Селяни - Реймонт Владислав

Душа в неї була дуже чутлива. Є такі квіти: тільки війне на них холодом, і вони згорнуться, затріпотять від болю. Вона марніла на очах, не спала, їй шматок не йшов у горло, вона не могла всидіти на місці, взятися до якоїсь роботи. Все падало в неї з рук, і страх ходив за нею по п'ятах — лякало те, що старий усе лежить, стогне, доброго слова не скаже й дивиться на неї, наче вбити хоче. Вона весь час відчувала на собі його погляд і вже не могла цього витримати. Життя її стало нестерпне, мучила невимовна туга,— адже й про Антека вона нічого не знала, він не з'являвся протягом цілого тижня, хоч вона не раз смерком, переборюючи смертельний страх, вибігала до сінника! Спитати про Антека вона не зважувалась, Їй так набридло все вдома, що вона двічі на день бігала до матері, але Домінікова мало сиділа в хаті — то відвідувала хворих, то молилася в костьолі, а якщо й була вдома, то зустрічала дочку суворо, осипала гіркими докорами. Хлопці теж блукали похмурі, сердиті, пригнічені, бо стара відлупцювала Шимека качалкою за те, що він на водохреща пропив у корчмі аж чотири злотих. Ягна заглядала до сусідів, аби тільки швидше збути час, однак і там було не краще: звісно, її не виганяли, але цідили слова крізь зуби, дивилися холодно і всі в один голос вболівали за хворим Бориною й гірко нарікали на те, що от, мовляв, які тепер настали погані часи.

А Юзька на кожному кроці допікала їй, чим тільки могла. Навіть Вітек не зважувався при господареві заговорити з нею, так що їй ні з ким було й словом перемовитись. Тільки й розваги, що Петрек вечорами після роботи тихо грав на скрипці в стайні, бо в хаті старий не дозволяв,

А зима була все така ж сувора, холодна й вітряна, отож доводилося весь час сидіти в хаті.

Нарешті якось у суботу, старий, хоча й не зовсім ще одужав, устав з постелі, одягнувся тепліше, бо на вулиці був тріскучий мороз, і пішов на село.

Він заходив то в ту, то в ту хату, наче погрітися чи в якій-небудь справі, і охоче зупинявся погомоніти навіть з тими, кого раніше обминав, не обізвавшись і словом. Скрізь він перший заводив розмову про корчму і, намагаючись обернути на жарт усе, що трапилося, весело розповідав, як він тоді напився та як навіть захворів через це.

Всі дивувались, підтакували, кивали головами, але нікого одурити йому не пощастило. Люди знали його непохитну гордість, знали, що коли зачепити його самолюбство, то хоч вогнем печи, він і голосу не подасть. Знали й те, що він завжди чваниться, вважає себе найпершою людиною на селі й дуже дбає, щоб про нього не говорили нічого поганого.

І зараз усі розуміли, що він хоче припинити чутки, які вже ходили по селу.

А старий Шимон, солтис, своїм звичаєм, сказав йому просто в обличчя:

— Нічого нам очі замилювати! Людський поговір, як та пожежа, її руками не загасиш, мусить сама дотла вигоріти. А ще я тобі нагадаю те, що сказав перед твоїм весіллям: коли старий оженився з молодою, не відігнати йому чорта й свяченою водою.

Борина, дуже розлютований, пішов просто додому.

А Ягуся, подумавши, що коли він уже встав, значить, усе зміниться й буде, як раніше, зітхнула з полегшенням і почала з ним заговорювати. Вона заглядала йому в очі, лащилась до нього й солодко щебетала. Але він одразу обірвав її такими гострими словами, що вона вся знітилась. Борина й потім не змінив поводження, не пестив її більше, не голубив, не вгадував думок, не добивався її ласки, а брутально, мов на наймичку, гримав за всякий недогляд у господарстві й примушував працювати.

