Жінка у білому - Вилки Коллінз

Зважаючи на ці серйозні обставини, я радив би леді Глайд не підписувати документа на тій підставі, що спочатку вона хоче подати його на схвалення повірникові її родини, тобто мені, за відсутності містера Гілмора, мого компаньйона. Проти цього не може бути ніяких поважних заперечень, оскільки, якщо оборудка чесна й не зачіпає істотно інтересів леді Глайд, я, звісно, дам свою згоду на її підпис.

Прийміть запевнення, що при потребі я готовий подати вам всіляку допомогу ділом чи порадою. Лишаюсь Вашим відданим слугою.

Вільям Кірл»

Я з великою вдячністю прочитала цього щирого й розумного листа. Він підказував Лорі незаперечну підставу, щоб ухилитися від підпису, і з'ясовував нам обом вірогідну суть документа.

Поки я читала, кур'єр стояв поруч мене, чекаючи на мої вказівки.

— Перекажіть, будь ласка, містерові Кірлу, що я все зрозуміла й дуже йому вдячна, — сказала я. — Іншої відповіді поки що не треба.

Саме цієї хвилини, коли я говорила ці слова, тримаючи в руках розпечатаного листа, граф Фоско вигулькнув з-за повороту алеї з боку битого шляху і виріс переді мною, наче з-під землі.

Його раптова поява тут, де я аж ніяк не сподівалася його зустріти, просто приголомшила мене. Кур'єр попрощався зі мною і сів у карету. Більше я не спромоглася сказати йому ні слова, ба навіть, розгубившись, не відповіла на його уклін. Я скам'яніла, переконавшись, що мою хитрість розкрили, — і хто ж це зробив? Не хто інший, як сам граф Фоско!

— Ви вертаєтеся додому, міс Голкомб? — спитав він, не виказуючи ані найменшого подиву й навіть не глянувши на карету, що саме рушала.

Я трохи зібралась на силі й відповіла йому ствердним кивком голови.

— Я теж іду додому, — сказав він. — Прошу вас, не відмовте мені у втісі супроводжувати вас. Чи не візьмете ви мене під руку? Та ви, здається, вельми здивовані тим, що бачите мене?

Я взяла його під руку. З усіх розгублених моїх думок перша вернулася до голови застережлива: краще піти на будь-які жертви, аніж зробити графа своїм ворогом.

— Ви, здається, вельми здивовані тим, що бачите мене! — повторив він спокійно, але з притиском.

— Я начебто чула, графе, як ви з вашими пташечками виспівували в їдальні, — відповіла я, намагаючись говорити якомога спокійніше й твердіше.

— Авжеж, так воно й було. Але ж, люба леді, мої маленькі пернаті діточки так у всьому схожі на всіх інших дітей. Іноді вони перестають слухатись, от як цього ранку. Я саме саджав їх назад у клітку, коли увійшла моя дружина й сказала, що залишила вас і ви самотою пішли на прогулянку. Ви ж самі сказали їй, що йдете на прогулянку?

— Авжеж.

— Що ж, міс Голкомб, спокуса супроводжувати вас була надто велика, щоб я міг її перебороти. Немає нічого страшного в тому, що я в моєму віці признаюся про такі речі, правда? Я схопив капелюха і рушив набиватися вам у почет. Адже ж краще такий супровід, як старий гладун Фоско, аніж ніякий? Я пішов не тією дорогою, у відчаї вернувся і ось я тут — нарешті сягнув (чи смію так сказати?) вершини своїх бажань!

Отак він розводився, пересипаючи свою мову компліментами, а та його мова була така плавна й текуча, що мені лишалося тільки мовчати й зберігати, без особливих зусиль, самовладання. Ні разу, жодним словом він не натякнув на карету, яку бачив на дорозі, чи на листа, що його я досі тримала в руці. Ця його лиховісна делікатність переконала мене, що він найганебнішим чином розкрив таємницю моєї заяви до повірника й нині, переконавшись, як секретно я постаралась отримати відповідь; знав рівно стільки, скільки йому було треба. Тепер він тільки намагався приспати мої підозри, що, як він розумів, повинні були виникнути у мене. Мені вистачило розуму, щоб не робити спроб ошукати його правдоподібними поясненнями, але я була жінка й тому, попри страх перед ним, не могла не відчувати, яка ганьба для мене йти з ним попідручки!

На під'їзній доріжці біля будинку ми побачили, як коляса від'їжджає до стайні. Допіру повернувся сер Персіваль. Хоч які там були наслідки його мандрівки, вони не зм'якшили його лютої вдачі.

— Ну, двоє вже вернулись, — мовив він понуро. — Чого це всі порозбігалися з дому? Де леді Глайд?

Я сказала йому, що Лора загубила брошку й шукає її в парку.

— Брошка чи не брошка, — похмуро пробурчав він, — а я раджу їй не забувати, що сьогодні вона повинна прийти в бібліотеку. Я хочу бачити її через півгодини!

Я визволила свою руку й поволі пішла нагору по східцях. Граф удостоїв мене одним із своїх найрозкішніших поклонів, а тоді весело звернувся до грізного господаря дому.

— То як, Персівалю, — сказав він, — приємна була ваша поїздка? А ваша красунечка Руда Моллі дуже наморилася з дороги?

— К дідьку Руду Моллі й поїздку теж! Я хочу снідати.

— А я хочу спочатку трохи поговорити з вами, — заявив йому граф. — П'ять хвилин поговорімо, друже мій, отут на моріжку.

— Про що?

— Про справи, що дуже й дуже зачіпають вас.

Я барилась, проходячи якомога повільніше через двері в хол, і чула ці запитання й відповіді. Крізь відчинені двері я бачила, як сер Персіваль у нерішучості сердито заклав руки в кишені.

— Якщо ви хочете знов набридати мені вашою триклятою розбірливістю, — сказав він, — то я не бажаю вас слухати! Я хочу снідати.

— Ходімо та поговорімо, — повторив запрошення граф, не звертаючи ані найменшої уваги на грубі слова свого друга.

Сер Персіваль спустився вниз по сходах. Граф узяв його під руку й лагідно повів далі на подвір'я. Я була певна, що ті «справи» стосувалися до Лориного підпису. Безсумнівно, вони говорили про Лору й про мене. Серце мені стискалося, я мліла від хвилювання. Як важливо було б довідатись, що саме вони кажуть один одному цієї хвилини! Але ніяким побитом я не могла почути ані словечка з їхньої розмови.

Я пішла блукати по будинку від покою до покою. Адвокатів лист я сховала на грудях — нині вже боялася довірити його замкові й ключу у власній кімнаті. Тривога так гнітила мене, просто