Селяни - Реймонт Владислав
Я не почув, але могли почути інші.
— Мені вже терпіти більше не сила — так воно пече мені груди, само рветься... само...
— А я тобі кажу — не піддавайся, поки ще не пізно,— умовляв його хитрий Матеуш, обережно підохочуючи Антека до щирої розмови.
— Як я можу, коли любов гірша, ніж хвороба... Вогнем по кістках ходить, окропом у серці кипить, і така туга бере, що ні їсти, ні спати, ні робити — нічого не можу, хоч бийся головою об стіну чи віку собі вкороти.
— Хіба я цього не знаю? Наче я сам за Ягною не бігав! Тут тільки одні ліки є: оженитися — і все мов рукою зніме. А є ще й інше: якщо оженитися не можна — то слід оволодіти цією жінкою, і відразу втратиш до неї смак, і кохання мине... Правду тобі кажу — я ж на цих справах знаюся! — додав він хвалькувато.
— А якщо й тоді не мине? — спитав Антек сумно.
— Звісно, як хто під тином стогне, за рогом ховається, а коли спідниця зашелестить, у нього ноги тремтять — в такого швидко не мине. Та це ж — не парубок, а теля, я б за такого й гроша не дав! — кинув Матеуш зневажливо.
— Правду ти кажеш, чисту правду, але, здається мені, що є й такі, є...— Антек замислився.
— Вип'ємо, у мене в горлянці пересохло. Ну їх під три чорти, цих жінок! Є таке кістляве й нещасне, що, здається, дмухнеш на нього — воно з ніг звалиться, а частенько найбільшого силача водить, мов теля на налигачі. Сили позбавить, розуму позбавить, та ще й на посміховисько людям виставить! Чортове насіння, кажу тобі! Вип'ємо!
— Будьмо здорові, брате!
— Дякую. Ти мене послухай, плюнь на це чортове насіння! Адже є в тебе голова на плечах.
Випили знову, раз і другий, поговорили. Антек був уже напідпитку, і через те, що йому досі не було кому поскаржитися на свою долю, відчував пекучу потребу признатися у всьому. Він насилу стримувався, а проте часом вихоплювалось у нього багатозначне слово, з якого Матеуш про все здогадувався, хоча й знаку не подавав.
У корчмі вже буяла гульня. Музиканти грали щосили, один танець за іншим. Випивали в усіх кутках, де-не-де й сварилися, і всі говорили так голосно, що в корчмі здійнявся справжній гамір, а тупіт танцюристів лунав, мов удари ціпів. Клембові гості перебралися за перегородку, і звідти долинав гучний гомін. Тільки Соха з Малгоською танцювали до нестями, а в перервах, обнявшись, вибігали на мороз. Бартек із своїми все стояв на тому ж місці. Вони допивали другу пляшку, і Войтек Кобусь уже гукав просто в обличчя ріпецьким шляхтичам:
— Оце так шляхта — мішок та плахта!
— Поміщики! Півсела одну корову доїть,— ущипливо додавав інший.
— Коней їм не треба, їх воші возять!
— Панські мітли! Наймалися б до пана за собак, коли вже нюх такий добрий.
— Почули, де смаженим пахне, от і тягнуться туди.
— У людей роботу відбивають!
— Ми вам патли розчешемо так, що без голів тікати будете!
— Волоцюги, задрипанці! Нікому тут у євреїв печі топити, то вони й примчали сюди.
Так лаяли ріпецьких, а дехто вже й з кулаками до них ліз. Дедалі більше людей встрявало в сварку, дедалі щільніше коло оточувало ріпецьку шляхту, бо горілка затуманила всім голови. А ріпецькі, не відгукуючись ні словом, сиділи собі тісним гуртом, тільки дужче стискали ціпки між колінами, пили пиво, закушували ковбасою, яку принесли з собою, та поглядали на чоловіків гордо й безстрашно.
