На уламках щастя - Дана Лонг

Я прокидаюся ближче до вечора і виявляю, що лежу на ліжку.

«Добре, що цього разу в одязі».

У кімнаті дуже тихо. Я встаю з ліжка і починаю ходити будинком, розглядаючи все навколо. Мені доволі нудно, немає ні телефону, ні книжки, щоб відволіктися. У цій дірі навіть телевізора немає. І як він тут живе. Напевно, здичавів зовсім.

Андрій входить у будинок, і я обертаюся на звук. Він несе в руках дрова, підходить до каміна і складає їх стопкою збоку.

– Як спалося?

– Добре. М'яко.

Андрій усміхається куточками губ і підходить до мене ближче, через що я починаю нервувати.

– Ти голодна? – запитує він, вдивляючись у моє обличчя.

На мить я задивляюся в його очі, вони такі глибокі. Я просто стою і дивлюся на нього, не моргаючи, боячись відвести погляд і перервати цей зоровий контакт.

Несподівано він простягає руку в мій бік і ковзає великим пальцем по моєму підборіддю. Серце починає битися частіше від цього легкого дотику і його близькості до мене. Я продовжую дивитися на нього, боячись першою порушити цю дзвінку тишу.

Андрій різко опускає свою руку вниз і відходить убік. Мене накриває хвилею розчарування. Сама не знаю чого я, власне, очікувала від нього в цей момент.

Андрій береться за готування, а я нишком роздивляюся його. Він закочує рукава до ліктів, його м'язи напружуються при кожному русі, а сильні руки владно стискають ніж.

Його руки породжують у моїй голові думки еротичного характеру. Я уявляю, як вони стискають мої оголені груди і пестять їх. Від цих думок мене кидає в жар.

«Досить! Щось мене понесло не в той бік. Мабуть, позначається тривала відсутність сексу».

– Я можу чимось допомогти? – пропоную свою допомогу, мені хочеться бути корисною.

– Не варто, тобі зараз потрібно більше відпочивати.

– Навіщо? Я добре почуваюся.

Андрій відкладає ніж і про щось замислюється. Глибока складка пролягає між його брів.

– Ти була в такому стані, коли я тебе знайшов... Чесно кажучи, думав не доживеш до ранку, – він повертає голову в мій бік.

– Виходить, що ти врятував мене, – я несміливо посміхаюся.

– Якби не Тимофіївна зі своїми ліками і порадами, не знаю, як би все обернулося, – він похмуро дивиться на мене.

– Дякую тобі... ну, і Тимофіївні також... – усвідомлення того, що я могла померти, обпікає зсередини.

– Як ти тут опинилася Віра? У тебе якісь проблеми, можливо, потрібна допомога? – Андрій починає засипати мене запитаннями, на які я не планую відповідати.

Мої секрети, так і залишаться тільки моїми. Я боюся розповідати про це, щоб не нашкодити нікому. Не відомо ще, яким боком вилізе в майбутньому вся ця історія зі спадщиною і моя втеча від Роми.

– Андрію... я вже казала тобі, якщо я тут, значить на те була причина. Вибач, більшого сказати не можу.

– Зрозуміло. Як хочеш, – він розчаровано відвертається і продовжує різати овочі.

Незабаром вечеря готова, і ми розташовуємося за столом.

– А ти давно тут живеш? – я вирішую дізнатися хоч якусь інформацію про свого нового знайомого, та й потім не сидіти ж у тиші, адже вона просто вбиває.

– Я живу в місті, за годину їзди звідси, а сюди я приїжджаю відпочити, зібратися з думками.

«Значить, він із того ж міста, що й я. Тоді тим паче потрібно мовчати про причини мого перебування тут, раптом він знайомий із Ромою».

– Щось типу заміської дачі?

– На кшталт того.

Весь інший час ми їмо мовчки.

Закінчивши вечеряти, Андрій починає наводити лад, а я роздумую що ж мені робити далі. Зрозуміло одне, потрібно вибиратися з цієї діри і якомога швидше зв'язатися з дядьком. Тільки він зможе мені допомогти. Я повинна все йому розповісти. Ось тільки потрібно дочекатися, коли Андрій піде з дому, тому що телефонувати у його присутності не хочу. Я не можу так ризикувати, адже я його зовсім не знаю.

– Я можу скористатися душем?

– Звичайно. Зараз дам рушник, – він прямує до шафи.

Я беру в нього з рук рушник, дістаю з рюкзака змінну білизну і прямую в душ. Я стою під струменями гарячої води і насолоджуюся, а потім старанно вимиваю волосся і все тіло гелем, який знаходжу на полиці. Витираюся рушником і надягаю чисту білизну і свій одяг. Вийшовши з ванної кімнати, бачу, що Андрій уже все прибрав і розпалив камін, від чого в кімнаті стало дуже затишно.

Я сідаю поблизу каміна і намагаюся висушити своє волосся, розділяючи пасмо за пасмом, оскільки фена в цій глушині, звісно ж, немає.

Я настільки цим захоплююся, що не помічаю, скільки минуло часу, і куди подівся Андрій. У будинку дуже тихо і я вирішую вирушити на його пошуки.

Взявшись за ручку на дверях у ванну кімнату і не додумавшись спочатку постукати, я різко смикаю її на себе. Від картини, що постає переді мною, у мене мимоволі виривається тихий стогін.