На уламках щастя - Дана Лонг

Ми повертаємося додому після банкету. У машині стоїть дзвінка тиша. Раптово Рома повертається до мене, і я інстинктивно притискаюся до сидіння.

– І хто це був?

– Я не розумію тебе, – прикидаюся дурепою, і вдаю, що не розумію, про кого він говорить.

– Я про того мужика, який крутився біля тебе.

– Уявлення не маю. Я бачила його вперше. Він поцікавився, де йому знайти мого дядька, і я підказала, де його шукати.

– І це все? – він підозріло дивиться на мене, і я боюся, що він не повірив мені, але все одно ствердно киваю.

Рома втомлено зітхає і відвертається до вікна.

Повернувшись додому, він одразу тягне мене нагору, в мою кімнату.

– Ти казав, якщо я зроблю все як треба на прийомі, то дозволиш мені виходити з кімнати, – я з надією дивлюся на свого чоловіка тирана.

Я так сподіваюся, що він дотримається свого слова, адже я вже починаю божеволіти від постійного сидіння в чотирьох стінах.

Рома занадто довго мовчить, ніби роздумує, як йому вчинити, і я починаю хвилюватися, що він передумав.

– Добре. Будинок усе одно охороняють, та й усюди камери, тож втекти тобі не вдасться.

– Дякую, – я бачу, як він посміхається, і ненавиджу його ще більше.

Пізно ввечері я лежу в ліжку і згадую сьогоднішній банкет, який особисто для мене був просто жахливий. Мало того, що мені довелося весь вечір вдавати люблячу дружину людини, яку я ненавиджу всім серцем, так ще я зустріла там Андрія, і він наговорив мені купу образливих слів.

Як боляче було чути від нього ці жахливі речі. Він не став слухати мої пояснення, бо вважає мене повією. Напевно, я сама винна. Потрібно було одразу все йому розповісти. Адже Андрій неодноразово цікавився в мене, як я опинилася в тому селищі і чи все гаразд, але я з упертістю барана продовжувала вперто мовчати. І ось до чого це призвело. І від цього мені так кепсько.

Андрій займає всі мої думки, я не можу забути його. Здається, я закохалася. Дурна. Хіба таке можливо, не знаючи до пуття людину, закохатися в неї?

Не знаю, що саме вплинуло на це, і в який момент я прив'язалася до нього. Але знаю одне, що за ті чотири дні з Андрієм я отримала стільки ніжності, скільки не отримувала з Ромою за всі місяці нашого шлюбу.

Я згадую своє сімейне життя, і до мене тільки зараз доходить, що Рома взагалі ніколи не був зі мною ніжний, ніколи не зважав на мої потреби і бажання. У ліжку він завжди був егоїстом, я рідко коли доходила до фіналу, тоді як Андрій завжди спочатку приносив задоволення мені, а вже потім думав про себе. А як він дбав про мене, коли я опинилася непритомною біля його будинку. Знайшов мене, приніс до себе додому і лікував. Я завжди буду йому вдячна за те, що він не пройшов повз і буквально врятував мене.

Мені здавалося, що все налагоджується, навіть історія з Ромою вже не здавалася такою жахливою. Усе знову пішло шкереберть, коли я прийняла рішення повернутися в місто. Тепер Андрій ненавидить мене і вважає меркантильною повією. Але ж все, що я хочу, це жити і насолоджуватися життям з коханою людиною. Але тепер, найімовірніше, мені це вже не світить. Тепер потрібно думати, як вибиратися з цього болота на волю.

Наступного ранку я спускаюся вниз, щоб поснідати. У будинку ходять кілька охоронців. Вони помічають мене, але нічого не говорять.

З кухні долинають аромати свіжої випічки, і я прямую туди. Я бачу Тетяну, яка пурхає над плитою, наспівуючи собі під ніс нехитру пісеньку.

– Доброго ранку, Віро Олександрівно, – куховарка радісно вітає мене.

– Доброго ранку, Тетяно. А що це так смачно пахне?

– Я спекла круасани. Зараз подам Вам сніданок. Я так рада, що господар дозволив Вам нарешті залишати свою спальню, – пошепки додає Тетяна.

– Сподіваюся, у Вас не було через мене проблем? – я теж намагаюся говорити якомога тихіше, щоб ніхто зі сторонніх не почув.

– Не хвилюйтеся, все гаразд, – вона заперечливо хитає головою і починає накривати на стіл.

Поснідавши, я вирішую спробувати вийти у двір і подихати свіжим повітрям, але, як і очікувалося, охорона не випускає мене з дому. Тоді я повертаюся до своєї кімнати, оскільки ідея сидіти у вітальні з охоронцями, які раз у раз кидають погляди в мій бік, мені здається невдалою.

Я проводжу весь день у своїй кімнаті, спускаючись вниз тільки для того, щоб поїсти, роздумуючи весь цей час над тим, як втекти з цього будинку.

Увечері того ж дня я спостерігаю з вікна, як у двір в'їжджає машина і з неї виходить Рома. Похитуючись з одного боку в інший, він прямує в будинок і через якийсь час опиняється на порозі моєї кімнати.

– Що тобі потрібно? – мені зовсім не хочеться його бачити і вже тим більше розмовляти з ним.

Рома нічого не відповідає, тільки продовжує стояти і дивитися, але вже за мить він переступає поріг кімнати і зачиняє за собою двері. Мене напружують його дії.

Він повільно підходить до мене, і я відчуваю, що від Роми сильно пахне алкоголем. Усередині в мені піднімається хвиля страху. Він, мовчки, розглядає мене, але раптово опускається на коліна і, обхопивши мене за стегна руками, притискається обличчям до мого живота.