З цього дня старий знову, як раніше, узяв усе в свої руки, за всім сам стежив. Ледве одужавши, він став цілими днями молотити удвох з Петреком чи порався в клуні, майже не виходячи з двору. А вечорами сидів удома — лагодив упряж чи вистругував що-небудь на верстаку. Він так пильно стеріг Ягусю, що вона й кроку не могла зробити без нього. Навіть скриню з її святковими убраннями він замкнув, а ключ носив при собі.

Ох, і натерпілася ж вона від нього! Мало того, що старий за кожну дрібницю гримав на неї і ніколи доброго слова не сказав: він поводився так, наче не вона була господинею в домі; всі розпорядження віддавав Юзі, з Юзею радився про різні справи, в яких дівча нічого не тямило, їй наказував усе доглядати, немов Ягни й не було зовсім.

А вона цілими днями пряла, ходила, мов очманіла, бігала до матері скаржитися й плакати. Проте Домінікова не змогла заступитися за дочку, бо коли вона спробувала щось натякнути Борині, той сказав, як відрізав:

— Жила ваша дочка, мов пані, робила, що хотіла, нічого їй не бракувало. Не вміла шануватися, нехай тепер скуштує іншого! Я вам кажу, а ви це їй перекажіть: поки в мене ноги ходять, буду своє пильнувати, не допущу, щоб з мене глузували, мов з дурня якого! Це ви запам'ятайте собі!

— Бійся бога, вона ж тобі нічого поганого не зробила!

— Якби зробила, я б не так з нею поговорив і не те б з нею вчинив! Досить і того, що вона з Антеком злигалась.

— Адже в корчмі, на танцях, при всіх!

— Як же, тільки в корчмі! Як же...

Він давно вже зміркував, що того вечора, коли він знайшов Ягнину хустку біля перелазу в снігу, вона, мабуть, виходила на побачення з Антеком, і нічому більше не вірив, твердо стояв на своєму. А наостанку сказав:

— Я людина добра, лагідна — це всі знають. Але якщо мене хльоснуть батогом, я дам здачі дубиною!

— Бий того, хто перед тобою винен, а невинних нічого кривдити даремно, тому що з кожної кривди народжується помста.

— Я нікому кривди не роблю, я своє захищаю!

— Тільки б ти вчасно побачив, коли твоє скінчиться!

— Погрожуєте мені?

— Ні, кажу те, що думаю, а ти надто високо підносишся! Не міряй всіх на свою мірку!

— Досить з мене ваших повчань та приповісток, я свій розум маю! — розсердився Борина.

На тому й скінчилося. Домінікова, бачачи його впертість і непоступливість, не поновлювала більше цієї розмови, сподіваючись, що все само мине і якось владнається. Але старий не м'якшав нітрохи, а, навпаки, почав знаходити якесь задоволення в своїй злобі. Щоправда, часом уночі, почувши Ягусин плач, він мимоволі схоплювався з ліжка, щоб бігти до неї, та, вчасно схаменувшись, удавав, що встав лише виглянути у вікно або перевірити, чи добре замкнені двері.

Це тривало цілих два тижні. Ягні було так сумно, так важко, що вона ледве себе стримувала. Вона не сміла дивитись людям у вічі — соромно їй було: адже всі на селі знали, що діється у Борини.

В домі наче похмурніло, всі блукали тихо, боязко, мов тіні. З сусідів мало хто до них заглядав — у всіх досить було свого клопоту. Не приходив і війт, який розсердивсь на Борину за те, що той не з'явився до нього на хрестини. Тільки хлопці Домінікової забігали іноді та Настка Голуб приходила з прядкою,— але ця ходила до Юзі більше для того, щоб побачитися з Шимеком, отже, радості від її відвідин було мало. Часом заглядав Рох, та побачивши насуплені, злі обличчя, швидко йшов геть.

