На уламках щастя - Дана Лонг

– Я вийду, щоб ти могла спокійно вдягнутися, – бородань розвертається і прямує до виходу.

Почувши, як зачинилися двері і, почекавши ще трохи, я скидаю з себе ковдру і починаю швидко одягатися, побоюючись, що він може раптово повернутися.

Закінчивши приводити себе до ладу, я підходжу до столу, розглядаючи покупки.

На столі лежать фрукти, яйця, хліб, печиво, з ліків жарознижувальні пігулки і ще якісь інші, назва яких мені незнайома.

– Як щодо поїсти? – я мало не підстрибую від несподіванки, почувши його низький голос за спиною.

Різко розвернувшись, я ледь не впираюся носом йому в груди, адже він стоїть дуже близько до мене. І як я могла не почути його кроки. Я нічого не відповідаю, а тільки стою і витріщаюся на цього брутального мужика. У нього густа борода на обличчі, широкі плечі, сильні руки, наскільки я встигаю помітити.

– То як щодо їжі? – повторює своє запитання бородань.

– Я... м-м-м... можу приготувати, якщо покажете, де у Вас лежать продукти.

– Я не про те, – він відмахується від мене, ніби від набридливої мухи. – Уже все готово, сідай.

Він ставить переді мною стілець, а сам починає поратися на кухні.

Я займаю місце за столом і чекаю, коли господар будинку накриє на стіл.

У міру того, як він ставить страви на стіл, мій живіт бурчить усе голосніше й голосніше. У якийсь момент мені навіть здається, що бородань почув цей звук, судячи з його усмішки.

– Бери, не соромся, – пропонує він, а я киваю у відповідь і беруся за їжу.

Періодично боковим зором я ловлю на собі його погляд, але нічого не кажу. Я взагалі не знаю, про що з ним говорити.

– Як тебе звати, – він першим починає розмову.

– Віра, – я піднімаю на нього погляд. А Вас? – з цікавістю поглядаю в його бік.

– Андрій, – відповідає він, люб’язно посміхаюся, але він нічого не відповідає, лише кидає на мене короткий погляд.

– Що ти тут робиш, Віро?

Що йому відповісти, чому я тут. Не хочу бути відвертою з незнайомцем про свої проблеми. Що ж придумати.

Бородань поглядає на мене, явно чекаючи відповіді.

– Я... скажімо так, у мене була причина приїхати сюди.

– Зрозуміло. Не хочеш, не розповідай.

Більше він не ставить мені жодних запитань.

Ми закінчуємо з їжею, потім п'ємо гарячий ягідний чай, не пакетований, а якийсь збір. Узагалі дивне місце. І мужик цей дивний. Краще, напевно, швидше забратися звідси.

– Дякую за смачний обід. Давайте я допоможу Вам із посудом.

– Не треба, відпочивай. Тобі потрібно набиратися сил, – він встає з-за столу і збирає посуд до купи.

Я нервово ходжу кімнатою, поки Андрій наводить лад. Через деякий час я чую його кроки. Він входить до кімнати і завмирає на порозі.

Я збираюся з думками і повертаюся до нього.

– Дякую за Вашу гостинність, але мені вже час іти.

– Куди? – грубий голос змушує мене здригнутися.

– Що? – я розгубилася.

– Я питаю, куди ти зібралася? На вулиці сильний снігопад. Краще почекати, коли налагодиться погода, чи хочеш знову заблукати? Іншим разом мене може не опнитися поруч.

– Знаєте що... я, звісно, вдячна за все, що Ви для мене зробили, але я буду сама вирішувати, куди і коли мені йти, – не можу пояснити чому, але він розлютив мене своєю наполегливістю і допитливістю.

– Без проблем. Не смію затримувати, – він сідає біля каміна і підкидає в нього дрова.

Психанувши, я хапаю свою куртку і рюкзак, і прямую до виходу. Відчинивши вхідні двері, в обличчя мені вдаряє морозне повітря. Я виходжу і зачиняю за собою двері. Подолавши відстань від будинку до хвіртки розчищеною доріжкою, я озираюся навколо. Снігу справді було дуже багато, мало не до коліна і ще продовжує сипати.

«Не хотілося б дорогою замерзнути десь у заметі. Та й іти мені, власне, нікуди» – я розмірковую, що ж мені далі робити.

Обертаюся на будинок, з якого вийшла, і помічаю, що Андрій дивиться на мене з вікна. Побачивши, що я його засікла, він обсмикує фіранку і зникає з поля зору.

Постоявши ще трохи на вулиці і відчувши, що холод став пробиратися під куртку, я вирішую засунути свою гордість глибше і повернутися в будинок, щоб перечекати негоду.

У будинку дуже тихо. Я знімаю верхній одяг, ставлю на підлогу свій рюкзак і прямую до кімнати. На ліжку, закинувши руки за голову, лежить Андрій із заплющеними очима.

Намагаючись не шуміти, я сідаю на стілець і думаю, чим можна себе зайняти в цій дірі.

– І довго ти будеш там сидіти? – Андрій пильно дивиться на мене.

– А що мені робити?

– Лягай, – він плескає долонею поруч із собою.

– Ні, дякую, – я обурено дивлюся на нього.