Селяни - Реймонт Владислав

Як і всі на селі, він був веселий — може, навіть радів більше, ніж інші.

В хаті у Ганки теж було по-святковому. Хоча поміч їй не була потрібна, вона, щоб допомогти іншим, покликала до себе вечеряти двох ріпецьких, які працювали у Веронки й Голубової. Покликала саме цих, бо вони вважали себе за шляхтичів.

Правда, в Ліпцях завжди кепкували з такої шляхти і мали її за ніщо, лаяли навіть більше, ніж міських лахмітників та всяких пройдисвітів, але тільки-но ріпецькі ввійшли до хати, Ганка відразу збагнула, що це люди іншого, вищого гатунку.

Обидва були невисокі, худорляві, одягнені по-міському в чорні довгі каптани, вусики в них стирчали, як конопляні віхи. Вони дивилися на все звисока, але були говіркі, поводилися делікатно й висловлювались зовсім, як пани,— чемно хвалили все і вміли сказати щось приємне кожній жінці, не дивно, що ті аж танули від задоволення.

Ганка наказала приготувати ситну вечерю й застелити стіл чистою скатертю.

Вона була дуже уважна до гостей і наказала домашнім догоджати їм, отож усі ходили навколо них мало не навшпиньки, здавалося, по очах вгадуючи кожне їхнє бажання. А Ягна зовсім очманіла, вбралася, мов на свято, і сиділа, дивлячись на молодшого шляхтича, як на ікону.

— У нього свої панни є, на босих він і не гляне!— шепнула їй Ягустинка, і Ягна, зашарівшись, утекла до себе.

Якраз у цю хвилину зайшов Рох і став шукати очима вільне місце.

— Найбільше здивуються наші чоловіки з того, що допомагати ліпецьким приїхали люди з Ріпок!— неголосно промовив він.

— Ми з ними не за своє билися в лісі, тим-то ніхто з нас не має серця на ліпецьких,— заперечив той, що був старший.

— Завжди так і буває: двоє б'ються, а третій з цього користується.

— Правду кажете, Роху, але якби ці двоє помирилися між собою та дійшли згоди, третьому могло б добре попасти, хіба не так?

— Мудро говорите, пане ріпецький, мудро...

— Сьогодні на Ліпці лихо впало, завтра воно може звалитися й на Ріпки.

— І на всяке село, пане ріпецький, якщо селяни, замість стояти один за одного і спільно захищатись, почнуть сваритися та по злобі один одного виказувати ворогові. А розумні, приязні сусіди — мов кам'яні мури, їх свиня не підриє і до городу шкоду робити не впхається..

— Ми це вже знаємо, Роху, а от, між нами кажучи, селяни цього ще не розуміють, у цьому ж то й лихо!

— На все свій час, пане ріпецький: порозумнішає люд...

Після вечері всі вийшли на ґанок, де Петрек грав на скрипці дівчатам, які збіглись його послухати.

Надходив вечір, тихий і теплий. Туман білим кожухом стелився по луках, над болотами квилили чайки, як завжди невгаваючи гуркотів млин, часом шелестіли дерева. Високе небо вкрили бурі хмари, і тільки по краях їх просочувалось місячне світло, а місцями в проваллях поміж хмарами, мов у глибині колодязя, яскраво мигтіли зорі.

Село гуло, як вулик перед роїнням. До пізньої ночі світилися вікна, на подвір'ях і на вулицях чути було то тихий шепіт, то вибухи веселого реготу. Дівчата жартували з парубками, гуляли з ними над ставом, старші гості сиділи з хазяями на порогах і статечно розмовляли, розкошуючи відпочинком і прохолодою.

Назавтра, в передсвітанковій синій імлі, ледь зарожевіло небо, всі посхоплювалися і стали збиратися в поле.

Зійшло сонце — і, наче у срібні шати, одітий памороззю світ засяяв вогнями, заіскрився вологим блиском. Защебетали птахи, зашуміли дерева, задзюрчали струмки, і вітер, прихиляючи кущі, розніс по селу гуркіт возів, рев худоби, оклики, пісні дівчат, весь той гамір і метушню, які завжди супроводять виїзд у поле.

