.

Тривало це досить довго, і Антек уже почав частувати горілкою все товариство. Янкель охоче давав йому в борг і кожну кварту відзначав на дверях двічі. Вже зовсім напідпитку, ця компанія знову пішла танцювати, щоб трохи витверезитись: Антек з Ягусею, звісно, в першій парі.

Тут саме вийшов з-за перегородки Борина, якого привели обурені жінки. Він глянув, одразу все зрозумів, і гнів охопив його. Але він тільки зціпив зуби, застібнув каптан, насунув шапку і став пробиратися до Ягни. Люди відступали з дороги, побачивши його обличчя, біле, як крейда, і дикі блискучі очі.

— Додому! — сказав він голосно, коли Антек з Ягною пролітали мимо нього, і хотів схопити її за руку, та в цю мить Антек закружляв Ягну на місці й помчав далі. Вона марно силкувалася звільнитись, але тут Борина підскочив, розірвав коло, вирвав її з рук Антека і, не відпускаючи, не глянувши навіть на сина, повів з корчми.

Музика відразу обірвалась, у корчмі запала раптова тиша, всі стояли, мов занімілі, ніхто й словом не обізвався. Люди зрозуміли, що відбувається щось страшне. Антек кинувся за Бориною, розкидавши, мов солому, всіх, хто стояв у нього на дорозі, і вибіг на вулицю. Тут його відразу охопило холодом, він спіткнувся об колоду, яка лежала біля корчми, і впав на сніг, але відразу ж схопився на ноги і наздогнав батька та Ягну на повороті дороги біля ставка.

— Іди своєю дорогою і до людей не в'язни! — крикнув Борина, обернувшись.

Ягна з вереском побігла в хату, а Юзя тикала старому в руки якогось кілка й верещала:

— Бийте цього розбійника, бийте, татусю!

— Пустіть її, пустіть! — белькотів Антек, уже не тямлячи себе, і підступав до батька з кулаками.

— Кажу тобі — іди геть, інакше, богом клянуся, вб'ю, як собаку! Чуєш? — гукнув знову старий, готовий на все.

Антек мимоволі відступив, руки в нього опустилися, страх охопив його з такою силою, що він увесь затремтів, а старий поволі пішов до хати.

Антек не кинувся за ним. Він стояв тремтячий, розгублений, водячи навколо нестямним поглядом. На дорозі вже не було нікого, ясно сяяв місяць, іскрився сніг, але щось похмуре таїлося в білих засніжених вулицях. Антек не розумів, що з ним сталося. Він отямився тільки в корчмі, куди його привели друзі, які побігли на допомогу, коли почули, що він б'ється з батьком.

Гульня скінчилася. Всі порозходились по хатах — було вже пізно. Корчма швидко спорожніла, проте на вулицях ще деякий час лунали вигуки й пісні. Залишилися в корчмі тільки ріпецькі, що мали тут заночувати. Пан Яцек грав їм на скрипці якісь сумні пісні, а вони сиділи за столом, підперши голови руками, слухали й зітхали. Залишився й Антек; він самотньо сидів у кутку. Хоч як товариші розпитували, він нічого не відповідав, і всі пішли, покинувши його самого. Він сидів нерухомий, наче мертвий, і даремно Янкель нагадував йому, що зараз зачинятиме корчму,— Антек нічого не чув і не розумів. Отямився тільки тоді, коли почув голос Ганки, якій люди сказали, що він знову побився з батьком.

— Чого тобі? — спитав він.

— Ходім додому, пізно вже,— просила Ганка, ледве стримуючи сльози.

— Іди сама, не піду я з тобою. Іди геть, кажу! — гукнув він грізно. Потім, невідомо чому, нахилився до неї і просто в обличчя сказав:

— Якби мене в кайдани закували та в льох посадили, я й тоді був би вільніший, аніж живучи з тобою. Чуєш — вільніший!

Ганка гірко заплакала й пішла. Тоді й він устав, вийшов з корчми й побрів до млина.

Ніч була ясна, залита місячним сяйвом, дерева стелили довгі блакитні, наче посріблені тіні, а від лютого морозу раз у раз чути було, як потріскують жердини в тинах. Якийсь тихий, жалібний стогін линув над іскристими снігами. Мертва, застигла тиша оповила світ, село вже спало, жодне вікно не світилося, жодний собака не гавкав, не стукотів млин, і тільки від корчми долинав хрипкий голос Амброжія, який, своїм звичаєм, виспівував посеред дороги, але тихо, наче крізь сон.