Напевно, почалася б бійка, але тут прибіг старий Клемб. Він став заспокоювати людей, умовляти, просити, а за ним Амброжій та інші діди. Нарешті Кобусь перестав лаятись, а його приятелів відтягли до шинкваса частувати. Тут музика гримнула ще голосніше, Амброжій знову почав плести всілякі небилиці про війни, про Наполеона, про якогось начальника, потім став правити різні теревені, від яких люди аж лягали зо сміху. Старий, дуже задоволений з себе, вже добре під чаркою, розсівся за столом і базікав без упину:
— Наостанку розкажу я вам ще одну історію, коротеньку, бо мені потанцювати охота, та й дівчата вже гніваються, що я до них не йду! Ви знаєте, що сьогодні заручини Клембової дочки з Віцеком Сохою? Якби я тільки схотів, Малгоську б заручили зі мною! От як воно було: в четвер прийшли до старого Клемба старости з горілкою, водночас від Сохи й від Причека. Одні частують рисовою, другі — солодкою горілкою. А Клемб з одними п'є і з другими горілку теж на землю не виливає. Один, мовляв, жених добрий, та й інший не гірший. А старости аж упрівають, так вихваляють кожен свого! І в цього, мовляв, земля добра, жайворонками угноєна, і в іншого теж така, що тільки собаки на ній весілля свої справляють.
Один має таку хату, що свині в неї під порогом пролізають, а інший — ще кращу.
Обидва — багачі, яких пошукати! У Сохи — цілий комір від кожуха, а кожух собаки пошматували. А в Причека — ремінець від святкових штанів і ґудзик блискучий, як золото!
Один — хлопець стрункий, мов копиця, а в другого черево від картоплі роздулось! Обидва будуть зяті хоч куди — можуть корів попасти, хату підмести, гній розкидати. Обидва дівчину не скривдять, бо з лелеками дружби не водять.
Славні парубки, говіркі, розумні, спритні, ложкою завжди в рот влучають, а не в інше місце. Що тут вдієш, коли старому обидва до смаку! Крутиться він, у носі колупає, у Малгоськи питає: котрого хочеш? — "Обидва опудала, тату. Дозвольте я вже краще за Амброжія піду". Старий довго головою хитав, думав-думав,— звісно, він на всю хату перший розумник. А хлопці кваплять, свати своє правлять! От він з одними випив рисової, з іншими — солодкої та й каже: "Принесіть вагу". Принесли вагу, поставили, він і оголошує: "Зважуйтесь, хлопці, хто важчий, той і буде мені зятем". Стурбувалися старости, послали по горілку, а самі думають: "Котрий важчий буде?", тому що обидва женихи, мов блощиці засохлі. Тут Причекові старости здогадалися — напхали хлопцеві каміння за пазуху і в кишені. Але в Сохи старости теж не в тім'я биті: не було нічого іншого — то вони ткнули йому під каптан гуску і ставлять на вагу. Дивляться, обчислюють, аж тут раптом щось як засичить: "С-с-с",— Соха ніби! Гуска бац на землю! Засміялися всі, а Клемб і каже: "Ач, хитра яка бестія! Хоч ваги й не вистачає, та нічого не вдієш — будеш моїм зятем".
В усьому цьому правдою було тільки те, що женихів Клемб примусив зважуватись. Але старий Амброжій розповідав так кумедно, що слухачі аж плакали від сміху. По всій корчмі гримів регіт.
Клембові гості теж хутко вийшли з-за перегородки і юрбою пішли в танець. Знявся тупіт, і в гаморі вже не можна було вирізнити окремих голосів.
В головах гуло, всім стало гаряче. Молодь розгулялася, а діди посідали за столами, гуртувалися, де тільки могли, хоч танцюристи їм заважали, все розширюючи коло. Кожен говорив уголос, цокався з іншими. Розмовляли кожен про своє, розважались досхочу, як і належить на святі.
Музика гриміла, всі кружляли до нестями. Хоч було так тісно, що танцювали спина до спини,— нікому це не заважало: мчали по кімнаті, весело погукували, тупотіли закаблуками, аж стугоніла підлога і тремтів шинквас.
