Селяни - Реймонт Владислав

Його вже не було, але тихий пристрасний шепіт звучав у неї в вухах так виразно, так владно, що вона здивовано оглянулась навколо.

Нікого! Корови жують, вимахують хвостами... Вона вийшла на подвір'я. Ніч стояла за порогом непроглядною темрявою, тиша оповила світ, тільки удари молотів лунали вдалині. А він був тут, був... стояв біля неї, обіймав, цілував... ще горять губи, ще блискавками пробігає по тілу вогонь, а серце заливає така радість, що й сказати не можна! Господи Ісусе! Щось підхопило її й понесло — в цю мить Ягна пішла б за Антеком хоч на край світу.

— Антосю! — гукнула вона мимоволі, і тільки звук власного голосу трохи витверезив її.

Вона щосили поспішала видоїти корів, але була така неуважна від несподіваного щастя, що часто шукала вим'я під передніми ногами корови, і тільки потім, коли вже йшла з хліва, відчула, що обличчя в неї зовсім мокре від сліз.

Вона віднесла молоко до хати, однак забула його процідити. Побігла на другу половину, почувши там голос Настки, але нічого їй не сказала й повернулася до передньої кімнати. Тут вона стала чепуритися перед дзеркалом, потім підкинула дров у пічку і раптом схаменулася, що в неї є якась невідкладна справа, та не могла згадати, яка саме. Нічого не пам'ятала, нічого — одне було в неї на думці: Антек чекає її біля сінника. Вона ще покрутилася по хаті, потім накинула хустку і вискочила надвір.

Нечутно промайнула під вікнами і пішла вздовж задньої стіни хати до вузького проходу між садом та повіткою. Тут стріхою нависли обважнілі від снігу гілки і доводилося йти, пригинаючись.

Антек чекав, причаївшись біля перелазу. Він скочив до неї, як вовк, і, майже несучи на руках, потяг до сінника, який стояв через дорогу.

Проте їм сьогодні не щастило: тільки-но вони залізли в сіно, тільки злилися в поцілунку, як долинув різкий, гучний голос Борини:

— Ягусю! Ягусю!

Наче громом їх ударило — так вони відскочили одне від одного. Антек, прихилившись, стрибнув на дорогу і помчав попід городами, а Ягна метнулася в двір, не помітивши, що гілки здерли в неї хустку з голови і всю обсипали снігом. Вона потерла обличчя, назбирала під повіткою дров і повільно, спокійно повернулася до хати.

Старий зиркнув на неї якось дивно, спідлоба.

— Я заглядала до Сивулі, вона чогось крекче і все лягає.

— Я шукав тебе в хліві, тебе не було.

— То я, мабуть, була вже під повіткою, дрова збирала.

— А де це ти так викачалася в снігу?

— Де? То з гілок звисають цілі бороди, тільки зачепи, так і сиплеться сніг на голову,— пояснила Ягна спокійно, але відвернулася від світла, щоб приховати червоні плями на щоках.

Проте старого вона не одурила. Він хоч і не дивився їй у вічі, однак добре бачив, що вона вся, наче у вогні, червона, а очі гарячково блищать. Глухе, невиразне підозріння прокралося в його серце. Колючі ревнощі загарчали в ньому, як собака, і знову причаїлись. Довго він мучився і міркував, та нарешті йому спало на думку, що це, мабуть, Матеуш зустрів Ягну й притиснув де-небудь до тину.

Тут якраз прийшла Настка, і він почав випитувати в неї:

— Ну що, Матеуш вже одужав, ходить?

— Де там одужав!

— А мені казали, наче хтось бачив надвечір, що він ходив по селу,— хитро зауважив Борина, пильно придивляючись до Ягни.

— Брешуть, пліткуни, як хочуть! Матеуш ледве рухається, навіть з ліжка ще не встає, тільки й того, що вже кров'ю не харкає. Йому сьогодні Амброжій банки ставив, а зараз приніс горілки з салом і лікуються там обидва на славу, аж на дорозі чути, як пісні співають.

