Селяни - Реймонт Владислав
А проте робочих рук не бракувало, і вони сяк-так справлялися з усім.
Ганка ще не вставала після пологів, але порядкувала так уміло і так владно, що навіть Ягусю примусила разом з іншими взятися до роботи. Вона пам'ятала про все: про худобу, про те, коли саме треба орати і де що сіяти, про хворого свекра, про дітей, бо Билиця з самих хрестин не приходив,— видно, захворів. Цілими днями Ганка лежала сама, людей бачила тільки в обід і ввечері, та раз на день навідувала її Домінікова. З сусідок жодна не приходила, навіть Магда, а про Роха не було й чутки: як поїхав тоді з ксьондзом, так і не повертався. Ганці страшенно надокучило лежати, і, щоб одужати швидше й набратися сил, вона не шкодувала для себе сала, яєць, м'яса, навіть наказала зарізати курку,— правда, курка ця не неслась, але все ж кілька злотих коштувала. Зате Ганка одужувала так швидко, що вже на проводи встала й вирішила піти в костьол "на вивід". Жінки її відраджували, але вона нікого не послухала й одразу ж після обідні в супроводі Плошкової пішла до костьолу.
Ноги її ще не зовсім тримали, і вона частенько спиралася на куму.
— Аж у голові паморочиться, так весною пахне.
— Нічого, день-два і звикнеш.
— Пролежала якийсь тиждень, а здається, наче місяць — так змінилося все навкруги!
— Еге, весна швидким конем скаче, не обженеш її!
— А зазеленіло все як, господи!
І правда, сади висіли над землею величезною зеленою хмарою, тільки комини біліли та жовтіли стріхи серед листя. В гущавині гілок несамовито щебетали пташки, з полів віяло теплим вітром, який шарпав бур'яни під тинами, брижив у ставку воду.
— Он як набростилися бруньки на вишнях, от-от зацвітуть!
— Якщо їх морозом не вдарить, вишень буде багато.
— Люди кажуть: якщо хліб не вродить, то сад догодить.
— Видно, так воно цього року і буде в Ліпцях... До того йдеться! — сумно зітхнула Ганка, обводячи вогкими очима незасіяні поля.
Вони швидко повернулися з костьолу, бо дитина розкричалась, та й Ганка відчула таку втому, що, як тільки прийшла додому, відразу лягла. Проте, не встигла вона віддихатись, як влетів Вітек, кричучи:
— Хазяйко, по селу цигани йдуть!
— Тільки цього бракувало! Клич Петрека й замкніть ворота, щоб вони чогось не поцупили.
Дуже стривожена, вона вийшла на ґанок.
По селу розбіглась ціла зграя циганок, з дітьми за спинами, обдертих, розпатланих, чорних, як чавун, і таких надокучливих, що хай бог боронить!
Вони вешталися скрізь, просили милостиню, всім пропонували поворожити й силоміць лізли до хати. Їх було не більше як десять, а галасу наробили на все село.
— Юзько, зажени курей і гусей на подвір'я, а дітей відведи в хату, бо ще вкрадуть котрогось! — наказала Ганка і сіла біля хати. Побачивши, що одна з циганок прямує до їхніх воріт, вона нацькувала на неї собаку. Лапа люто наскакував на циганку, не пускав її в двір, а та насварилася костуром і щось забурмотіла.
— Плювати мені на твої прокльони, не боюсь я їх, злодійко!
— Не зурочила б вона тебе, якби ти її пустила! — ущипливо пробурмотіла Ягна.
— Зате щось таки вкрала б! Такої не встережеш, хоч би й на руки їй дивився! А коли хочеш, щоб вона тобі поворожила, біжи за нею.
Мабуть, Ганка вгадала таємне бажання Ягни, бо та помчала на вулицю і цілий день ходила за циганками. Вона не могла позбутися якогось невиразного страху, але цікавість була дужча за все. Сто разів поверталась додому і знову бігла за циганками; нарешті смерком, коли циганки вже поверталися до лісу, Ягна побачила, що одна з них зайшла до корчми, і, потерпаючи зі страху, попрямувала за нею. Раз у раз хрестячись, вона попросила її поворожити, незважаючи на те, що біля прилавка юрмилися люди.
