Жінка у білому - Вилки Коллінз

мене міс Ферлі?..»  — «Тому, що я люблю ім'я Ферлі й ненавиджу ім'я , Глайд!» — люто вигукнула вона. Доти я не помічала в ній ніяких ознак божевілля, але цієї миті мені здалося, ніби очі її заблищали божевільним блиском. «Я просто подумала, що ви, може, не знаєте про моє заміжжя»,— сказала я, згадавши того безладного листа, якого вона надіслала мені в Ліммеріджі, й намагаючись заспокоїти її. Анна гірко зітхнула й відвернулася від мене. «Не знаю про ваше заміжжя? — повторила вона. — Я тут саме через те, що ви замужем. Я тут, аби спокутувати мою вину перед вами, перш ніж зустрінуся з вашою матір'ю там, у замогильному світі». Вона відходила все далі й далі від мене, аж поки вийшла з альтанки. Якийсь час вона роззиралась і прислухалася. Коли Анна знов обернулася до мене, щоб продовжити нашу розмову, то, замість увійти в альтанку, стала на порозі, дивлячись на мене й загороджуючи вхід обома руками. «Ви бачили мене вчора на озері? — спитала вона. — І чули, як я йшла за вами через ліс? Цілими днями я вичікувала нагоди порозмовляти з вами на самоті — й заради цього лишала свого єдиного на всьому світі друга. Я лишала її в страсі й тривозі за мене, ризикувала знов попасти до божевільні, і все це заради вас, міс Ферлі, все заради вас!» Ці її слова стурбували мене, Меріан, і все ж щось у них прозвучало таке, що я всім серцем пожаліла її. Мій жаль був такий щирий, що я осмілилась попросити бідолашку зайти в альтанку й сісти поруч мене.

— А вона що?

— Відмовилась. Похитала головою і сказала, що мусить чатувати біля входу, дивитись і дослухатись, щоб ніхто третій нас не підслухав. І так аж до самого кінця розмови вона стояла там, руками впираючись в одвірки, то зненацька нахиляючись уперед, аби щось мені сказати, то несподівано сахаючись і роззираючись довкола. «Я була тут учора, — розповідала вона, — я прийшла ще засвітла й чула, як ви розмовляли з тією леді, що була з вами. Я чула все, що ви розповіли їй про свого чоловіка. Чула, як ви сказали, що не можете ані змусити його повірити вам, ані змусити його мовчати. О, я збагнула, що означають ці слова, — серце мені підказало! І як я могла дозволити вам вийти за нього заміж? Ох, мій страх, мій безумний, жалюгідний, лихий страх!..» Вона затулила обличчя своєю старою хусткою і почала стогнати й примовляти щось сама до себе. Я злякалась, коли б не стався з нею такий напад відчаю, якому ні вона, ні я не дали б потім ради. «Благаю вас, заспокойтеся, — сказала я. — Розкажіть мені краще, як ви могли перешкодити моєму заміжжю». Вона відтулила своє обличчя й неуважливо подивилася на мене. «Я повинна була набратися мужності й лишитися в Ліммеріджі, — відповіла вона, — я не повинна була піддаватися страхові, коли довідалась, що він приїжджає. Я повинна була, поки не пізно, застерегти і врятувати вас. Чому хоробрості вистачило мені тільки на те, щоб написати вам листа? Чому я спромоглася тільки накоїти лиха, коли хотіла зробити добро? Ох, мій страх, мій безумний, жалюгідний, лихий страх!» Вона знов повторила ці слова й знов затулила обличчя краєм своєї старої хустки. Так страшно було дивитися на неї, так страшно було її слухати!

— Ти, звісно, спитала, Лоро, чого вона так боїться?

— Авжеж, спитала.

— І що ж вона відповіла?

— Замість відповіді вона спитала мене, чи не боялася б я чоловіка, котрий би запроторив мене до божевільні й хотів би знов це зробити? Я спитала: «Хіба ви досі його боїтеся? Адже ви б не прийшли сюди тепер, якби досі боялися його». — «Ні, — відповіла вона, — тепер я вже його не боюсь». Я спитала її, чому. Вона раптом нахилилася вперед, в альтанку, й сказала: «Хіба ви не здогадуєтеся?» Я заперечливо похитала головою. «Ви подивіться на мене», — провадила вона далі. Я сказала, що мені сумно бачити її такою печальною і дуже хворою. Вона усміхнулася, вперше за всю розмову. «Хворою? — повторила вона. — Я помираю. Тепер ви знаєте, чому я його не боюся. Як ви думаєте, чи стрінуся я з вашою матінкою на небесах? І якщо стрінуся, то чи простить вона мене?» Її слова так мене вразили й налякали, що я не спромоглася нічого їй відповісти. «А я весь час думаю про це, — вела вона далі. — Думала тільки про це, коли ховалася від вашого чоловіка, й згодом, коли лежала хвора. Оці думки й привели мене сюди — я хочу спокутувати свою вину, хочу виправити зло, яке скоїла несамохіть». Я почала настійно просити її пояснити мені, що вона хотіла цим сказати. Вона все дивилася на мене пильним і водночас якимось відсутнім поглядом. «Чи ж виправлю я те зло? — з сумнівом сказала вона сама до себе. — Ви маєте друзів, вони стануть за вас. Якщо ви знатимете його таємницю, він боятиметься вас і не посміє повестися з вами так, як повівся зі мною. Він боятиметься вас і ваших друзів і заради самого себе ставитиметься до вас добре. А якщо він добре до вас ставитиметься і я знатиму, що це завдяки мені...» Я слухала, затамувавши подих, та вона замовкла після цих слів.

— Ти заохочувала її говорити далі?

— Так, але вона тільки знов одсахнулася од мене і притулилася до одвірка альтанки. «О! — простогнала вона з якоюсь жахливою, божевільною ніжністю в голосі. — О, якби мене поховали поруч вашої матінки! Якби тільки я змогла прокинутись біля неї, коли засурмить архангел і мертві воскреснуть, устануть із могил!» Меріан, я вся тремтіла, так страшно було ЇЇ слухати. «Але надії на те немає, — сказала вона, ледь обернувшись, щоб знов мене бачити. — Немає надії для мене, вбогої, чужої. Не доведеться мені упокоїтись під тим мармуровим хрестом, що його я обмила своїми руками, зробила таким білосніжно-чистим заради її пам'яті. О ні, ні! Не волею людською, а милістю Божою буду я біля неї там, де лихі вже не переслідують, а стомлені мають вічний покій». Вона вимовила ці слова печально й тихо, потім тяжко, безнадійно зітхнула і змовкла. Обличчя її стало збентежене й стурбоване; вона нібито про щось думала чи силкувалася думати. «Про що я говорила вам допіру? —