Селяни - Реймонт Владислав

Пробираючись у затінку понад ставом, він здибався з Марисею, ксьондзовою наймичкою, що вела за гриву сліпого коня й верескливо виспівувала на все село. Прикрий спогад шпигонув Яся ніби шилом, і він з несподіваною злістю підступив до неї.

— Чого ж це ви, Марисю, так радієте?

— Бо мені весело! — засміялася вона, блиснувши білими зубами, шарпнула коня й заспівала ще голосніше.

— Це, мабуть, після вчорашнього! — кинув Ясь їй навздогін і поспіхом відвернувся, побачивши, як біліють з-під високо підтиканої спідниці її ноги.

Дорогою він заскочив до Клембів. Агата лежала вже посеред хати у святковій одежі — в чепці з плоєною оборкою, з намистом на шиї, у новій спідниці і у зашнурованих червоними шнурками черевиках. Обличчя її з виразом глибокої радості було наче вилите з воску, в застиглих руках вона тримала образок, дві свічки горіли у неї біля узголів'я. Ягустинка відганяла від небіжчиці мух зеленою гілкою, ялівцевий дим курився в печі й стелився по хаті. Весь час хтось заходив, щоб помолитися над небіжчицею. Кілька дітей тулилося під стіною.

Ясь якось стривожено оглянув похмуру хату.

— Клемби поїхали до міста,— шепнула йому Ягустинка.— Агата немало їм залишила, то вже мусять справити похорон як слід. Панахида буде ввечері, бо Матеуш не встиг іще зробити труну...

В хаті була задуха, і такою тривогою сповнювало Яся жовте, застигле в усміху обличчя покійниці, що він перехрестився й зараз же вийшов... і на порозі зіткнувся віч-на-віч з Ягусею. Вона йшла з матір'ю і, побачивши його, зупинилась, але він проминув її, не сказавши й слова, навіть не привітавшись, і тільки вже на вулиці несамохіть озирнувся. Вона стояла на тому самому місці й сумно дивилася йому вслід.

Вдома він не схотів снідати, поскаржившись, що в нього дуже болить голова.

— А ти піди трохи погуляй. Може, голова перестане боліти,— порадила мати.

— Куди ж я піду? Ви одразу ж бозна-що подумаєте.

— Ясю, що ти вигадуєш!

— Ви ж не даєте мені кроку ступити з дому, ви мені забороняєте навіть розмовляти з людьми! Ви...

Він зганяв на матері своє роздратування. Скінчилося тим, що вона зав'язала йому голову змоченою в оцті ганчіркою, поклала спати в темній кімнаті і, випровадивши всіх дітей на подвір'я, стерегла його, мов квочка, поки він добре не виспався і не поїв як слід.

— А тепер іди погуляй, іди на тополеву дорогу, там прохолодно. Ясь нічого не відповів, але, почуваючи, що мати пильно стежить за ним, на злість їй, пішов зовсім в інший бік. Він блукав по селу: постояв у кузні, дивлячись, як коваль працює молотом, зайшов на млин, блукав по городах, виходив до поля, де брали льон, та й скрізь, де тільки червоніли спідниці жінок, посидів з паном Яцеком, який пас на межі Верончиних коней, напився молока в Шимека й Настусі на Підліссі і повернувся на село тільки смерком, так ніде й не зустрівши Ягусі.

Він побачив її другого дня, на похороні Агати. Весь час, поки правили панахиду, вона так дивилася на нього, що літери стрибали в нього перед очима і він плутав слова молитви, а коли проводжали труну на кладовище, Ягуся, не зважаючи на грізні погляди органістихи, ішла майже поруч з Ясем, і, чуючи її сумні зітхання, він танув, мов сніг під весняним сонцем.

Коли труну опускали в могилу й жінки заголосили, Ясь почув і її гіркий плач, але зрозумів, що не за Агатою вона так плаче, а від тяжкої муки наболілого, скривдженого серця.