Один лише коваль приходив щовечора й просиджував довго. Він, як тільки міг, підбурював старого проти Ягни і намагався вкрастися до нього в довір'я. Часто заглядала й Ягустинка — ця любила під'юджувати там, де люди сварилися. Щодня бувала в дочки й Домінікова і щодня повторювала їй те саме: старого треба зм'якшити покірливістю.

Але Ягна не могла підкоритися, ніяк не могла! Навпаки, в ній назрівав бунт, і злість її пекла дедалі дужче. Цьому чимало сприяла Ягустинка. Раз вона тихо сказала Ягні:

— Страшенно мені шкода тебе, Ягусю, мов дочку рідну! Цей старий пес скривдить тебе, а ти, мов ягня, все терпиш! Не так інші жінки роблять, не так!

— А як же? — спитала Ягна з зацікавленням. Їй дуже надокучило терпіти образи.

— Злого не добром угамуєш, а ще більшою злістю! Він з тобою, мов з наймичкою, поводиться, а ти — нічого! Убрання твої, бачу, в нього в скрині замкнені, кожен твій крок він стереже, слова тобі доброго не скаже. А ти що? Зітхаєш, тужиш та божої ласки чекаєш! Знаєш прислів'я: роби, небоже, то й бог поможе! Якби це на мене, я б знала, що робити! Юзьку б відлупцювала, щоб не порядкувала в домі,— адже хазяйка ти, а не вона! Та й чоловікові ні в чому б не поступалася! Як хоче війни, нехай буде така війна, щоб вона йому горлянкою вилізла. Еге, дай тільки чоловікові над собою владу, то він швидко битися полізе, і бог знає, чим це може скінчитися... А найперше,— Ягустинка стишила голос і зашепотіла Ягні на вухо: — найперше — відлучи ти його, мов теля від корови, не підпускай до себе нізащо, тримай, як пса за порогом! Ось побачиш, як він подобрішає!

Ягна перестала прясти й затулила руками почервоніле обличчя.

— Чого ж ти, дурна, засоромилася? Поганого тут нічого немає. Всі так роблять і будуть робити, не я перша це вигадала. Звісно, спідницею чоловіка далі заманиш, ніж собаку салом, бо собака швидше відчепиться! А старого ще легше, ніж молодого, бо він ласий, і йому важче по чужих хатах грішити. Зроби так — подякуєш мені! А що там плетуть про вас з Антеком, ти цього до серця не бери: хоч ти будь біла, як перший сніг,— все одно сажу на тобі побачать... Так уже в світі заведено: хто всього боїться, тому й пальцем не дадуть кивнути,— відразу почнуть плескати язиками. А кому все одно, що про нього кажуть, хто дужий і сміливий, той може робити, що йому сподобається. Ніхто й словечка не скаже, та ще й будуть до нього лащитися, мов цуценята. Міцний, непоступливий, завзятий усім світом володіє!.. От і про мене немало брехали, і про матір твою теж — усім було відомо, що в неї з Флореком...

— Матері ви не чіпайте!

— Гаразд, нехай вона для тебе святою залишиться. Авжеж, кожній людині треба що-небудь святе мати.

Довго ще говорила Ягустинка, повчала Ягусю і потроху, хоч та її й не питала, розповіла про Антека все, що тільки могла пригадати. А Ягуся слухала її жадібно, не зраджуючи себе однак жодним словом. Поради Ягустинки міцно засіли в неї в голові, вона цілий день міркувала над ними.

Ввечері, коли в них сиділи Рох, коваль і Настка, вона сказала чоловікові:

— Дайте-но ключі від скрині, мені треба одяг провітрити!

Він дав, трохи присоромлений сміхом Настки, але все-таки, коли Ягуся знову сховала одежу в скриню, простяг руку за ключами.

— Тут тільки моє, то я вже сама його догляну! — сказала вона з викликом.

І з цього вечора в хаті почалося пекло! Старий не змінював свого поводження, а Ягна не поступалась, на одне слово відповідала двадцятьма і так голосно, що аж на вулиці чути було крики.