Селяни - Реймонт Владислав
А Ясь стояв, наче його грім вразив.
XII
В першу хвилину він хотів бігти за Ягусею.
— Куди! — грізно гукнула мати, заступаючи йому дорогу.
— Чому ви її вигнали, за віщо? За те, що вона така добра до мене? Це несправедливо, я такого не допущу! Що вона поганого зробила, що? — знавісніло викрикував Ясь, видираючись із міцних материних рук.
— Сядь мені спокійно, бо тата покличу! За що? А от я зараз тобі скажу: ти маєш стати ксьондзом, і я не хочу, щоб у моєму домі ти завів собі полюбовницю! Не хочу дожити до такого сорому й ганьби, бачити, як люди на тебе пальцями тицяють! От через те я її й вигнала. Розумієш тепер?
— В ім'я отця й сина! І що це ви, мамо, кажете! — йойкнув глибоко обурений Ясь.
— Кажу те, що знаю! Думаєш, я не примічала, що ти з нею зустрічаєшся? Але бог мені свідок, я нічого поганого й на думці не мала, я завжди вважала, що як мій син одягнув сутану, він ніколи не зважиться її заплямувати. Та я прокляла б тебе навіки й вирвала б зі свого серця, хоч би воно в мене кров'ю обливалось! — Очі її заблищали так грізно й невблаганно, що Ясь заціпенів від жаху.— Спасибі, Козлова мені очі розкрила, та я тепер і сама бачу, куди хотіла тебе припровадити ця сука!..
Ясь жалібно розплакався і крізь схлипування, скаржачись на ці жахливі обвинувачення, з такою щирістю розповів про всі свої зустрічі з Ягусею, що мати йому повірила і, пригорнувши до грудей, стала витирати йому очі й заспокоювати.
— Не дивуйся, що я за тебе злякалась,— бо ж це найперша в усьому селі хвойда!
— Ягуся! Найгірша за всіх на селі?! — Ясь не вірив власним вухам.
— Хоч мені й соромно, та заради тебе таки я мушу все розповісти. І вона почала розповідати йому все, що чула про Ягусю, зібравши докупи всі плітки та власні вигадки.
У Яся волосся дибом стало. Він схопився і крикнув:
— Неправда це, нізащо не повірю, що Ягуся така підла! Нізащо!
— Мати тобі це каже, розумієш? Не з пальця ж я це висмоктала!
— Все це вигадки і більш нічого! Бо то був би жах! — він розпачливо заломив руки.
— А чого це ти її так захищаєш, га?
— Я захищаю кожного, хто невинуватий!
— Дурний ти, як пень,— розсердилася мати, глибоко вражена його недовірою.
— Думайте як хочете. Але якщо Ягуся така погана, навіщо ви дозволяли їй приходити до нас? — затявся Ясь, настовбурчившись, як молодий півень.
— Я перед тобою виправдуватись не буду, коли ти такий дурний, що нічого не розумієш! Але попереджаю: тримайся від неї далі, бо якщо я заскочу десь вас удвох, то, хоч би й усе село збіглося,— дам їй такого прочухана, що вона довго мене пам'ятатиме! Та й тобі перепаде...
Вона вийшла, хряпнувши дверима.
А Ясь, навіть не усвідомлюючи ще, чого його так хвилюють плітки про Ягусю, довго пережовував материні слова, давився ними, мов будяками, насичував душу їхньою полиновою гіркотою.
— То ось яка ти, Ягусь! Ось яка! — повторював він з гірким докором. Якби вона з'явилась в цю мить, він відвернувся б від неї з гнівом і презирством. Чи міг він сподіватися чогось подібного? Навіть на думці йому не були такі страшні речі!
Він думав про них з дедалі більшою мукою і сто разів схоплювався, пориваючись бігти до Ягусі, стати перед нею, кинути їй у вічі весь цей довгий перелік гріхів. Нехай знає, що говорять про неї, нехай спростує, якщо може... нехай скаже голосно, що це неправда!
