Жінка у білому - Вилки Коллінз

— Меріан! — сказала вона, вся затремтівши. — Ти нічого не бачиш? Глянь!

— Куди?

— Туди, вниз!

Я подивилась, куди вона показувала рукою, і теж побачила. Віддалік по вересовищу рухалася людська постать. Темним силуетом на тлі туману вона пройшла трохи, зупинилась, постояла й рушила далі — повільно, перед і попід білою хмарою туману, аж поки щезла з поля зору, яке нам відкривалося з дверного отвору альтанки.

Ця наша вечірня розмова дуже нас перехвилювала й виснажила. Збігло кілька хвилин, перш ніж Лора насмілилася увійти в парк, а я — повести її додому.

— Хто то був — чоловік чи жінка? — спитала вона пошепки, коли ми нарешті увійшли в темну вільгість посадки.

— Не знаю.

— А як тобі здається?

— Наче схоже було на жінку.

— Боюсь, коли б то не був чоловік у довгому плащі.

— Може, й чоловік. У цьому непевному світлі було не роздивитись.

— Постривай, Меріан! Мені страшно — я не бачу стежки. А що, коли та постать іде за нами?

— Навряд чи, Лоро. Як по правді, то нема чого й боятись. Недалеко від озера село, всі вільно можуть гуляти берегами вдень і вночі. Дивно, що ми досі не бачили на озері жодної живої душі.

Ми йшли через парк. Було дуже темно — так темно, що ми насилу розрізняли стежку. Я взяла Лору за руку, й ми пішли швидше.

Ми вже були майже на півдорозі додому, коли вона раптом стала і змусила й мене зупинитись.

— Тс-с...— шепнула вона. — Чую чиюсь ходу за нами.

— Сухе листя шелестить, — сказала я, щоб підбадьорити її, — або гіллячку здуло з дерева.

— Але ж тепер літо, Меріан, і вітерець хоч би дихнув. Слухай!

Я теж почула — ніби чиюсь легку ходу слідом за нами.

— Хай то буде хто завгодно чи що завгодно, — сказала я, — а ми ходімо далі. За хвилину ми вже будемо зовсім близько від будинку, й, коли щось нас налякає, нас почують.

І ми пішли вперед так швидко, що Лора задихалася, коли ми виходили з парку. Ми вже бачили освітлені вікна будинку.

Я стала, щоб вона перевела подих. Тільки ми хотіли були рушити далі, як вона зупинила мене знов і дала знак прислухатись. Обидві ми виразно почули довге, тяжке зітхання позад нас, воно долинуло з темної гущавини.

— Хто там? — гукнула я.

Ніхто не озвався.

— Хто там? — повторила я.

Хвилину панувала тиша, а тоді ми почули знов чиюсь легку ходу, все тихішу й тихішу — все далі й далі від нас, аж поки настала цілковита тиша.

Ми поспішили вийти з-під дерев на відкритий моріжок, швидко перейшли його й, не мовивши більше жодного слова одне одному, підійшли до будинку.

При світлі лампи в холі Лора, вся бліда, подивилася на мене зляканими очима.

— Я мало не померла від страху! — сказала вона. — Хто б то міг бути?

— Спробуємо розгадати це завтра, — відповіла я. — А тим часом — нікому не кажи про те, що ми бачили й чули.

— Чому?

— Тому що мовчати безпечніше, а нам потрібна безпека в цьому домі.

Я зараз же відіслала Лору нагору, а сама, постривавши хвилину, поки зняла капелюха та пригладила коси, пішла на розвідку. Спочатку я навідалася в бібліотеку під тим приводом, що хочу взяти книжку.

Там сидів граф — у найбільшому в будинку кріслі, мирно покурюючи та читаючи. Ноги він поклав на диван, зняту краватку — впоперек колін, комір його сорочки був широко розщебнутий. На стільчику біля нього тихим дівчатком сиділа графиня Фоско й крутила для нього самокруточки. Ніяк не схоже було на те, щоб хтось із цього подружжя гуляв смерком надворі й допіру квапливо повернувся в будинок. Досить було одного погляду на графа й графиню, щоб зробити висновок, заради якого я заходила до бібліотеки.

Коли я увійшла, граф Фоско підвівся, збентежено чемний, і почав зав'язувати краватку.

— Прошу вас, не турбуйтеся через мене, — сказала я. — Я тільки забігла взяти книжку.

— Всі чоловіки моїх розмірів нещасні, бо страждають від спеки, — мовив граф, поважно обмахуючись чималим зеленим віялом. — Хотів би я помінятися місцем із моєю незрівнянною дружиною — в цю мить вона холодна, мов риба отам, у басейні.

Графиня дозволила собі розтанути з утіхи, діставши цей химерний комплімент від свого чоловіка.

— Мені не буває ніколи жарко, міс Голкомб, — зауважила вона скромно, з виглядом жінки, що признається у своїх особливих талантах.

— Ви з леді Глайд гуляли сьогодні ввечері? — спитав граф, коли я, про людське око, брала книжку з полиці.

— Так, ми ходили дихнути свіжим повітрям.

— Дозвольте спитати, куди ж ви ходили?

— До озера — аж до альтанки.

— Невже? Аж до альтанки?

За інших обставин, можливо, я б повстала проти такої його допитливості. Але нині я зраділа, бо це ж був зайвий доказ того, що ні він, ні його дружина не були причетні до таємничої з'яви на озері.

— Сподіваюсь, ніяких нових пригод цього вечора? — допитувався він. — Більше ніяких нових відкриттів — таких, як ота поранена собака?

Він утопив у мене свої незглибні сірі очі з тим холодним, сталево-невідпорним блиском, який щоразу змушує мене дивитися на нього й, коли я дивлюся, щоразу мене бентежить. У такі хвилини в мені зроджується невимовне відчуття, ніби він читає мої думки. Те саме я відчула й тепер.

— Ні, — відказала я коротко, — ні пригод, ні відкриттів.

Я спробувала відвести від нього очі, щоб вийти з кімнати. Але, хоч як це дивно, мені навряд чи вдалося б цю спробу здійснити, коли б не допомога мадам Фоско, що змусила його повернути до неї голову й, таким чином, першим відвести погляд.

— Графе, чом ви не попросите міс Голкомб сісти? — сказала вона.

Щойно він одвернувся, щоб подати мені стільця, я вхопилась за цей привід, щоб подякувати йому, вибачитись і вислизнути геть.

Через годину, коли Лорина покоївка прийшла в спальню своєї пані, я заговорила про задуху, щоб довідатися, де провели вечір слуги.

— Певне, ви зморилися там, унизу, від спеки? — спитала я.

— Ні, міс, — відповіла дівчина, — ми її по-справжньому й не відчули.

— То ви, мабуть, ходили в парк?

— Дехто з нас намірявся піти, міс. Але куховарка сказала, що винесе свого стільця на подвір'я, де прохолода, то