Після вечері в Юзі на ґанку зібралися дівчата й цокотіли, розповідаючи, що кожній з них наворожила циганка: Марисі Бальцерковій, що та одружиться восени, Настусі — велике багатство й чоловіка, Улісі Соховій, що наречений її зрадить, гладкій Веронці Бартковій — хворобу, а солдатці Терезі...
— Байстря, напевно! — буркнула Ягустинка, що сиділа осторонь Дівчата не звернули на неї уваги, бо до них у цей час підсів Петрек і став розповідати всяку всячину про циган: наче в них є свій король, у якого на одежі нашито безліч срібних ґудзиків, і всі так його слухаються, що коли б він жартома наказав комусь з них повіситися, той одразу ж це виконав би.
— Над усіма злодіями король, таку владу має, а його собаками цькують! — прошепотів Вітек.
— Собаче плем'я, нехристі прокляті! — бурчала Ягустинка і, підсунувшись ближче, почала розповідати, як цигани крадуть дітей по селах.
— Щоб діти стали чорні, вони купають їх у вільховім відварі, то їх потім і рідна мати не впізнає, та ще й цеглою мало не до кістки стирають на тілі ті місця, які під час хрещення ксьондз мастить свяченою оливою, і діти обертаються на справжніх чортенят.
— Кажуть, наче вони знають чари й заворожити можуть так, що й сказати страшно! —пискнула одна з дівчат.
— Правда, от приміром, дмухне вона на тебе — й одразу ж у тебе виростуть вуса з аршин завбільшки!
— Смійтеся, смійтеся! А я от чула, що одному дядькові зі Слупської парафії, який їх собаками нацькував, циганка блиснула в очі якимсь дзеркальцем, і він ту ж мить осліп.
— І ще кажуть, наче вони людину на що хочеш обернути можуть, навіть на звіра.
— Хто п'яний нап'ється, той і сам, без циган, на свиню обернеться.
— Ну, а той господар з Модліци, що торік на богомілля ходив, не повзав хіба навкарачки, не гавкав?
— У нього нечистий увійшов — адже ксьондз з нього виганяв бісів!
— Господи, які тільки дива бувають на світі, аж мороз по спині пробігає!
— Бо біда скрізь пантрує, як той вовк біля овець.
Охоплені тривогою дівчата притулилися ближче одна до одної, а Вітек, тремтячи від страху, пошепки промовив:
— І в нас тут щось недобре діється...
— Не бреши, дурню! — гримнула на нього Ягустинка.
— Та хіба я насмілюсь брехати... Ходить хтось по стайні, обрік коням засипає... а коні іржуть... І за сінник ходить, я сам бачив, як Лапа туди помчав, загарчав спершу, а потім хвостом махав і лащився, а нікого там не було! Це, мабуть, Кубина душа приходить,— додав він тихше, оглядаючись.
— Кубина душа! — мовила за ним Юзя пошепки й кілька разів перехрестилась.
Всі затремтіли, похолонувши від страху, а коли рипнули двері, з криком схопилися з місця. На порозі стояла Ганка.
— Петреку, а де в циган табір?
— У костьолі казали, що в лісі, за Борининим хрестом.
— Треба вночі вартувати, щоб, бува, не вкрали чого.
— Та, кажуть, вони поблизу свого табору не крадуть.
— На це покладатися нічого! Вдасться, то й вкрадуть. Два роки тому вони на цьому ж місці стояли, а в Сохи свиню поцупили...— сказала Ганка.
Коли дівчата порозходились, вона перевірила, чи добре Петрек і Вітек замкнули хліви й стайню, а повернувшись до хати, зайшла на Боринину половину глянути, чи вдома Ягуся.
— Юзько, біжи-но поклич Ягну, нехай іде додому! Я сьогодні не покину дверей на цілу ніч відчиненими.
Але Юзя прибігла дуже швидко і сказала, що в Домінікової темно і на селі майже всі вже сплять.