На луках лежав іще білий, як сніг, туман, тільки на пагорках він порідішав та, пошматований сонячним промінням, димів, наче з курильниць: здавалося, пасма тонкої, але прозорої пряжі здіймаються в ясне небо. Поля дрімали, бубнявіючи уві сні, як бруньки, а люди вже з усіх боків атакували сонні росяні простори. Поринаючи в пронизаний сонцем туман, вони мовчки схилялися над ріллею, а від землі, від дерев і синьої далечини, від блискучих струмків, від туманів і неба, що високо підносило пломінний сонячний диск, дихало такою буйною весною, таким чадом сили й п'янкої радості, що перехоплювало подих у грудях, душа тремтіла у священному захваті, який робить людей мовчазними, виявляється тихими сльозами, зітханнями.

Трударі довго оглядались навкруги, побожно хрестились, шепотіли молитву і нарешті мовчки бралися до роботи, тож коли задзвонили до ранньої обідні, всі вже були в полі.

Туман швидко розвіявся, і поля стояли в сонячному сяйві. Скільки сягало око, на ліпецьких землях, посмугованих латками зеленої озимини, рябіли спідниці жінок — вони садили картоплю,— поблискували плуги, сунули борони. Тут і там на чорних довгих смугах ходили пообв'язувані ряднами чоловіки і, трохи нахилившись, побожним плавним рухом руки сіяли зерно в пухку ріллю...

Працювали так ретельно, що й не помітили, як з'явився в полі ксьондз,— він після обідні прийшов до свого наймита, який орав край дороги. На подив усім, ксьондз став походжати по полях, весело вітаючись з людьми та частуючи чоловіків — кого тютюном, а кого й цигаркою. Тут він кидав ласкаве слово, там гладив голівку дитини чи жартував з хлопчаками, і раз у раз можна було бачити, як панотець зганяє зграю горобців, які сідали на щойно засіяне ячменем поле, чи благословляє хрестом першу пригорщу зерна. І скрізь він квапив людей, наче економ у маєтку.

Після обідні ксьондз теж разом з усіма вийшов у поле об'явити жінкам, що хоча сьогодні день святого Марка, хресний хід відкладено до третього травня.

— Зараз шкода часу,— адже сусіди не приїдуть вдруге вам допомагати.

Він і сам не пішов з поля до самого вечора. Підібравши рясу і спираючись на ціпок, бо нелегко було йому носити таке черево, він невтомно ходив і ходив, зрідка сідаючи на межі, щоб витерти піт з лисини і передихнути.

Всі були йому щиро вдячні, бо під його наглядом працювалося швидше і легше, сусідські чоловіки були горді, що сам ксьондз у них за економа.

Велике червоне сонце сідало за ліс, земля мерхла, і густо засиніла далеч, коли, покінчивши з найневідкладнішою роботою, чоловіки почали повертатися в село: вони поспішали, щоб завидна встигнути додому.

Багато хто й від вечері відмовився, нашвидку закусивши чим-небудь; інші похапцем брали подані миски з їжею; запряжені коні іржали біля хат.

Ксьондз разом з Рохом підходили до кожного і ще раз окремо дякували за допомогу ліпецьким.

— Те, що даєш нужденному, — даєш самому господові! І от я вам що скажу: хоч ви не дуже охоче замовляєте обідні й забуваєте про те, що треба для костьолу,— бо вже рік минув, як даремно нагадую вам, що в мене дах протікає в плебанії,— я буду за вас щодня богу молитися, бо ви зробили добре діло! — говорив ксьондз, із сльозами цілуючи голови, що схилялися перед ним.

Ксьондз і Рох підходили вже до ковалевої хати і звертали на той бік ставу, коли їм заступили дорогу заплакані жінки-халупниці з Козловою на чолі.

— Ми, ваша велебність, спитати хочемо: а нам чоловіки не допоможуть? — почала Козлова голосно й зухвало.

— Чекали ми, чекали, що й до нас черга дійде, а вони вже від'їжджають!

— І ми, сироти, залишаємось без усякої допомоги! — заговорили всі гуртом.

Ксьондз так захвилювався, що навіть почервонів.

