Селяни - Реймонт Владислав
Всі марно сушили собі голову, силкуючись угадати, куди війт подів таку силу грошей.
— Мабуть, обікрали його, не міг він один стільки процвиндрити!
— Він писареві довіряв, а той, відома річ, яке зілля.
— Шкода чоловіка! Нам він заподіяв кривду, а вже себе й зовсім занапастив! — говорив дехто, а товста Плошкова, почувши це, з удаваним співчуттям витирала сухі очі й зітхала:
— А мені так шкода війтової жінки! Бідолаха, вона ж перша на селі була, кирпу гнула, а тепер що? Хату заберуть, землю продадуть і доведеться їй, сердешній, халупницею стати та на роботу ходити. І хоч би вона порозкошувала досхочу на ці гроші!
— От ще! Мало вона хіба панувала? — заверещала Козлова.— Жили, паскуди, мов якісь поміщики. Щодня м'ясо їли! Вона півкухля цукру собі в каву сипала й чисту рисову склянками цмулили! Бачила я, як війт щоразу привозив з міста повну бричку всякої всячини. А з чого це в них черева порозносило? Напевно ж не від посту!
Її слухали уважно, але під кінець вона вже стала молоти всякі нісенітниці. Зате органістиха вразила всіх у саме серце. Вона, наче випадково, прийшла до села і, послухавши розмови, сказала, мов знехотя:
— Як це, невже ви не знаєте, на що війт стільки грошей витратив?
Її зразу ж оточили і стали з усіх боків розпитувати.
— Ясна річ, на Ягусю!
Цього ніхто не сподівався, і люди здивовано перезирнулись.
— Про це вже з весни вся парафія говорить! Я повторювати не хочу, а от спитайте в когось, хоч би й з Модліци, тоді дізнаєтеся правду.
І вона хотіла піти, наче боячись пробовкнутися. Але жінки її не відпустили, притисли до тину й так благали, що вона стала по секрету розповідати їм, як війт привозив Ягусі персні із щирого золота, шовкові хустки, найтонше полотно й корали та ще й скільки грошей давав! Все це, звісно, була чистісінька брехня, але їй усі свято повірили, і тільки одна Ягустинка сердито сказала:
— Язик без кісток — мели що хоч! А ви самі це бачили, пані?
— Бачила і можу навіть у костьолі присягнути, що він для неї вкрав, а може, вона його й намовила! Ого, вона на все здатна, для неї нема нічого святого, ні сорому в неї, ні совісті! Бігає по селу, як та скажена сука, і сіє тільки спокусу й горе! Навіть Яся мого звести хотіла! Хлопчик невинний, як немовля, він утік від неї і все мені розказав. Хіба це не жах — вона навіть ксьондзу спокою не дає! — швидко говорила органістиха, задихаючись від люті.
І, наче іскра впала в порох, раптом спалахнули одразу всі давні образи, вся заздрість, лють, ненависть до Ягусі. Стали викладати все, що в кого було в пам'яті, і знявся неймовірний галас. Жінки верещали, перебиваючи одна одну й дедалі більше скаженіючи:
— І як тільки таку земля носить!
— А через кого Мацей помер? Згадайте-но!
— Все село бог покарає за таку розпусницю!
— І ксьондза навіть до гріха призвести хотіла! Господи, помилуй нас!
— А скільки було через неї сварок, бійок та гріха!
— Вона ганьбить усе село! Через неї на Ліпці вже пальцями тикають!
— Поки така живе на селі, завжди буде гріх, розпуста і зло: сьогодні війт украв для неї, завтра інший те ж саме зробить!
— Кілками її вбити і собакам падло кинути!
— Вигнати її з села, мов чуму, під чотири вітри!
— Вигнати! Один рятунок — вигнати! — галасували розлючені жінки, ладні вже на все, і, підмовлені органістихою, юрбою посунули до війтової жінки.
Вона вийшла до них, запухла під плачу, така нещасна і змучена, що жінки стали її обіймати, плакати над нею і жаліти її від щирого серця.
