Селяни - Реймонт Владислав

Він хотів кинути косу й бігти рятувати Ягусю, але вчасно схаменувся: — Хто винен, нехай прийме кару... Нехай терпить, нехай..."

Жито з шелестом хилилося долі билось об нього, мов схвильована вода, вітер розвівав волосся і сушив зрошене від муки обличчя, очі майже нічого не бачили. Він весь був там, біля Ягусі, і тільки тверді звичні руки самі водили косою, кладучи покіс за покосом.

Вітер доніс від села чийсь довгий, протяжний крик.

Антек випустив косу і сів під стіною жита. Він наче вріс у землю, вчепився в неї з усіх сил залізними пазурами — і витримав, не піддався, хоча погляди його, мов знавіснілі птахи, линули туди, до села, хоча стривожено скімлило серце, хоча весь він тремтів від жаху.

"Все повинно йти своїм шляхом... Треба орати, щоб сіяти, треба сіяти, щоб жати, а все, що перешкоджає, виривати, мов той бур'ян",— говорив у ньому якийсь суворий правічний голос — може, голос самої землі. Він іще бунтував, але слухав з чимраз більшою покорою.

"Звісно, кожен має право боронитися від вовків!"

Його ще мучили рештки жалю, і думки, мов лютий, рвучкий вихор, підіймали його з місця. Майже несвідомо, він схопився, нагострив косу, перехрестився і взявся до роботи. Валив покоси так шалено, що коса свистіла в повітрі і стогнало під нею жито.

А на селі тим часом настала страшна година суду й кари. Ніякими словами змалювати не можна, що там діялось! Якесь божевілля охопило Ліпці. Всі розважливіші люди замкнулись у себе в хатах або повтікали в поле, а решта, зібравшись юрбою біля ставу й наче сп'янівши від ненависті, галасували дедалі лютіше, підбурюючи одне одного вигуками, прокльонами, лайками, і все це зливалося в дике ревище, схоже на грім близької бурі

За хвилину все село, мов гомінлива ріка в повінь, ринуло до хати Домінікової. На чолі йшли органістиха й війтова жінка, а за ними з ревом сунуло все знавісніле стадо.

Вони вдерлися до хати, мов буря, аж задвигтіли стіни. Домінікова заступила їм дорогу, та її повалили й затоптали, Єнджик кинувся захищати матір, але й з ним в одну мить зробили те ж саме. Нарешті, Матеуш, озброївшись кілком, намагався не пустити їх у комірчину, та хоч він одчайдушно захищався, але за кілька хвилин і він лежав біля стіни з розбитою головою, непритомний.

Ягуся була замкнена в комірчині. Коли вибили двері, вона стояла, притулившись до стіни, і не захищалась, не подала навіть голосу. Вона була бліда, як мрець, в широко розплющених очах горів похмурий вогонь передсмертного жаху.

Сто рук простяглося до неї, сто рук голодними, жадібними пазурами вчепилися в неї з усіх боків, вирвали, мов кущик, що ледве вкоренився в землі, і потягли на вулицю.

— Зв'язати її, бо ще видереться і втече! — наказала війтиха. На вулиці вже стояв наготований віз, до самого верху наповнений свинячим гноєм і запряжений двома чорними коровами. Ягусю зв'язали, мов вівцю, кинули на гній і серед пекельного галасу рушили в путь. Образливі прізвиська, глузування й прокльони сипались на неї.

Біля костьолу похід зупинився.

— Треба її роздягнути догола і на паперті відшмагати різками! — гукнула Козлова.

— Таких завжди шмагали біля костьолу до крові! Беріть її! — верещали інші.

На щастя, ворота були замкнені, а біля хвіртки стояв Амброжій з ксьондзовою рушницею в руках і, тільки-но юрба зупинилась, гаркнув щосили:

— Хто зважиться ступити на костьольний майдан, богом присягаюся, стрілятиму! Уб'ю, мов собаку! — Він тримав заряджену рушницю і так грізно блискав очима, що юрба відступила й рушила далі на тополеву дорогу.