— Що ж я можу зробити? Не вистачило на всіх... І так вони цілих два дні чесно допомагали,— бурмотів він, глипаючи на них очима.

— Еге, допомогли, та тільки багачам...— схлипнула Філіпка.

— А до нас, як до зачумлених, ніхто не прийшов!..

— Нікому й діла немає до нас, нещасних...

— Навіть кілька чоловіка — під картоплю зорати — і тих не дали! — жалібно говорили жінки.

— Голубоньки, адже від'їжджають вони... Як тут бути? Ну, що-не-будь зробимо; знаю, що й вам тяжко... І ваші чоловіки разом з іншими в острозі... Нічого, кажу, зробимо що-небудь!

— А доки ж нам чекати? Якщо й картоплі не посадимо, тільки й залишається посторонка шукати! — заголосила Гульбасова.

— Кажу вам — зробимо! Дам вам своїх коней, хоч на цілий день, тільки ви їх мені не заженіть... Мельника теж умовлю...

— Може... Поки сонце зійде, роса очі виїсть. Ходімо, жінки, не скигліть даремно! Якби ви не бідували, вам би ксьондз допоміг! Для багатих господарів усе знайдеться, а ти, бідното, гризи каміння та сльозами запивай! Вівчар чому про баранів дбає? Бо він їх стриже. А з нас що можна взяти — хіба воші! — кричала Козлова так голосно, що ксьондз навіть вуха заткнув і втік.

Жінки збилися в купу, плакали гіркими сльозами та голосили, а Рох потішав їх, як умів, обіцяючи допомогти. Він відвів усіх вбік під тин, бо чоловіки вже розіжджалися. На вулицях торохтіли вози, і з усіх порогів линули щирі слова подяки:

— Хай вам бог заплатить!

— Будьте здорові!

— Віддячимо при нагоді!

— У неділю приїжджайте до нас у гості, як до рідних!

— Батьків вітайте! І жінок своїх до нас привозьте!

— А буде кому треба — від усього серця допоможемо!

— Щасливо! Пошли вам боже урожай добрий, сусіди любі! — відгукувались ті й махали руками й шапками.

Дівчата і вся дітвора, скільки її було на селі, випроводжали гостей за село, ідучи поряд з возами. Найбільше стовпище було на тополевій дорозі, бо нею їхали аж з трьох сіл. Вози котилися поволі, під веселі розмови, сміх і жарти.

Вже смеркало, захід догоряв, і тільки вода в струмках і ставку сяяла ще червоними відблисками. Над луками клубочивсь туман, тиша весняного вечора оповивала землю. Десь вдалині хором кумкали жаби.

Ліпецькі провели гостей до перехрестя і там стали прощатися під сміх і крики, та не встигли ще коні рушити, як одна з дівчат заспівала їм услід:

Хай мій Ясь мене посвата;

Вже додому їде тато,

Виїжджа на міст.

Да-дана!

Виїжджа на міст!

А хлопці, обертаючись, співали у відповідь:

Зараз, Марись, люта стужа,

Старости померзнуть дуже.

Жди мене у піст!

Ой да-дана!

У великий піст!

Дзвінко лунали молоді голоси, розносячи радість на весь світ.

VII

Чоловіки повертаються!

Ця звістка вдарила, як грім, і блискавкою облетіла Ліпці.

— Це правда? І коли? І як? Ніхто нічого не знав.

Знали тільки, що сторож з волосної канцелярії приходив вдосвіта до війта з якимсь казенним папірцем і сказав це Клембовій: вона саме виганяла гусей на став, та миттю кинулася з новиною до сусідів, а дівчата Бальцеркової рознесли її по найближчих хатах, і за якихось десять хвилин всі Ліпці були вже на ногах і радісно гомоніли.

Щойно розвиднілось, і травневий ранок уставав якийсь похмурий і мокрий, сіявся, мов крізь густе сито, дощик і тихо хлюпав у розквітлих садах.

— Чоловіки повертаються! Чоловіки повертаються! — линув крик по всьому селу, дзвінко відлунював у садах, дзвенів радісним подзвінням у кожній хаті, як полум'я вихоплювався з кожного серця.

День щойно починався, а село вже кипіло, мов у храмове свято.