Трохи перегодя органістиха нагадала їй про Ягусю.
— Щира правда! Це вона в усьому винна! — заголосила та розпачливо.— Вона, ця хвойда, ця чортиця! А щоб ти здохла під тином, щоб тебе черви сточили за моє нещастя, за мою ганьбу! — Вона впала на лаву, здригаючись від ридань.
Жінки наплакались над нею досхочу і розійшлися по хатах, бо сонце вже хилилось до заходу. Зосталася тільки органістиха. Замкнувшись удвох у хаті, вони довго радились і, видно, вирішили щось дуже важливе, бо ще до смерку побігли по хатах і почали якусь таємну, тиху роботу.
До них приєдналися Плошки, підбили ще декого й пішли всі до ксьондза. Він вислухав їх, але тільки руками розвів і заволав:
— Я ні в що не втручаюся! Робіть що хочете, а я нічого не знаю і завтра рано-вранці їду на цілий день до Жарнова!
Настав вечір — неспокійний, сповнений таємних шепотів. Коли зовсім стемніло, зібралися в корчмі й знов почали гадати та міркувати, а органіст частував усіх горілкою. Тут були найперші господарі і майже всі заміжні жінки. Радилися вже досить довго, коли Плошкова раптом закричала:
— А де ж Антек Борина? Все село тут, а він перший господар у Ліпцях, без нього не можна вирішувати.
— Правда! Послати по нього! Мусить прийти! Без нього не можна! — загаласували й інші.
— А може, він стане її захищати, хто його знає,— шепнула одна з жінок.
— Не зважиться проти всього села йти. Коли всі, то всі! Солтисові, який побіг по Антека, довелося стягти його з ліжка, бо він уже спав.
— Ти маєш сказати своє слово. Не підеш, то галасуватимуть, що ти її захищаєш і йдеш проти громади! Жінки не подарують тобі давніх гріхів. Ходімо, з цим треба раз назавжди покінчити.
І Антек, знітивши серце, пішов, бо не можна було не йти.
В корчмі ніде було пальцем ткнути. Органіст стояв на лаві і говорив, мов казання читав, а йому тихим гомоном вторувала юрба:
— Іншого засобу немає! Село мов хата: нехай один витягне з-під неї балку, другий схоче сволок забрати, а третій — вирізати шматок стіни. Кінець кінцем хата завалиться і всіх задушить. Затямте це собі! Якщо кожному дозволити красти, ламати, шкодити людям, в розпусті жити, то що ж станеться з селом? Кажу вам: не село це тоді буде, а хлів диявольський, ганьба і страм для всіх чесних людей! Всі будуть його здалека обминати і хреститися на саму згадку про нього. Кажу вам: раніше чи пізніше кара божа мусить впасти на таке село, як впала на Содом і Гоморру! І всі загинуть, бо всі однаково винні — і ті, хто творить зло, і ті, хто потурає тому, щоб це зло розросталося. Святе писання вчить нас: якщо согрішить рука твоя, відрубай її, якщо спокушає тебе око твоє — вирви його й кинь собакам! Кажу вам, Ягуся гірша від чуми, бо сіє спокусу, грішить проти всіх заповідей і накликає на село гнів божий! Виженіть її, поки не пізно! Міра гріхів її вже переповнилась, і настав час покарати її! — ревів органіст, як бик, аж очі йому вилазили на лоба, а обличчя дедалі більше червоніло.
— Так, так! Пора! Люд має владу карати й нагороджувати! Вигнати її з села! Вигнати! — дедалі голосніше лементувала юрба.
Говорив ще війтів брат Гжеля, говорив старий Плошка, вигукував щось Гульбас, але їх не слухали, бо всі галасували разом. Органістиха без упину розповідала, як усе було з Ясем, війтиха теж виливала своє горе, і гармидер стояв, мов на ярмарку.
Тільки Антек мовчав. Похмурий, як ніч, стояв він біля прилавка, зціпивши зуби, блідий від муки. Бували хвилини, коли йому хотілося схопити лаву й бити нею по всіх цих роззявлених ротах, топтати всіх ногами, як мерзенних черв'яків. І так йому все остогидло, що він пив чарку за чаркою, раз у раз спльовував і тихо лаявся.