Люди поспішали, бо насувалась гроза. Небо дедалі хмурнішало, вітер шарпав тополі так, що вони хилилися мало не до землі, з-під ніг знімалася курява, засипала очі і вже зовсім поблизу гуркотів грім.

— Поганяй, Петреку, поганяй швидше,— квапили всі, стривожено дивлячись на небо. Юрба якось принишкла, розсипалася безладно обабіч дороги, бо пісок посередині був дуже глибокий, і тільки час від часу якась із найзатятіших молодиць підскакувала до воза й репетувала:

— Ти свиня! Шлюха! До солдатів іди, паскуднице!

— Порозкошувала, то нажерись тепер сорому, покуштуй горя! — знущалися з неї.

Петрек, Боринин наймит, який взявся її везти, бо ніхто інший не схотів, ішов поруч з возом, підхльоскуючи корів, і, обравши слушну хвилину, співчутливо шепотів Ягусі:

— Вже недалечко! Потерпіть трохи! Це їм так не минеться!

А Ягуся, зв'язана, у подертій одежі, побита, закривавлена, зганьблена навіки, упосліджена понад усяке людське розуміння й невимовно нещасна, лежала в гною, і ніби не чула, не відчувала, що діється навколо, і тільки гіркі сльози безупинним потоком струмували по її спотвореному синцями обличчю, та час від часу, наче від німого крику, здіймалися груди.

— Швидше, Петреку, швидше! — дедалі частіше лунали вигуки юрби. Люди наче отямились і прагнули швидше все скінчити. До межового пагорка біля самого лісу всі майже бігли.

Підняли дошки воза і разом з гноєм, як мерзенне падло, жбурнули Ягусю на землю, аж гупнуло — впала навзнак і навіть не ворухнулась.

Війтова жінка підбігла до неї і, копнувши ногою, заверещала:

— Повернешся на село, то собаками тебе зацькуємо!

Вона підібрала якусь грудку чи каменюку і щосили жбурнула в Ягусю:

— Ось тобі за кривду моїх дітей!

— За ганьбу всього села! — вдарила її інша.

— Щоб ти пропала навіки!

— Щоб тебе свята земля не прийняла!

— Щоб ти здохла з голоду й спраги!

Били її словами, камінням, грудками, пригорщами піску, а вона лежала нерухомо й дивилася на дерева, що колихалися над нею.

Раптом стемніло, і полив рясний, чистий дощ.

Петрек з возом чогось затримався біля Ягусі, і люди, не чекаючи його, купками рушили назад до села, якось дивно притихлі. На півдорозі зустріли Домінікову — вона йшла закривавлена, у пошматованій одежі, плачучи і через силу намацуючи ціпком дорогу, а коли зрозуміла, які люди її обминають, закричала страшним голосом:

— Щоб вас чума напала! Щоб на вас господь бог погибель наслав! Щоб вам від води й вогню не було порятунку!

Люди тільки втискали голови в плечі і з жахом тікали геть. А вона, розгонисто ступаючи, побігла рятувати Ягусю.

*******

*******

Гроза мов оскаженіла, небо стало сизе, курява величезними клубами кружляла в повітрі, тополі, стогнучи, хилилися до землі. Налетів вихор і, завиваючи, щораз лютіше й лютіше став шарпати хліба, що захвилювали в усі боки, а потім, мов череда оскаженілих биків, вдерся в ліс, і ліс загойдався, грізно зашумівши.

Удари грому розлягалися один за одним, двигтіла земля, тремтіли хати. Клубочили мідно-сині хмари, низько звісивши над землею свої набряклі черева, і раз у раз якась із них розчахувалася, гуркотів грім, і линули потоки сліпучого світла.

Інколи зривався град, що сипався, лопотячи по листю й гілках.

А в синій імлі, серед куряви й граду шалено метушилися дерева, кущі, колосся. Здавалось, вони поривалися бігти, але, розтерзані вихором, осліплі від блискавок, знетямлені від грому, з диким посвистом тільки шарпалися на всі боки. А десь високо, крізь хмари, морок і бурю линули блакитні, тремтячі блискавки, наче вогненні змії, мчали невідомо звідки й невідомо куди, сліпучі, але й самі сліпі й німі, мов людська доля.

