На уламках щастя - Дана Лонг

«Невже вийшло!» – у мене на очах виступають сльози.

Ми їдемо приблизно хвилин тридцять. Раптово машина зупиняється, і я чую, як грюкнули двері, а через кілька секунд відчиняється багажник.

– Усе, можеш вилазити, – Мирон подає мені руку і допомагає вибратися, а потім дбайливо саджає мене на заднє сидіння, а сам сідає назад за кермо.

Ми їдемо дорогою, що веде з міста.

– Куди ми прямуємо? – я не витримую.

– Вивезу тебе з міста, а там вирішимо.

– Ні, ти не можеш їхати зі мною. Рома зрозуміє, що це ти допоміг мені втекти. Я не хочу тебе підставляти. Далі я сама, автостопом.

Я бачу, як він пронизливо дивиться на мене через дзеркало заднього виду, але нічого не відповідає.

Нарешті ми вибираємося з міста, проїжджаємо ще близько п'ятнадцяти кілометрів і я прошу зупинити машину на узбіччі.

– Дякую тобі за все, ти навіть не уявляєш, як сильно допоміг мені, – ми прощаємося біля машини.

Мирон засовує руку у внутрішню кишеню куртки і дістає звідти білий конверт.

– Візьми, – він простягає його мені.

– Що це? – я відкриваю його і бачу велику пачку грошей.

– Тут не надто багато, – вимовляє він якось винувато.

– Ні-ні, ти що! Я не візьму! Це твої гроші, вони тобі потрібніші, а в мене є деякі заощадження. Забери, – я простягаю йому конверт.

Мирон стискає мої долоні у своїх і вдивляється в моє обличчя.

– Візьми, прошу. Мені так буде спокійніше. І ось ще телефон, кнопковий, щоб не відстежили. Там записаний лише один номер. Якщо коли-небудь тобі знадобиться моя допомога, набери і я приїду, де б ти не була.

– Дякую, – зрадницька волога накопичується в очах.

Мирон наближається до мене і цілує. Я відповідаю на поцілунок, хоча розумію, що, швидше за все, ми більше не побачимося, але для нього це важливо. А я просто безмежно вдячна йому.

Поцілунок стає глибшим, і він притискає мене до свого тіла. Я перебуваю настільки близько до Мирона, що відчуваю, як б'ється його серце.

У нього безумовно є почуття до мене, але я не можу відповісти на них. Він чудовий хлопець, гарний, чарівний, сміливий. Але віднедавна моє серце розбите, а пускати в нього когось знову я не хочу.

Поцілунок стає дедалі гарячішим і наполегливішим, його руки вже блукають моїм тілом, мнучи його через куртку, і я різко перериваю його.

Мирон важко дихає і гіпнотизує мене своїми сіро-блакитними очима.

– Пробач, я не можу. Мені вже час, – я відстороняюся і помічаю тінь розчарування на його обличчі.

– Щасти Вам, Віра Олександрівна, – він розвертається і сідає за кермо.

Я відходжу на невелику відстань і намагаюся зловити машину, що прямує в протилежний бік від міста.

Мирон не їде, а весь цей час сидить у машині і просто чекає.

Нарешті мені посміхається удача і біля мене зупиняється кросовер синього кольору. У машині перебуває сімейна пара з дитиною років десяти. Вони люб'язно погоджуються підвезти мене. Я розташовуюся на задньому сидінні й озираюся назад. Бачу, як Мирон розвертає машину і прямує назад у місто.

«Ось і все. Назад дороги немає».

Ми їдемо близько години, спілкуємося, і вони розповідають мені про приголомшливий хвойний ліс у цих околицях.

– Скажіть, а якісь населені пункти є поблизу?

– Так, тут є одне невелике селище, якраз поруч із лісом, – відповідає Таміла, моя нова знайома.

Я розмірковую, що ми їдемо вже годину, і навряд чи Роман буде так далеко мене шукати. Тому вирішую вийти біля цього селища, знайти там якийсь притулок і вже далі думати, що робити.

Я прошу висадити мене на узбіччі, недалеко від того селища. Закинувши на плече свій рюкзак, і попрощавшись із новими знайомими, я продовжую свій шлях на самоті.