Так думав Ясь, наче в лихоманці, але чимдалі, тим більше вірив він у Ягусину невинність, і в серці його зростав жаль і тиха туга. Зринали спогади про їхні зустрічі, і сонячне марево незбагненного щастя застеляло очі й пекло душу. Він раптом схопився й закричав, наче звертаючись до всього світу:
— Неправда це! Неправда! Неправда!
За вечерею він уперто дивився в тарілку, уникаючи материних очей, і, хоча говорили про смерть Агати, не втручався до розмови. Він вередував, не хотів їсти, сперечався із сестрами, скаржився на задуху в кімнаті і, тільки-но прибрали зі стола, побіг до плебанії. Ксьондз сидів на ґанку з люлькою в зубах і про щось розмовляв з Амброжієм. Ясь здалека обминув їх і, походжаючи під деревами, сумно міркував:
"А може, це й правда? Мама не стали б вигадувати!"
З вікон плебанії падали смуги світла на квітник де гралися собаки і весело гарчали один на одного. З ґанку озвався грубий голос:
— А ячмінь у Свинячій балці дивився?
— Дивився, солома ще зеленкувата, але зерно вже сухе, як перець.
— Треба б завтра ризи провітрити, вони зовсім запліснявіли. Стихар віднеси до Домінікової — нехай Ягуся його випере. А хто це приводив опівдні корову до нашого бугая?
— З Моддіци хтось. Мельник зустрів його на мосту і хотів до себе перетягти, обіцяв навіть грошей з нього не брати, але хлоп усе-таки пішов до нас!
— І розумно зробив — заплатить карбованця, а на все життя матиме добрі корови. Не знаєш, як там Клемби збираються Агату ховати?
— Таж вона на похорон цілих десять злотих залишила.
— Значить, поховаємо її з пошаною, як господиню. Та от що: скажи братству, що воску на свічки я їм продам, хай тільки трохи топленого докуплять. Завтра Міхал буде прислужувати в костьолі, а ти йди з поденщиками в поле і підганяй їх, бо барометр якийсь непевний: хоч би ще не було грози!.. Коли ж це наші богомольці йдуть до Ченстохова?
— Молебень замовили на четвер, то, певно, відразу після нього й вирушать.
Яся дратували ці розмови, він відійшов далі, до низенького тину між садом і пасікою, і став походжати по вузькій зарослій травою стежці, раз у раз зачіпаючи головою обвислі від яблук гілки.
Вечір був задушливий, пахло медом і скошеним десь за городами житом. У нерухомому гарячому повітрі важко було дихати. Обмазані вапном стовбури біліли у присмерку, наче хто порозвішував савани. Десь біля ставу дзявкотіли собаки, а з хати Клембів долинав жалобний спів.
Втомлений пережитими хвилюваннями, Ясь пішов нарешті додому. Раптом звідкілясь, наче з пасіки, до нього долинув здушений жагучий шепіт.
Він нікого не бачив, але зупинився й слухав, затаївши подих.
— Щоб тобі! Пусти, бо кричатиму!
— Дурненька... чого вириваєшся? Скривдити я тебе хочу, чи що?
— Ще почує хто! Ой, бійся бога, ти ж мені ребра переламаєш! Пусти!
Боринин Петрек і Марина, ксьондзова наймичка! Ясь пізнав їх з голосу й, усміхнувшись, пішов був далі, але, ступнувши кілька кроків, повернувся і став підслухувати, відчуваючи, як шалено калатає в нього серце. Густі кущі й темрява приховували обох, але Ясь дедалі виразніше чув короткі, уривчасті, палкі слова, що вихоплювалися, мов язики полум'я. Часом після якоїсь німотної хвилі чути було важке, часте дихання і борюкання.
— ...таку самісіньку, як у Ягусі, от побачиш! Тільки не відштовхуй мене, Марисю, люба!..
— Отак я тобі й повірила! Я не з тих... Ой, дай дихнути!.. Кущі раптом зашаруділи, щось важко впало на землю, але за хвилину знову залунав уривчастий, жагучий шепіт, приглушений сміх і звуки поцілунків.
— Вже й спати не можу, все про тебе, Марись... про тебе, кохана моя...