До нього підійшов Плошка і голосно, на всю корчму, спитав:
— Всі вже згодились, що Ягусю треба вигнати з села. Скажи й ти своє слово, Антонію.
В корчмі раптом запала тиша. Всі очі враз прикипіли до Антека. Люди були майже впевнені, що він буде суперечити, але Антек перевів подих, випростався і сказав голосно:
— Я в громаді живу, значить, з громадою повинен заодно бути. Хочете її вигнати — виганяйте. А хочете на вівтар поставити — ставте. Мені байдуже!
Він відсторонив рукою тих, що стояли в нього на дорозі, і вийшов, не дивлячись ні на кого.
Після того, як він пішов, в корчмі радилися ще довго, до самого світанку, і ранком уже всі знали, що ухвалено вигнати Ягусю з села.
За неї мало хто заступався, бо таким не давали слова сказати. Один лише Матеуш, не боячись нікого, лаяв усіх в очі, кляв усе село і нарешті, розлючений до краю, побіг шукати рятунку в Антека.
— Знаєш про Ягусю? — Матеуш був блідий, мов труп, і весь тремтів.
— Знаю. Вони мають право...— коротко відповів Антек, вмиваючись біля криниці.
— Щоб їх чума побила з таким правом! Це органістова робота! Невже ми допустимо таку несправедливість? В чому вона винна? Те, в чому її звинувачують,— неправда, чистісінька брехня! Господи, вигнати людину, мов скаженого собаку! Як же це можна!
— Що ж, підеш один проти всієї громади?
— Так говориш, наче ти з ними заодно! — гнівно дорікнув Матеуш.
— Я ні з ким не заодно, але мені до неї ніякого діла немає.
— Рятуй, Антеку, придумай що-небудь. Господи, в мене голова обертом іде! Ти подумай: що вона робитиме, де дінеться? Ех, грім їх побий, розбійники, вовки прокляті! Схоплю сокиру, рубатиму всіх, а цього не допущу, не допущу!
— Нічим я тобі допомогти не можу! Ухвалили всі, то що одна людина може вдіяти? Нічого.
— Ти лихий на неї! — несподівано гукнув Матеуш.
— Лихий чи ні, нікому до цього діла немає,— суворо відповів Антек.
Прихилившись до криниці, він дивився кудись у далечінь.
В один болючий клубок сплелися в ньому причаєне, але вічно живе кохання й ревнощі, і серце його кидалося й стогнало, наче дерево, шарпане бурею.
Антек обернувся. Матеуша вже не було, а село здалося йому раптом чужим, на диво гидким і галасливим.
Цей пам'ятний день був якийсь незвичайний. Бліде й наче набрякле, сонце повзло сьогодні дуже повільно, стояла задуха й нестерпна спека, небо низько нависло над землею, завалене брудними хмарами. Щохвилини зривався вітер і здіймав на вулицях куряву; насувалась гроза, десь над лісом уже мигтіли блискавки.
І серед людей уже з самого ранку знялася буря. Всі бігали по селу, мов очманілі, в усіх хатах аж кипіло, біля ставу побилися якісь жінки, без упину гавкали собаки, і майже ніхто не пішов у поле. Худоба, яку сьогодні ніхто не вигнав на пасовисько, ревла в хлівах. Навіть обідні сьогодні ксьондз не правив і поїхав кудись ще вдосвіта. Метушня дедалі дужчала, неспокій зростав з кожною хвилиною.
Антек, побачивши, що на подвір'ї в органіста збирається юрба, узяв косу на плече й поспіхом пішов на далеке поле, аж до лісу.
Вітер заважав, плутаючи колосся і жбурляючи піском в очі, але він косив уперто, широкими, рівними помахами, дослухаючись до віддаленого гомону.
"Може, вже...— майнула раптом думка, і серце молотком застукотіло в грудях, гнів випростав спину.