Гульня була справжня, бо люди веселилися від щирого серця. Адже стояла зима, чоловіки відірвали натруджені руки від матінки землі, випростали зігнуті спини, звеселяли пригнічені турботою душі.
Підійнявся народ на весь зріст, усіх рівняли свобода й відпочинок, якось вільніше линули думки, краще було видно кожну людину — мов у лісі, де влітку важко розрізнити дерево від дерева, бо вони з'єдналися в одну зелену хащу, глибоко вросли в рідну землю, а тільки-но випаде перший сніг, засипле землю, то й побачиш кожне дерево окремо, вмить упізнаєш, чи це дубок, граб чи сосна.
Тільки Антек і Матеуш не підводилися з місця, сиділи поряд, як найближчі друзі, і розмовляли півголосом. До них раз у раз хто-небудь підходив і докидав від себе слівце-друге. Підійшов Стах Плошка, підійшов Бальцерек, потім війтів брат та інші — все найперші парубки на селі, які були дружками на Ягусиному весіллі. Підходили спочатку нерішуче, побоюючись, щоб Антек не обірвав їх гострим словом, але він вітався з кожним за руку, дивився на всіх приязно,— і швидко його оточили тісним колом, уважно слухали, присягалися в дружбі, і так до нього підлещувались, і заглядали в очі, як і раніше, в ті часи, коли він ними всіма верховодив. Проте Антек усміхався якось гірко, згадуючи, як ще вчора ці самі хлопці здалека обминали його, побачивши на дорозі.
— Чогось тебе ніде не видно, і до корчми не заходиш! — сказав Плошка.
— Працюю з ранку до ночі, коли ж мені до корчми ходити?
— Правда, правда! — підтвердили інші. Поступово розмова перейшла на різні сільські теми. Але говорили якось мляво. Антек переважно відмовчувався і все поглядав на двері, сподіваючись, що прийде Ягна. Тільки коли Бальцерек почав розповідати про нараду в Клембів, він став уважно слухати й спитав:
— Ну й що ж ухвалили про той ліс?
— Та що! Скиглили, нарікали, скаржились, а ухвалити — нічого не ухвалили, крім того, що не можна дозволити рубати ліс.
— А що розумного можуть придумати ці солом'яні голови! — вигукнув Плошка.— Зберуться, горілки налигаються, сопуть, пхинькають, а користі від цих нарад стільки ж, як від торішнього снігу! Поміщик може собі спокійно вирубати хоча б і весь ліс.
— Не можна цього дозволити! — коротко сказав Матеуш.
— А хто ж його втримає, хто заборонить? — загукали з усіх боків.
— Хто ж, як не ви?
— Еге, так нам і дозволять втрутитись! Я сказав був слово, то батько на мене так нагримав, щоб я свого носа не пхав, що це не моя справа, а їхня, хазяйська! Звісно, права в них, бо вони все в руках тримають і на хвилину не випускають, а ми все одно, як наймити! — гарячкував Плошка.
— Погані наші справи, зовсім погані.
— Не так воно має бути!
— Звичайно! Повинні вже молодим уступити землю, щоб вони нею володіли й усі справи вирішували.
— А самі нехай до нас на утримання йдуть!
— Я в солдатах відслужив, роки минають, а мені не віддають того, що моє! — гукав Плошка.
— Настав час кожному своє одержати!
— Всі ми тут скривджені!
— І найбільше Антек!
— Треба б на селі порядок навести! — твердо сказав Шимек, Ягусин брат. Він прийшов сюди недавно і мовчки стояв позаду інших. На нього озирнулися з подивом, а він вийшов наперед і почав гаряче розповідати про свою кривду, і при цьому дивився всім у вічі і червонів, бо не звик говорити на людях і, крім того, ще трохи побоювався матері.
— От як Настка його розуму навчила! — буркнув хтось, і всі засміялись, а Шимек замовк і сховався в кутку.
Тоді озвався війтів брат, Гжеля Раковський, хоч він був неговіркий і трохи затинався.
— Що батьки землю в руках тримають і дітям не відступають, це погано, і нам велика кривда.
