Жінка у білому - Вилки Коллінз

Випаливши ці слова, вона схопила мене за руку й потягла через бібліотеку до останньої кімнати на долішньому поверсі, яка була призначена лише для її особистого користування. Ніхто, крім її власної покоївки, ні під яким приводом не міг застати нас там зненацька. Вона заштовхала мене до кімнати, замкнула двері й затулила вікна ситцевими фіранками.

Дивне, тупе заціпеніння, що пойняло мене, коли я побачила її, все не миналось. Але впевненість, що ускладнення, які давно загрожували нам із нею, враз зімкнулися довкола нас залізним кільцем, — ця ростуча впевненість почала помалу проникати в мою свідомість. Я не могла висловити цього відчуття словами, таке воно було невиразне й невловне. «Анна Катерік! — безпомічно, безнадійно шепотіла я сама собі. — Анна Катерік!»

Лора притягла мене на отоманку, що стояла посеред кімнати.

— Глянь! — сказала вона. — Глянь сюди! — й показала на комір своєї сукні.

Я побачила загублену брошку — вона знов була на своєму місці. Її вигляд — це було щось реальне, до чого можна було доторкнутись; ця брошка ніби погамувала вирування й сум'яття моїх думок, і я почала приходити до тями.

— Де ж ти знайшла брошку? — Перші слова, які я спромоглася сказати їй цієї важливої хвилини, стосувалися до такої дрібнички!

— Це вона знайшла її, Меріан!

— Де?

— На підлозі в альтанці... Ох, із чого почати, як розповісти тобі про це? Вона говорила зі мною так дивно... виглядала такою страшно хворою... І так раптово залишила мене!

Схвильована цими спогадами, вона заговорила голосніше. Моя вже узвичаєна недовіра до всіх і до всього в цьому домі, недовіра, що не дає мені просвітку день і ніч, миттєво звеліла мені остерегти її — достоту як хвилину тому вигляд її брошки вивів мене із заціпеніння й спонукав заговорити.

— Говори тихіше, — сказала я, — вікно відчинене, й садова доріжка веде якраз попід ним. Почни з самого початку, Лоро. Розкажи мені до слова, що було між тією жінкою і тобою.

— Може, краще зачинити вікно?

— Ні, не треба. Тільки говори тихіше. Пам'ятай: у домі твого чоловіка небезпечно говорити про Анну Катерік. То де ти її побачила?

— В альтанці, Меріан. Як ти знаєш, я пішла шукати брошку і, коли йшла стежкою через парк, щокрок уважно дивилася собі під ноги. Отак помалу, через довгий час, я нарешті добулася до альтанки. А як зайшла, зразу опустилася навколішки, щоб пошукати добре по всій підлозі. Я все шукала, спиною до входу, коли це почула позаду чийсь тихий, чудний голос. Хтось покликав мене: «Міс Ферлі!»

— Міс Ферлі!

— Так, я почула моє колишнє ім'я — дороге, рідне ім'я, з яким я, здавалося, розлучилась навіки. Я скочила на ноги. Я не злякалась — голос був надто лагідний і м'який, щоб кого-небудь налякати, — але дуже здивувалась. На порозі стояла й дивилася на мене якась жінка — я її начебто зроду не бачила...

— А як вона була вбрана?

— На ній була чистенька, гарненька біла сукня, а поверх сукні накинута стара, зношена темна хустка. На голові вона мала капелюшок із коричневої соломки, теж старий і поношений, як і хустка. Мене вразила різниця між її сукнею і рештою її одежі, й вона зрозуміла, що я це помітила. «Не звертайте уваги на мій капелюшок і хустку, — сказала вона якимось квапливим, задиханим голосом. — Якщо вони не білі, то мені байдуже, який у них вигляд. А на мою сукню дивіться, скільки вам хочеться, — за неї мені не соромно». Чудні слова, чи не так? Не встигла я сказати їй щось заспокійливе, як вона простягла до мене руку, і я побачила на її долоні мою брошку. Я так зраділа і була така їй вдячна, що підійшла до неї зовсім близько, щоб висловити свої почуття. «Ви вдячні мені настільки, що зволите зробити мені невеличку ласку?» — спитала вона. «Звісно, — відповіла я. — Я залюбки зроблю для вас усе, що зможу». — «Тоді дозвольте мені самій приколоти брошку вам до сукні, адже я її знайшла». Її прохання було таке несподіване, Меріан, і висловила вона його з таким незвичайним запалом, що я навіть відступила назад на крок чи на два, не знаючи, як бути. «Ах,— мовила вона, — ваша мати дозволила б мені приколоти брошку!» В її голосі й погляді був такий докір, вона так докірливо згадала про мою матір, що мені стало соромно за мою нечулість. Я взяла її руку, в якій вона тримала брошку, лагідно притягла й поклала собі на груди. «Ви знали мою матір? — спитала я. — Це було давно? І чи бачила я вас коли-небудь?» Старанно приколовши брошку до моєї сукні, вона поклала обидві руки мені на груди. «А ви не пам'ятаєте чудового весняного дня в Ліммеріджі, — спитала вона, — і вашої матері, що вела за руки двох маленьких дівчаток дорогою до школи? Від того часу мені більш не було про що думати, тож я досі пам'ятаю той день. Однією з тих двох маленьких дівчаток були ви, а другою була я. Гарненька розумниця міс Ферлі та бідолашна недоріка Анна Катерік були тоді ближчі одна одній, ніж нині!..»

— Коли вона назвалась, ти впізнала її, Лоро?

— Так... я згадала, як у Ліммеріджі ти питала мене про Анну Катерік і казала, нібито колись вважали, що ми з нею дуже схожі.

— Чому ти згадала про це, Лоро?

— Її власне обличчя нагадало мені. Коли я побачила її так близько, мені раптом сяйнуло, що ми й справді схожі одна на одну! Її обличчя було бліде, худе й виснажене, але воно вразило мене, от ніби я побачила саму себе в дзеркалі після тривалої хвороби. Не знаю чому, але це відкриття так мене потрясло, що на хвилину я втратила дар мови.

— І вона, певне, образилась на твою мовчанку?

— Боюсь, що образилась. «У вас не таке обличчя, як у вашої матері, — мовила вона, — та й серце теж не таке. Обличчя вашої матері було смагляве, але серце вашої матері, міс Ферлі, було ангельське». — «Повірте, я дуже гарно ставлюся до вас, — сказала я, — хоча я не вмію це висловити як слід. Але чому ви називаєте