Антек, важко ступаючи, плентався навколо ставка, іноді зупинявся, нестямним поглядом обводив усе й тривожно дослухався. В голові його ще звучали страшні батькові слова, він бачив перед собою люті очі, які вдарили його ніби ножем. І він мимоволі відступав, страх стискав йому горло, серце завмирало, волосся наїжувалося, з пам'яті зникла ненависть, зникла любов, зникло все, залишився тільки смертельний жах, тремтіння, розпачливе, гірке почуття безсилля.

Сам того не помічаючи, він попрямував до своєї хати. Раптом від костьолу до нього долинув чийсь жалібний плач і голосіння. Перед розп'яттям, біля самих воріт кладовища, розкинувши навхрест руки, хтось лежав на снігу. Тінь, яка падала від муру, заважала що-небудь розгледіти. Антек нахилився, думаючи, що це який-небудь перехожий чи, може, п'яний,— але це лежала Ганка, благаючи бога про милосердя.

— Ходім додому, адже мороз який! Ходім, Ганнусю! — просив він, почуваючи, як у нього дивно м'якшає серце, однак Ганка не відповідала. Він силоміць підвів її, повів додому.

Вони ні про що не говорили дорогою, бо Ганка весь час гірко плакала.

VIII

У хаті Борини після цього свята було тихо, наче в домовині. Ні сліз, ні криків, ні лайки, тільки тяжке, зловісне, причаєне мовчання, насичене таємним гнівом і гіркотою.

Весь дім замовк. Спохмурнів, жив у постійній тривозі, у чеканні чогось страшного, наче стеля от-от мала завалитися всім на голови.

Старий ні тоді вночі, коли вони повернулися з корчми, ні на другий день не сказав Ягусі жодного гострого слова, навіть Домініковій не поскаржився,— наче нічого не трапилось. Але він захворів від злоби, яка таємно бушувала в ньому, і не міг підвестися з ліжка — у нього весь час завмирало серце, кололо в боці, кидало в жар.

— Не інакше, як у череві в тебе запалення чи, може, печінка опустилась,— говорила Домінікова, натираючи йому бік гарячою олією. Він нічого не відповідав, тільки жалібно стогнав і вперто дивився в стелю.

— Ягуся тут зовсім не винна, ні! — почала Домінікова тихо, щоб не почули в сусідній кімнаті. Її дуже турбувало, що Борина й словом не згадав про вчорашню подію.

— А хто ж винен? — буркнув він.

— Що вона такого зробила? Ти її саму залишив і пішов пити за перегородку, а тут музика, всі танцюють, гуляють, чого ж їй було самій, відлюдьком, у кутку стояти? Вона ж молода, здорова, їй розважатися треба. А танцювати пішла, бо Антек її примусив. Хіба вона могла не піти — в корчмі кожен має право запросити на танець кого схоче. Це ж він, розбійник, обрав її й не відпускав тобі на злість, тільки тобі на злість!

— Ви мастіть і лікуйте, щоб я швидше одужав, а розуму мене вчити нічого, я сам добре знаю, як усе було, непотрібні мені ваші пояснення!

— Коли ти такий розумник, то й те повинен розуміти, що жінка молода, здорова, їй теж втіха потрібна! Не колода вона, не стара баба: вийшла заміж, то їй чоловік потрібен, а не дід — чотки їй, чи що, з дідом перебирати!

— Навіщо ж ви тоді її за мене віддали? — кинув він презирливо.

— Навіщо? А хто скиглив, Як пес? Я тебе не благала, щоб ти її взяв! Я її тобі не підсувала, не нав'язувалась тобі й вона! Ягуся могла вийти, за кого хотіла, за найпершого парубка на селі,— скільки їх було!

— Були, та не для одруження!

— Щоб тобі язик відсох за таке собаче гавкання!

— Ага, правда, мабуть, пече, мов кропива, якщо ви так затіпались!

— Брехня це паскудна, а не правда. Брехня!

Він натягнув перину до підборіддя, відвернувся до стіни і жодним словом не відповідав на всі її палкі докази. Коли ж вона зрештою розплакалась, старий глузливо шепнув:

— Коли баба нічого не зробить рогачем, то думає, що допоможе плачем!

Так, він добре знав, що каже. Тепер, коли не міг підвестися з ліжка, він згадував усе, що раніше казали про Ягну, усе це обмірковував, розбирав, зіставляв, і така лють у ньому зростала, так мучили ревнощі, що він влежати не міг, крутився на ліжку, лаявся подумки або, повернувшись обличчям до кімнати, злими, яструбиними очима водив за Ягною. А вона була якась бліда, змарніла, блукала по хаті, мов сонна, поглядала на чоловіка жалібними очима скривдженої дитини і так зітхала, що йому ставало її шкода і серце трохи м'якшало, але відразу ж розгорялися ревнощі.

Тривало це майже тиждень — і Ягна відчувала, що більше не витримає.