Борина більше ні про що не розпитував, та підозри його не зникли.

А Ягна, якій його мовчання і допитливі погляди не давали спокою, почала докладно розповідати про відвідини пана Яцека.

Борина дуже здивувався і став міркувати, що б це могло означати. Він довго сушив голову, висловлював різні здогади, обмірковував кожне слово, сказане несподіваним гостем, і зрештою, дійшов висновку, що поміщик підіслав до нього пана Яцека довідатися, що в народі кажуть про поруб.

— Та він про ліс і не згадував.

— Ше б пак! Знаю я цю панську породу! Так тебе проведе, мов на налигачі, що й незчуєшся, як усе вибовкаєш.

— Та я ж вам кажу, що він тільки про Кубу питав, та ще про ці вирізки!

— Ходить манівцями, аби краще дорогу знайти! Тут щось та є, якісь панські штуки. Чого це поміщиків брат став би про Кубу турбуватися! Тільки дурень таким байкам повірить! Кажуть, цей Яцек — недоумкуватий якийсь, меле хтозна-що, по селах блукає, під хрестами на дорогах сидить та на скрипці грає. Він казав тобі, що прийде ще?

— Так. І про вас розпитував.

— Чудеса! У голові навіть не вміщується.

— А пана ви бачили? — спитала Ягна ласкаво, щоб тільки не дати йому замислитись.

Борина схопився, наче його вжалив ґедзь.

— Ні, я в Шимона весь час сидів,— відповів він і замовк. Більше вона вже не сміла запитувати, бо старий метушився по хаті, як скажений пес, гримав за кожну дрібницю, лаявся. Всі притихли, сховалися по кутках, боячись потрапити йому на очі.

Так, у мовчанні, посідали вечеряти, аж тут раптом зайшов Рох. Він сів своїм звичаєм біля вогню, їсти не схотів, а коли всі повечеряли, сказав тихо:

— Я не від себе прийшов. На селі кажуть, ніби пан на Ліпці розсердився й жодного чоловіка не покличе ліс рубати. Я прийшов спитати, чи це правда?

— Господи! А я ж звідки знаю? Вперше чую.

— Нарада сьогодні була в мельника, звідти ця новина.

— Там радилися війт, мельник і коваль, а не я.

— Хіба? Я чув, що сам пан у вас був і ви з ним пішли.

— Не був я там. Хочете вірте, хочете — ні, а я вам правду кажу. Борина не хотів показати, як боляче вразило його те, що його обминули, радились без нього, Рох розворушив цей спогад, і Борина знову розлютився, але мовчав, переживаючи в собі образу, жагучу, мов кропива, і стримуючись з усієї сили, щоб Рох не здогадався, що з ним діється.

От як! Він чекав, виглядав пана, як дурень, а вони без нього радилися! Не подарує він їм цього, знатимуть вони Борину! То вони його за ніщо мають? Гаразд він їм покаже, яке місце займає на селі!

"Це мельник влаштував, ніхто інший, як він. Нахаба такий, волоцюга, нажився з людської кривди, а тепер кирпу гне! Шахрай! Є за ним такі справи, що за них і в тюрму недовго сісти. А війт! Йому б худобу пасти, а не верховодити над старшими, п'яниця чортів! Зробили його війтом, але так само завтра можуть скинути й іншого обрати, хоча б і Амброжія, обоє вони однакові! Добрий і коваль, зятьок паскудний! Нехай тільки з'явиться у мене в хаті. А пан — як вовк, блукає навколо селян, забігає, винюхує, де б що вхопити! Поміщик, стерво, на селянській землі сидить, селянський ліс продає, з селянського поту живе та й проти народу змовляється. Забув чортів син, що й по панській спині ціп може так само погуляти, як і по всякій іншій!

