Жінка у білому - Вилки Коллінз

Пошукавши обох їх у всіх напрямках і ніде не знайшовши, я вернулася додому й оглянула одну по одній всі кімнати долішнього поверху. Ніде нікого. Повернувшись у хол, я пішла нагору до Лори. Коли я минала кімнату мадам Фоско, графиня якраз прочинила свої двері. Я зупинилась запитати, чи не знає вона, де знаходяться нині її чоловік та сер Персіваль. Так, вона бачила їх обох з вікна десь добру годину тому. Граф, як завжди люб'язний, подивився вгору й, звично уважний до дружини в найменших дрібницях, повідомив її, що вони з його другом ідуть на далеку прогулянку.

На далеку прогулянку! Скільки я їх обох знаю, вони не звичні до спільних прогулянок. Сер Персіваль полюбляв тільки вершницькі виїзди, а граф (не рахуючи тих випадків, коли з чемності зголошувався супроводжувати мене) взагалі не любив прогулянок.

Коли я прийшла до Лори, з'ясувалось, що за моєї відсутності вона згадала про невирішену справу з підписом. Ми обидві геть забули про неї, захопившись розмовою про Лорину зустріч із Анною Катерік. Вона зустріла мене словами, що дивується, чому її не кличуть у бібліотеку до сера Персіваля.

— Можеш про це не турбуватися, — мовила я. — Принаймні сьогодні ніхто не випробовуватиме ні твоєї, ні моєї витримки. Сер Персіваль перемінив свої плани — справу з підписом відкладено.

— Відкладено? — вражено повторила Лора. — Хто тобі це сказав?

— Вершитель нашої долі — граф Фоско. Думаю, що саме його втручанню ми зобов'язані переміною планів твого чоловіка.

— Але ж цього не може бути, Меріан! Якщо мій підпис, як ми гадали, потрібен серові Персівалю, щоб терміново дістати необхідні йому гроші, то як він міг відкласти це діло?

— Я думаю, Лоро, що по відповідь не треба далеко ходити. Хіба ти забула про розмову сера Персіваля з його повірником, яку я підслухала на східцях, поки вони переходили хол?

— Ні, не забула, але я не пам'ятаю...

— А я пам'ятаю. Було запропоновано два виходи. Або добути твій підпис під документом, або виграти час, видавши векселі на три місяці. Очевидно, він вибрав друге, і ми можемо сподіватись, що на якийсь час нас звільняють від участі в фінансовій скруті сера Персіваля.

— Ох, Меріан, це звучить надто гарно, щоб бути правдою!

— Ти так гадаєш? Не так давно ти зробила комплімент моїй пам'яті, а це вже наче сумніваєшся в ній. Ось я дістану свого щоденника, і ти побачиш, правду я кажу чи ні.

Я зараз же пішла й принесла щоденника.

Переглянувши мій запис про візит повірника, ми обидві переконалися, що я достеменно пам'ятала умови вибору, який стояв перед сером Персівалем. Я майже так, як Лора, дуже втішилася тим, що моя пам'ять і в цьому випадку послужила мені вірно, як завжди. В небезпечній непевності нашого становища неможливо вгадати, як багато в майбутньому залежатиме від регулярності цих моїх записів та надійності моїх спогадів у ту мить, коли я їх занотовую. Вираз Лориного обличчя, її поведінка підказують мені, що й вона подумала те саме. Все це такі дрібниці, мені навіть незручно про них писати, але як яскраво висвітлюють вони нашу цілковиту безпомічність! Мабуть, нам і справді нема на що покластися, якщо той факт, що пам'ять мене не зраджує, ми вітаємо так радісно, начебто здобули нового друга!

Гонг, що скликав усіх на обід, розлучив нас. Щойно він відлунав, як повернулися з прогулянки сер Персіваль і граф. Ми почули, як внизу господар дому гримає на слуг за п'ятихвилинне спізнення та як звично втручається гість, щоб запанували доброзвичайність, мир і спокій...

Ось і вечір минув. Нічого особливого не сталось. Але я запримітила деякі особливості в поведінці сера Персіваля й графа і лягаю спати, дуже тривожачись за Анну Катерік і за наслідки її завтрашнього побачення з Лорою.

За останній час я досить добре вивчила вдачу сера Персіваля і знаю, що він буває найпідступніший і тому найнебезпечніший, коли надягає машкару люб'язності. Тривала прогулянка з графом призвела до того, що манери його виправились, особливо стосовно його власної дружини. На Лорин таємний подив і на мій таємний жах, він почав називати її на ім'я, поцікавився, чи давно вона мала звістку від свого дядечка та коли вона гадає запросити місіс Везі на гостину в Блеквотер-Парк. І взагалі був такий люб'язний, уважний до Лори, що майже став схожий на самого себе в дні свого відворотного залицяння в Ліммеріджі. Вже це одне — лиха прикмета. Але ще лиховіснішим видалося мені те, що по обіді він прикинувся, ніби заснув у вітальні, а сам крадькома стежив за Лорою і мною, гадаючи, що жодна з нас цього не помічає. За вчора й сьогодні я ні на мить не засумнівалася, що так раптово він їздив саме у Велмінгам до місіс Катерік, але після сьогоднішнього вечора боюсь, що його мандрівка була аж ніяк не даремна. Напевне, він дістав важливі відомості, заради яких і їздив. Коли б я знала, де шукати Анну Катерік, я б устала завтра на світанку й пішла остерегти її.

В той час як сер Персіваль показав себе сьогодні ввечері таким, яким я його, на жаль, надто добре знала в минулому, граф постав переді мною в цілковито новому світлі. Нині він дозволив мені вперше познайомитися з ним у ролі людини почуття — почуття, віриться мені, справжнього, а не награного, показного.

Почати хоч би з того, що він був стриманий, тихий; очі його блищали, а голос бринів глибоким, сокровенним переживанням. Убраний він був (от ніби між його найрозкішнішим костюмом і найщирішими поривами душі існував якийсь прихований зв'язок) у найчудовішу свою камізельку — з блідо-зеленого атласу, вишукано оторочену гарним срібним шнурком. Голос його вигравав, стихаючи до найніжніших відтінків, усмішка була сповнена задуманого, батьківського захвату, коли він звертався до Лори чи до мене. Він тис під столом руку своїй дружині, коли вона дякувала йому за яку-небудь дріб'язкову увагу з його боку, виявлену їй за обідом. Він цокався з нею келихами.

— За ваше здоров'я й щастя, ангеле мій! — виголошував він, дивлячись на неї люблячими, блискучими очима.

Він майже нічого не їв, знай зітхав, а коли друг брав його на кпини, промовляв тільки: «Мій добрий Персівалю!» По обіді він узяв Лору