— Не пущу цю волоцюгу, нехай до ранку надворі посидить! — погрожувала Ганка, замикаючи двері на засув.
Було, мабуть, вже дуже пізно, коли, почувши, що хтось торсає двері, Ганка злізла з ліжка й пішла відчиняти. Вона навіть відсахнулась, так від Ягни тхнуло горілкою. З усього видно було, що вона дуже п'яна: довго не могла знайти клямку дверей; коли зайшла до себе, натикалась на меблі і, не роздягаючись, повалилась на ліжко.
— Ну й ну! І на ярмарку так не напиваються!
Цієї ночі Ганці так і не довелося спати спокійно: вдосвіта на селі знявся такий лемент і плач, що люди повибігали в самій білизні на вулицю, думаючи, що десь горить.
То Бальцеркова та її дочки заходилися плачем — у них злодії вкрали коня.
Вмить до їхньої хати збіглося все село, а вони, розпатлані, не тямлячи себе від розпачу, плачучи й голосячи розповідали, як Марися вдосвіта пішла засипати коневі обрік і побачила, що двері відчинені навстіж, а коня біля ясел немає.
— Господи милосердний, змилуйся! Рятуйте, люди, рятуйте! — плакала стара, хапаючись за голову. Вона метушилась, билася об тин, як сполоханий птах.
Прибіг солтис, послали по війта, але його вдома не було — він з'явився тільки через деякий час, ледве тримаючись на ногах. П'яний, заспаний, він нічого не міг утямити, бурмотів щось, а тоді став розганяти людей. Довелося солтисові забрати його геть з-перед людських очей. Щоправда, людям було до нього байдуже, на всіх каменем навалилось це нове, тяжке лихо. Слухали розповідь Бальцеркових, ходили від стайні на дорогу й назад, не знаючи, що робити, безпорадні і вкрай перелякані. Нарешті якась жінка вигукнула:
— Це цигани вкрали!
— Правда! Адже вони в лісі ночували.
— Тим-то вони вчора ходили й виглядали! Їхня робота! Вони, нікому більше! — залунали схвильовані голоси.
— Треба бігти в табір і відібрати коня, а злодіїв побити! — заверещала Гульбасова.
— На смерть забити за таке!
Галас знявся страшенний, дехто вже почав виламувати кілки з тинів, розмахувати кулаками, метушитись і всі вже ладні були бігти до лісу, аж тут виявилась ще одна напасть.
Прибігла заплакана солтисова жінка, гукаючи, що в них вкрали з подвір'я воза. Всі остовпіли, наче вражені блискавкою, і довго тільки охкали й зітхали, розводячи руками та з жахом переглядаючись.
— Коня й віз! Такого ще в нашому селі не бувало!
— Це кару господь посилає! — І що день то гіршу!
— Раніше протягом років стільки не траплялось, скільки тепер за один місяць.
— І чим ще все це скінчиться, чим тільки скінчиться! — тривожно шепотіли жінки.
Потім усі побігли за солтисом у сад до Бальцерків, де на росяній траві та на свіжій землі видно було сліди кінських копит. Ішли ці сліди аж до солтисової клуні. Там, певне, злодії запрягли коня у віз і манівцями, полем, виїхали повз млин на дорогу до Волі.
Півсела йшло по цих слідах, мовчки придивляючись до них. Під обгорілими стіжками, на повороті до Підлісся, сліди враз зникли, і їх не пощастило відшукати.
Ця крадіжка так розтривожила всіх, що, незважаючи на гарну днину, мало хто пішов працювати в поле. Люди блукали, мов очманілі, заламували руки, жаліли Бальцеркову, і їх чимраз дужче охоплювала тривога за своє добро.
А Бальцеркова сиділа на порозі стайні, наче біля домовини, вся запухла від плачу і, задихаючись, примовляла крізь ридання:
— Ох, мій Гніденький, коник мій любий, робітничок мій єдиний! Йому ж лишень десятий рік минув! Я його лошам вигляділа, як дитину рідну, він разом з моїм Стахом народився.