Проте всіх цих міркувань Борина не висловив жодним словом — адже не жінка він, щоб іншим скаржитися та співчуття шукати! Його люто мучила образа, пекла серце, але іншим до цього діла немає! Він швидко схаменувся, що непристойно сидіти мовчки при гостеві, наче язик проковтнув, і, підводячись із лави, сказав:

— Ось які ви новини розповідаєте! Що ж, коли поміщик затнеться й не покличе ліпецьких, ніхто його не примусить.

— Це правда, та коли б котрась поважна людина йому розтлумачила, скільки народу через це бідуватиме, може, він і згодився б.

— Не піду я його просити! — гукнув Борина гостро.

— Адже на селі душ двадцять халупників сидить і чекає роботи, як порятунку. Ви самі це знаєте. Зима важка, сніг, морози, у багатьох вже й картопля померзла, а заробітку нема ніякого. Поки весна прийде, такий голод буде, що й подумати страшно. Вже тепер злидні такі, що багато хто в селі раз на день їсть і голодний спати лягає. Всі сподівалися, що поміщик невдовзі почне рубати ліс біля Вовчого Долу і для всіх робота буде. А він, кажуть, заприсягнувся жодного ліпецького на роботу не брати. Розгнівався за те, що скаргу на нього написали комісарові.

— Еге ж, я сам цю скаргу підписав і твердо стоятиму на тому, щоб не дати йому жодної сосонки зрубати, поки він з нами не домовиться й нашого не віддасть.

— Коли так, може, він і зовсім не рубатиме?

— Нашого лісу не рубатиме!

— А що ж робити біднякам, що? — простогнав Рох.

— Нічим я їм допомогти не можу. Для того, щоб у них була робота, свого не віддам. Ще б пак — буду за інших бідкатися, за когось турбуватися! А як мене скривдять, жоден собака не допоможе...

— Але ж ви не за поміщика?..

— Я — за себе й за справедливість, так і знайте. У мене свій клопіт є! Не стану я плакати через те, що якомусь там Войтеку чи Бартеку їсти нічого.— Це ксьондза діло, не моє! Одна людина, хоч би й хотіла, всім допомогти не може.

— Але багато може зробити, багато! — заперечив Рох сумно.

— Спробуйте воду носити решетом,— багато ви наносите? Так і з нуждою! Вже так воно в світі заведено і, думається мені, так завжди й буде, що один все має, а інший вітру в полі шукає.

Рох тільки головою похитав і пішов засмучений — він не сподівався, що Борина виявить таку черствість. Старий провів його до воріт і, як завжди, пішов у двір — глянути на корів та коней.

Ягна стелила постіль і якраз підбивала перину, півголосом читаючи молитву, коли увійшов Борина й жбурнув їй під ноги якусь засніжену ганчірку.

— Хустки губиш! Я знайшов її біля перелазу,— сказав він тихо, але суворо, й глянув на неї так пильно, що Ягна помертвіла від страху,— тільки через хвилину почала жалібно виправдовуватись:

— Це... все Лапа цей!.. Тягне з хати, що попало... Вчора черевики мої затяг до себе в будку!.. Паскудний пес, завжди шкоду робить...

— Лапа? Ну-ну...— пробурчав Борина іронічно. Він анітрохи їй не повірив.

VII

Настали водохреща, які цього року припали на понеділок. Ще в костьолі не скінчили правити вечірню і звідти лунали звуки органа й співи, а вже посунув до корчми народ: сьогодні тут уперше після посту й святок усі збиралися на танці, а до того ще й мали справляти заручини Клембової дочки Малгосі з Віцеком Сохою. Цей Віцек Соха, хоча в нього було те ж саме прізвище, що й у покійного Куби, не хотів з ним родичатися,— хлопець був чванькуватий і надто вже пишався своїм багатством.

Казали також, що Стах Плошка, який уже з самої осені залицявся до Улісі, дочки солтиса, напевно сьогодні домовиться із старим і вони запиватимуть заручини.