Жінка у білому - Вилки Коллінз

за руку й попросив, чи не була б вона така добра зіграти для нього що-небудь на роялі. Вона була така вражена, що скорилась. Він сів біля рояля, золотий ланцюжок його годинника змієм скрутився на випуклостях його камізельки кольору морської води. Його величезна голова млосно схилилася до плеча, він тихо відбивав такт двома блідо-жовтими пальцями. Він дуже схвально відгукнувся про саму п'єсу й ніжно захоплювався Лориною манерою виконання — не так, як це колись робив бідолашний Гартрайт, висловлюючи щиру втіху від прекрасної музики, але із знанням справи, культурно, професійно поціновуючи вартощі самого твору спочатку, а тоді вже особливості стилю виконавиці. Смеркалося, і він заблагав, щоб не профанували чудового вмирання світла, щоб іще хоч хвилинку не світили ламп. Я стояла біля найдальшого вікна, аби менше потрапляти йому на очі та й самого його не бачити, а він підкрався своєю жахливою нечутною ходою, — підкрався, щоб попросити мене підтримати його протест проти ламп. Коли б тієї хвилини якась лампа могла його спопелити, я б сама пішла по неї на кухню й принесла, щоб він тут і згорів!

— Звісно ж, ви любите ці лагідні, тремтливі англійські сутінки? — тихо спитав він. — Ах, як я їх люблю! Я відчуваю, як небесний подих цього вечора очищає, підносить у моїй душі вроджене благоговіння перед усім шляхетним, великим і добрим. Природа повна для мене нетлінних чарів і непогасної ніжності!.. Я старий, гладкий чоловік, і мова, що личила б вашим устам, міс Голкомб, звучить, як посміх, як знущання в моїх. Як мені буває тяжко, коли з мене сміються в хвилину щирого почуття, так ніби душа моя схожа на мене — така сама стара й непомірно велика! Гляньте, моя люба леді, що за світло меркне на цих деревах за вікном! Чи проникає воно так глибоко у ваше серце, як проникає в моє?

Він замовк, подивився на мене і стиха прочитав відомі рядки Данте про вечірні сутінки так ніжно й мелодійно, що додав ще й свого чару до незрівнянної краси самої поезії.

— Гай-гай! — вигукнув він раптом, коли останні слова благородного італійського сонета завмерли на його вустах. — Я корчу з себе старого дурня і тільки стомлюю вас усіх! Зачинімо вікна наших душ та повернімося назад до суєтних турбот... Персівалю! Я даю свою згоду на появу ламп. Леді Глайд, міс Голкомб, Елеоноро, дружино моя, — хто з вас потішить мене партією доміно в моєму товаристві?

Звертався він до всіх жінок, але дивився здебільшого на Лору.

Вона погодилась, бо перейняла мій страх перед ним і боїться хоч би чимось його образити. Але я в цю хвилину не могла присилувати себе грати з ним у доміно. Ніякі міркування не змусили б мене сісти з ним за один стіл. В дедалі густішій сутіні його очі мовби проникали в найпотаємніші глибини мого єства. Від голосу його тремтів кожен мій нерв, мене кидало то в жар, то в холод. Протягом усього вечора час від часу переді мною зринали жахливі видіння мого віщого сну, а це вони ще яскравіше постали переді мною, сповнивши мою душу нестерпним передчуттям і невимовним страхом. Я знов побачила білий надгробок і жінку під вуаллю поруч Гартрайта. Думка про Лору заджерелувала в моєму серці, затопивши його такою болючою гіркотою, якої я досі ще ніколи не відчувала. Коли вона проходила повз мене до грального столу, я схопила її за руку й поцілувала, так ніби ця ніч повинна була розлучити нас навіки. Всі вражено подивилися на мене, а я через низьке, до самої підлоги відчинене вікно вибігла в сад, щоб у темряві ночі сховатися від них, сховатися навіть від самої себе...

Того вечора ми розійшлися пізніше, ніж звичайно, по своїх кімнатах. Перед північчю пориви глухого, печального вітру поміж дерев порушили літню тишу. Всі ми відчули, як раптово похолодніло повітря, але граф перший завважив скрадливе дужчання вітру. Засвічуючи для мене свічку, він зупинився і застережливо підняв руку.

— Слухайте! — мовив він.— Завтра буде переміна погоди.

VII

19 червня

Вчорашні події підготували мене до того, що рано чи пізно нас спіткає найгірше. День сьогодні ще й не кінчився, а найгірше вже скоїлося.

Вирахувавши приблизно час, коли Анна Катерік з'явилася вчора в альтанці, ми з Лорою дійшли висновку, що це було десь о пів на третю. Тож я вирішила, що Лорі треба показатись за другим сніданком, а тоді при першій нагоді вислизнути з будинку; я ж лишуся за столом про людське око й піду слідом за нею, як тільки зможу. Таким чином, якщо нічого нам не завадить, вона прийде в альтанку до пів на третю, а я близько третьої займу зручне для спостереження місце в парку.

Переміна погоди, яку обіцяв нам ще з ночі вітер, настала сьогодні вранці. Коли я прокинулась, надворі лив дощ. Лив він аж до полудня, а тоді хмари розсіялись, заголубіло небо й засяяло сонце, променисто обіцяючи гарну погоду на решту дня.

Я непокоїлась, як сер Персіваль і граф проведуть першу половину дня, і ця моя тривога ніяк не вгамовувалась, особливо щодо сера Персіваля, адже він залишив нас зразу після сніданку й сам, незважаючи на дощ, пішов з дому. Він не сказав нам ні куди йде, ні коли його сподіватися додому. Ми бачили, як він пройшов попід вікном їдальні, у водонепроникному плащі й високих чоботях, — от і все.

Граф пробув ранок тихо-мирно вдома, трохи в бібліотеці, трохи у вітальні, награючи на роялі уривки мелодій та мугичучи арії собі під ніс. Судячи з цих проявів, у ньому досі ще брала гору сентиментальна сторона його вдачі. Був він мовчазний, чутливий, а скільки вже зітхав та умлівав мрійливо з щонайменшого приводу — стільки зітхати та вмлівати можуть лише товстуни.

Настала пора другого сніданку, а сер Персіваль усе не вертався. Граф посів за столом місце свого відсутнього друга, зажурено зжер більшу частину фруктового торта, влив у себе цілий глек вершків і, як тільки звершив це, з'ясував нам усю доблесть гурманського свого досягнення.

— Смак до солодкого, — мовив він таким-то млосним та лагідним голосом, — це невинна пристрасть жінок і дітей. Мені любо поділяти з ними цей смак, чим я перекидаю ще один місток до вас, мої дорогі леді.

Через десять хвилин Лора підвелася з-за столу. Мені так кортіло піти разом із нею, але