— Ти кожній те саме говориш! Чекала я тебе до півночі, а ти в іншої був...
Ясь наче оглух і тремтів, мов осиковий листок. Полинув садом вітер, заворушилися дерева, зашепотіли тихенько, мов крізь сон, а з пасіки так повівало пахощами меду, що дух захоплювало. Ясеві набігали на очі сльози, його кидало в жар, і тіло наливалось такою солодкою мукою, що він потягався й зітхав.
— Я про неї так тепер думаю, як про ці зорі... Вона Яся приворожила... Всі кажуть.
Ясь отямився, притулився до тину і слухав, охоплений дедалі дужчим трепетом.
— Правда... кожної ночі до нього виходить... Козлова їх у лісі заскочила...
Світ закружляв навколо Яся, в очах потемніло, і він ледве встояв на ногах. А там, у кущах, все лунали дражливі звуки поцілунків, сміх, шепіт:
— ... побачиш, ошпарю тебе окропом, як пса.
— ... тільки разик, кохана... Я ж тебе не скривджу... ось побачиш...
— Пйотрасю, бога ради, Пйотрасю!
Ясь відскочив і вихором помчав геть, чіпляючись сутаною за кущі. Прибіг додому, червоний, як буряк, весь мокрий від поту, збуджений. На щастя, ніхто не звернув на це уваги. Мати пряла біля печі, тихенько співаючи "Всі клопоти денні наші...", сестри вторували їй тоненькими голосами, підспівував і Міхал, начищаючи костьольні свічники. Батько вже спав.
Ясь замкнувся у своїй кімнаті і засів за требник, але, хоча він уперто повторював латинські слова, у вухах у нього досі лунав той шепіт, ті поцілунки. Кінець кінцем він припав головою до молитовника і мимохіть віддався на волю думок, що несли його, мов палючий вихор.
"Так от воно що! — думав з дедалі більшим жахом і солодким трепетом.— Так от воно що!"
Щоб позбутися цих надокучливих думок, він узяв требник під пахву й пішов до матері.
— Піду, помолюся над Агатою,— сказав він тихо й покірно.
— Іди, іди, синку, я пізніше прийду по тебе. Вона ласкаво глянула на нього.
В хаті у Клембів не було майже нікого. Один Амброжій бурмотів молитви над Агатою, тіло якої було накрите полотном. Блимала прикріплена до бильця ліжка грімниця, у відчинені вікна зазирали обліплені яблуками гілки і ясна зоряна ніч, а іноді й здивоване обличчя якогось прохожого.
Ясь став навколішки під грімницею і так поринув у молитву, що й не зауважив, як пошкутильгав додому Амброжій. Клемби полягали спати в саду, а він залишився у хаті сам. Проспівали вже перші півні, а він усе молився. Добре, що мати не забула і прийшла по нього.
Проте і вдома Ясь не спав цієї ночі. Тільки-но він починав дрімати, перед ним, мов жива, вставала Ягуся, і він схоплювався з ліжка, протирав очі і злякано озирався навкруги. Але ніде не було нікого, весь дім поринув у глибокий сон, у сусідній кімнаті хропів батько.
"То, може, вона через те...— Ясь замислився, згадуючи її палкі поцілунки, блискучі очі, тремтячий голос.— А я думав!.."
Ним аж затіпало від сорому, він схопився з ліжка, відчинив вікно і, сівши на підвіконня, аж до світанку думав і каявся у своєму мимовільному гріхові.
Наступного ранку, під час обідні, він не смів підвести очі на людей, але тим палкіше молився за Ягусю, бо вже цілком упевнився в її тяжких провинах. А проте чомусь ніяк не міг викликати в собі до неї ні гніву, ні огиди.
— Що з тобою? Ти так зітхав під час обідні, що мало свічок не погасив,— запитав у нього ксьондз у ризниці.
— Дуже жарко в сутані! — поскаржився Ясь, квапливо відвернувшись.
— Призвичаїшся, то носитимеш її, наче другу шкіру.
Ясь поцілував у нього руку й пішов снідати.