"Я мушу з нею поговорити",— вирішив він, повертаючись з кладовища, але довго не міг звільнитися: з полудня почали з'їжджатися в Ліпці люди з далеких сіл і навіть з інших парафій, усі ті, хто хотів іти до Ченстохова. Прочани мали рушити в путь наступного ранку, одразу ж після урочистого молебня, і вже потроху збиралися, загативши своїми возами всі дороги понад ставом. Багато хто з них приходили до плебанії, і Ясеві довелося сидіти там і залагоджувати замість ксьондза всякі справи. Вже надвечір, коли випала слушна хвилина, він узяв книжку й непомітно вийшов на межу за клунею, під ту грушу, де вони не раз сиділи з Ягусею.

Звичайно, книжки він і не розгорнув, кинув її в траву і, огледівшись на всі боки, скочив у жито. Скрадаючись, мало не рачки, пробрався він на город Домінікової.

Ягуся підгортала картоплю. Не думаючи, що хтось на неї дивиться, вона раз у раз втомлено випростувалась і, спершись на лопату, сумними очима дивилась кудись у далечінь і важко зітхала.

— Ягусь! — несміливо покликав Ясь.

Ягуся зблідла, як полотно, і застигла на місці, не вірячи власним очам. Їй раптом забило дух, вона дивилася на Яся, мов на чудове видіння, щаслива усмішка заграла на враз почервонілих устах і, мов сонце, осяяла обличчя.

У Яся теж сяяли очі, а серце наче сповнилося меду. Він мовчав і, присівши на грядку, дивився на Ягусю з дивною ніжністю.

— А я боялася, що ніколи вже не побачу пана Яся.

Наче запашний вітер війнув з лук і хлюпнув Ясеві в обличчя. Він навіть голову похилив — таким невимовним щастям відлунював у його душі цей голос.

— А вчора біля Клембової хати пан Ясь і не глянув на мене...— Вона стояла перед ним, від хвилювання зашарівшися, мов квітучий кущ шипшини, ніжна, мов яблуневий цвіт, що знемагає від спеки, невимовно чарівна.— А в мене мало серце не розірвалось! Думала — збожеволію.

Сльози заблищали у неї на віях — ніби алмази набігли на блакить очей.

— Ягусь! — вихопилося в нього з самого серця.

Вона стала навколішки в борозні й, тулячись до його ніг, втопила в нього очі, глибокі, як безодня, і сині, як блакить, п'янкі, мов цілунки, сповнені спокуси і водночас по-дитячому невинні.

Ясь затремтів і, ніби захищаючись від її чар, почав гостро дорікати їй, вичитувати всі її гріхи, про які він чув від матері. А Ягна, не зводячи з нього очей, вбирала в себе кожне його слово, але смисл тих слів не доходив до неї, вона відчувала тільки, що біля неї стоїть коханий, єдиний в усьому світі, і щось говорить, і очі в нього палають, а вона стоїть перед ним на колінах, мов перед святим, і молиться на нього з безмежною вірою і коханням.

— Скажи, Ягусю, що все це неправда! Скажи!— благав Ясь.

— Неправда! Неправда! — підтвердила вона так щиро, що він повірив їй одразу, не міг не повірити. А вона припала грудьми до його колін і, потонувши в глибині його очей, пошепки призналася у своєму коханні. Мов на сповіді, розкрила перед ним душу, кинула йому до ніг, мов заблукану пташку, вся віддалася в його владу, на його ласку й неласку.

Ясь затріпотів, мов листок під бурею, хотів відштовхнути Ягусю й тікати, але тільки шепотів млосним, ледь чутним голосом:

— Тихо, Ягусь, так не можна, гріх це! Мовчи! Нарешті вона замовкла, знеможена.

Не зважуючись зустрітися очима, вони сиділи мовчки, так близько, що кожен чув, як б'ється серце другого, відчував його тихий подих. І було їм на диво добре й радісно, по блідих обличчях текли сльози, а червоні уста сміялися. Душі їхні були оповиті найсвятішою тишею й глибокою таємницею і линули кудись у височінь, у зоряні світи.