Так тривало з перервами до пізнього вечора, і тільки смерком гроза угамувалась, і незабаром настала тиха, прохолодна ніч.

А на завтра день устав розкішний — безхмарне небо яскраво синіло, наче щойно вмите, земля виблискувала росами, радісно співали птахи, і все живе з насолодою купалося в свіжому, запашному повітрі.

В Ліпцях усе повернулося до давнього, і тільки-но зійшло сонце, селяни, наче змовившись, стали виходити в поле жати. З усіх хат ішли в поле сім'ями, скрізь поблискували коси й серпи, з кожного подвір'я виїжджали вони на межі й польові дороги.

І коли на костьолі задзвонив найменший дзвін, кожен уже стояв на своїй смужці. Почувши його — а на ближчих полях і звуки органа,— хто шепотів молитву, хто ставав навколішки й молився вголос, а хто тільки побожно зітхав, хрестився і, поплювавши на долоні, міцно впирався ногами в землю, схилявся і, стискаючи косу чи серп, починав працювати. Велика, урочиста тиша залягла над полями, наче тут відбувалася священна літургія тяжкої, невпинної і плідної праці.

Сонце підносилося чимраз вище, спека щохвилини дужчала, поля купалися у вогненному сяйві, і день жнив плинув, як плинуло золото пшениці, і, як золотом, видзвонював дорідним, важким зерном.

Село збезлюділо, ніби вимерло, хати були позамикувані, і всі, хто тільки міг рухатися, пішли в поле, навіть діти, старі діди й баби та хворі.

Собаки, і ті рвалися з прив'язі й тікали із безлюдних подвір'їв слідом за господарями.

На всіх полях, куди лишень оком кинь, у страшну спеку, серед золотистих хлібів, у миготливому сліпучому повітрі, від світанку до пізнього вечора, поблискували серпи й коси, біліли сорочки, червоніли спідниці, невтомно снували люди і йшла тиха, напружена робота. Ніхто вже не лінувався, не поглядав на сусіда, ні про що інше не думав, а, схилившись над своєю смужкою, працював у поті чола.

Тільки поля Домінікової лежали занедбані, забуті. Зерно вже сипалося з перестиглого колосся, збіжжя жухло від спеки, але ніхто сюди не з'являвся. І люди, проходячи мимо, з боязким жалем відводили очі. Не один зітхав, зніяковіло чухав потилицю і, тривожно оглядаючись на інших, ще з більшим завзяттям брався до роботи — ніколи було роздумувати про чужі збитки й занепад.

І котилися жнивні дні, мов колеса з золотими спицями сонячного проміння, і минали один за одним, все такі ж жаркі й сповнені важкої, радісної праці.

Через кілька днів, бо година стояла напрочуд суха, почали в'язати товсті снопи. Її складали в полукіпки і помаленьку стали звозити до села.

Без упину посувалися важкі, горою навантажені вози, їхали з усіх полів, всіма дорогами до навстіж розкритих клунь. Наче хвилі сипучого золота розлилися по шляхах, подвір'ях і токах, і навіть на берегах ставу та з дерев обабіч дороги звисали золоті солом'яні бороди і скрізь пахло травами й молодим зерном.

Вже де-не-де в клунях застукотіли ціпи — молотили на хліб. А на просторих спорожнілих полях, на золотистій стерні цілі табуни гусей жадібно полювали на колоски, паслися вівці й корови. Тут і там диміли перші вогнища, розлягалися веселі дівочі пісні, лунав гомін, гуркотіли вози й скрізь сяяли усмішками засмаглі, щасливі обличчя.

Не встигли скосити жито, а вже на пагорках овес просився під косу, ячмінь достигав майже на очах, дедалі дужче золотилась пшениця — людям ніколи було перепочити, навіть попоїсти.

Але, незважаючи на таку тяжку працю, незважаючи на те, що не один від утоми засинав над мискою, вечорами, коли всі поверталися з поля, Ліпці аж гули від веселого гамору, сміху, пісень і музики.

Адже скінчився найскрутніший час, час переднівку.