Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я тільки почала заспокоюватись, коли це двері тихо прочинились і в кімнату зазирнув граф.
— Тисячу разів перепрошую, міс Голкомб, — сказав він. — Я насмілився потурбувати вас лише заради хороших вістей. Персіваль, примхливий у всьому, як ви знаєте, в останню хвилину раптом передумав, і затію з підписами тим часом відкладено. Велике полегшення для всіх нас, міс Голкомб, — я радий, що бачу втіху на вашому обличчі. Передайте, прошу вас, мою глибоку пошану й щирі вітання леді Глайд, коли казатимете їй про цю приємну новину.
Не встигла я отямитись від зачудування, як він уже й пішов. Безперечно, тільки завдяки впливові графа сер Персіваль міг так непоясненно змінити свої наміри; тому нетяжко було умовити свого друга баронета, знаючи про мого листа до повірника й про те, що сьогодні я дістала відповідь.
На серці мені полегшало, але розум мій начебто виснажився разом із тілом і неспроможний був осягнути ні сумнівне сьогодні, ні погрозливе завтра. Я ще раз спробувала підвестися й піти шукати Лору, але голова мені паморочилась, ноги підгинались. Не лишалось нічого іншого, як лягти знову на кушетку, всупереч власній волі.
В будинку панувала тиша. Тихе дзижчання комах за відчиненим вікном заколисувало мене. Очі мої склепились самі собою, і поступово я поринула в дивний стан — я не пильнувала, бо не усвідомлювала, що було довкола мене, але й не спала, бо пам'ятала, що відпочиваю. Моя збуджена, мов у лихоманці, уява покинула моє зморене тіло, і чи то в трансі, чи то в якійсь мрії — не знаю, як це й назвати, — я побачила Волтера Гартрайта. Зрання я жодного разу не подумала про нього, ані Лора не назвала його, не натякнула про нього. І все ж я бачила його нині перед себе так виразно, ніби повернулися колишні дні й ми знов були разом у Ліммеріджі.
Він постав переді мною в гурті інших чоловіків, чиїх облич я не могла роздивитись. Усі вони лежали на сходах величезного зруйнованого храму. Височенні тропічні дерева, геть обвиті ліанами, обступали цей храм, затуляючи небо й відкидаючи похмуру тінь на купку безпомічних людей на сходах. Потворні кам'яні ідоли, моторошно осміхаючись, проглядали крізь густі сплети гілля. Білі випари, клубочучись, звиваючись, скрадалися по землі; ось вони піднялися, мов дим, поглинули людей і розтали, а люди одне за одним помирали, хто де лежав. Жаль і жах розв'язали мені язика, і я почала благати Волтера тікати звідти. «Вернись, вернись! — кричала я. — Згадай, що ти обіцяв їй і мені. Вернися до нас, поки хвороба не спостигла тебе й не вбила, як інших».
Він подивився на мене — на обличчі в нього був вираз неземного спокою. «Чекай, — сказав він, — я повернуся. Від тієї ночі, коли я здибав знедолену жінку на битому шляху, моє життя стало знаряддям вищого Призволу, досі незримого для мене. І тут, у цій дикій пущі, і там, коли я повернуся на землю, де побачив світ, мені призначено йти темною, недовідомою дорогою, що веде мене, тебе й сестру твоєї та моєї любові до незбагненної відплати й неминучого кінця. Чекай на мене. Хвороба, що погубила інших, обійде мене стороною».
Знов я побачила його. Він був усе ще в лісі. Число його нещасних товаришів зменшилося до кількох душ. Не стало ні храму, ні ідолів, — натомість серед пралісу замиготіли темні, карлуваті постаті з луками й смертоносними стрілами, покладеними на тятиву. Знов злякалась я за Волтера і скрикнула, щоб застерегти його. Знов обернувся він до мене з незворушним спокоєм на обличчі. «Це ще один крок по темній дорозі, — мовив він. — Чекай на мене. Стріли, що вразять інших, помилують мене».
Втретє я побачила його — на кораблі, що сів на риф біля дикого піщаного узбережжя. Переповнені шлюпки пливли до берега, він один зостався на кораблі й мав потонути разом з ним. Я гукнула йому, щоб покликав назад найближчого до нього човна, щоб зробив останнє зусилля в боротьбі за життя! Його спокійне обличчя обернулося до мене, і його рівний голос дав мені ту саму відповідь: «Це ще один крок моїх мандрів. Чекай на мене. Море, що поглинуло інших, пощадить мене».
І востаннє побачила я його. Він стояв на колінах перед надгробком із білого мармуру, й тінь жінки, закутаної вуаллю, підвелася з могили й стала поруч нього. Неземний спокій на його обличчі змінився неземною печаллю. Але голос його долинув до мене з тією самою жахливою виразністю. «Щораз густішає пітьма довкола мене, — сказав він, — та я йду все далі. Смерть забирає добрих, прекрасних, юних, але щадить мене. Пагубна хвороба, смертоносні стріли, морська пучина, могила, що забирає любов і надію, — все це віхи на моєму шляху, що веде мене ближче й ближче до кінця».
Серце моє завмерло від жаху, що його не вилити словами, від горя, якого не виплакати сльозами. Пітьма зімкнулась довкола подорожанина перед мармуровим надгробком і довкола закутаної вуаллю жінки, що встала з могили. Зімкнулась пітьма й довкола ясновидиці, що дивилася на них. Більш нічого я не бачила, не чула...
Пробудилась я від легкого доторку до мого плеча. Це була Лора.
Вона стояла навколішках біля кушетки. Обличчя її зашарілось від збудження, очі дивилися на мене з диким сум'яттям. Побачивши її, я здригнулась від страху.
— Що сталось? — спитала я. — Що тебе налякало?
Вона озирнулась на прочинені двері, приклала губи до мого вуха й відповіла пошепки:
— Меріан! Та постать на озері, та хода за нами увечері... Я бачила її! Я щойно розмовляла з нею!
— Господи, з ким?
— З Анною Катерік!
Я пробудилася від такого дивовижного, гнітючого сну, а тут Лора ще дужче мене нажахала своїм схвильованим обличчям і незвичайною поведінкою. Тож я була зовсім нездатна сприйняти одкровення, що впало на мене, коли вона вимовила те ім'я. Я тільки стала мов укопана й мовчки втупилася в неї, затамувавши подих.
А вона була надто поглинута переживанням своєї пригоди, щоб помітити, як приголомшили мене її слова.
— Я бачила Анну Катерік! Я розмовляла з Анною Катерік! — повторяла вона так і сяк,