Сонце зайшло, землю, оббризкану золотою росою, затопила червона вечірня заграва, все принишкло, наче заслухалось вечірніх дзвонів, і шепотіло подячну молитву згаслому дню.

Ягуся і Ясь ішли полем, осипаним рожевим відсвітом, ішли якимись межами, рясно порослими квітами, ішли серед достиглого збіжжя, торкаючи руками колоски, ішли, дивлячись на розжеврений захід у золотій безодні неба, з небом у серці і небом в очах, з небесним сяйвом над головами...

Вони не промовили більше й слова, і тільки вряди-годи їхні осліплі від внутрішнього жару й невидющі погляди, зіткнувшись, металися, наче блискавки.

Не тямили навіть, що співають якоїсь пісні, що сама народжувалась у їхніх серцях і, мов птах, линула над захмареними полями у далекий світ. Не тямили навіть, де вони, куди йдуть і навіщо.

І раптом на голови їм упав рішучий сухий голос:

— Ясю, додому!

Ясь умить протверезився. Вони були на тополевій дорозі, а його мати стояла перед ними з грізним, невблаганним обличчям. Він щось забурмотів.

— Іди додому!

Вона взяла його за руку і сердито потягла за собою, а він ішов покірно, не думаючи опиратись.

Ягуся йшла за ними, мов заворожена. Раптом органістиха підняла з землі камінь і з страшною люттю жбурнула в неї.

— Іди геть! В конуру, ти, суко! — гукнула вона з презирством. Ягуся поглянула круг себе, не розуміючи, кому вона це каже, і, коли вони зникли з очей, довго ще блукала по дорозі.

Коли вдома всі заснули, вона вийшла і до ранку сиділа під хатою.

Збігали години, заспівали півні, почулося іржання коней біля возів над ставом, засірів ранок, село прокидалось — люди йшли до ставу по воду, виганяли худобу на пасовище, дехто вже йшов у поле, цокотіли жінки, плакали діти. А Ягуся все сиділа на одному місці і з широко розплющеними очима снила про Яся. Знову розмовляла з ним, і вони зблизька дивилися одне одному в очі, аж її поймав млосний вогонь, знову ішли кудись удвох і співали щось, чого вона не могла пригадати, і так увесь час одне й те ж, одне й те ж.

Від цих чудових марень розбудила її мати, а певніше — Ганка, яка прийшла, вже одягнена в дорогу, і несміливо простягла їй руку на знак примирення.

— Я йду до Ченстохова, то ви вже пробачте мені, в чому я перед вами зогрішила.

— На доброму слові спасибі, але кривда кривдою і залишиться! — пробурчала стара.

— Не будемо цього згадувать! Прошу я вас від щирого серця: пробачте мені.

— Я вже більше не маю до вас злості,— тяжко зітхнула Домінікова.

— І я теж ні, хоч немало я натерпілась! — поважно сказала Ягуся і, почувши дзеленькання малого дзвону, пішла одягатись, щоб іти до костьолу.

— А знаєте, з нами іде й органістів Ясь,— помовчавши, сказала Ганка.

Почувши цю новину, Ягуся вибігла на ґанок напіводягнена.

— Мені оце щойно органістиха сказала, що він неодмінно хоче йти до Ченстохова. Що ж, веселіше нам буде йти з молодим ксьондзом, та й почесніше! Ну, залишайтеся з богом.— Ганка приязно попрощалася з ними й пішла до костьолу, дорогою розповідаючи всім новину. Люди, звичайно, дивувалися, і тільки Ягустинка похитала головою й сказала тихо:

— Тут щось є! Не з доброї волі він іде, ні!

Але для розмов і здогадів не було часу, бо половина села зібралася вже в костьолі, і ксьондз почав правити молебень.

Ясь, як завжди, прислужував йому.