На уламках щастя - Дана Лонг

Я дуже швидко дістаюсь до будинку Єви, знаходжу потрібний під'їзд і піднімаюся на поверх, де розташована її квартира.

Подруга відчиняє вхідні двері і дивиться на мене здивовано.

– Віра?

– Привіт, Єво, не заваджу? Мені дуже потрібна твоя допомога, я можу увійти?  – я хвилююся, що вона може відмовитись допомогти мені.

– Звісно, проходь, – вона відступає вбік, дозволяючи мені увійти до квартири.

Я заходжу всередину і нервово озираюся.

– Ти одна у квартирі?

– Звісно одна. У тебе щось сталося? Де ти була? До мене твій Рома приходив, шукав тебе, такий був злий.

Почувши, що тут вже побував мій чоловік, я починаю нервувати.

«Можливо, це була погана ідея, сховатися в подруги, якщо Рома вже приходив сюди мене шукати».

– Віра? – я відволікаюся від роздумів і дивлюся на Єву, яка чекає відповіді на свої запитання.

– У мене великі проблеми, Єво, і мені більше ні до кого звернутися.

– Гаразд, роздягайся і проходь, а я поки що заварю чай, і ти мені все розповіси.

Я знімаю куртку, взуття і заходжу до ванної кімнати, щоб вимити руки.

Прямуючи в бік кухні, я чую, як Єва розмовляє з кимось по телефону. Побачивши мене, вона швидко прощається зі співрозмовником і відкладає телефон убік.

– Сідай, зараз я заварю чай, і ти мені все докладно розкажеш, – вона метушиться, розставляючи чашки на столі й насипаючи в них заварку.

– Отже, що в тебе сталося? Ти так раптово зникла.

Стільки всього сталося з моменту нашої останньої зустрічі, що я не знаю, з чого почати свою розповідь.

– Усе моє сімейне життя виявилося одним суцільним обманом.

– Тобто? – подруга не розуміє, що я маю на увазі.

– Річ у тім, що мій турботливий і люблячий чоловік Рома насправді виявився мисливцем за чужими грошима. Звабив мене, зробив своєю дружиною, і все заради того, щоб через мене підібратися до грошей мого дядька.

– Ось це так! – Єва дуже здивована.

– Ось така історія.

– Почекай, а яким боком ти до грошей свого дядька? Як Рома збирався ними заволодіти?

– Мій дядько склав заповіт, у якому зазначено, що я є його спадкоємицею.

– Ого! То ти тепер мільйонерка? – присвистує подруга.

– Мені зовсім не до жартів. Я не хочу цих грошей, мені вони не належать, але й Рома не має на них жодного права. А він захотів, щоб я отримала спадок і переоформила все на нього. А коли я сказала, що не буду цього робити і взагалі відмовлюся від спадщини, він ударив мене по обличчю.

– От козел! – лається Єва.

– Ще який. Я хотіла піти від нього, але Рома замкнув мене в нашому будинку й охоронців приставив, щоб стежили за мною день і ніч. Ще й телефон забрав, щоб я не змогла нікому зателефонувати і попросити про допомогу. Так я і просиділа в ізоляції цілий місяць.

Подруга шоковано хитає головою.

– Так ось чому я так довго не могла зв’язатися з тобою. Яка ж все таки сволота цей Рома. І як таких земля носить. Він приходив до мене нещодавно, погрожував, казав, що вивезе мене до лісу і закопає, або як варіант віддасть на потіху своїм охоронцям, якщо я не розповім, де тебе шукати.

– Що?! – сказати, що я в шоці, це нічого не сказати.

– Так, я тоді так сильно перенервувала, що в мене навіть цикл збився. А що я могла сказати, якщо сама не знаю, де ти і що з тобою, але, навіть якби й знала, навряд чи сказала. Твій чоловік просто маніяк.

– Навіть не уявляєш, наскільки ти маєш рацію. А нещодавно я дізналася, що мій дядько лежить у лікарні з інсультом і мені дуже потрібно потрапити туди. І чим швидше, тим краще.

– Бідний. Шкода твого дядька.

– Єво, у мене буде до тебе прохання. Можу я залишитися в тебе на деякий час, поки не придумаю, що робити далі? – я нервово кручу чашку в руках і очікую рішення подруги.

Вона зволікає з відповіддю, ніби роздумуючи погоджуватися чи ні на моє прохання.

– Якщо ти боїшся, що Рома знову з’явиться тут, або є якась інша причина, то я зрозумію, – я не хочу наражати Єву на небезпеку, тому прийму без образ її відмову.

– Залишайся скільки потрібно. Я думаю, він сюди більше не сунеться, а тобі, як я зрозуміла, йти більше нікуди.

– Дякую тобі.

Єва приносить мені комплект постільної білизни, рушник і змінний одяг.

Приблизно за годину я збираюся в лікарню до дядька Богдана.

– А ти так зібралася йти? – подруга скептично оглядає мене.

– Так, а що не так?

– Твій одяг. Він занадто помітний. Зачекай... – вона лізе в шафу і дістає звідти куртку з високим коміром, що закриває половину обличчя, і шапку.

– Ось, одягни це, щоб ніхто тебе не впізнав, а то у своєму пуховичку, ти надто помітна.