Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Тоді як люди неосвічені старанно спускалися по цих сурмах інформування на дно колодязя, де Істина тримає свій маленький двір, – учені не менш діяльно викачували її вгору по сурмах діалектичної індукції – фактами вони не цікавилися – вони зайняті були висновками. —
Жодна вчена корпорація не кинула б на цей предмет стільки світла, як медичний факультет, – якби всі його диспути не оберталися навколо жировиків і набряклих пухлин, від яких він, хоч убий, ніяк не міг одкараскатися. – Ніс чужоземця не мав нічого спільного з жировиками і набряклими пухлинами.
Було, одначе, дуже переконливо доведено, що така важка маса чужорідної матерії не може накопичитись і зосередитися на носі під час перебування немовляти іn utero[191] без порушення стійкої рівноваги плоду, чому той неодмінно перекинувся б головою вниз за дев’ять місяців до терміну. —
– Опоненти погоджувалися з цією теорією – вони лише заперечували наслідки, що випливали з неї.
І якби в самому зародку і при зачатках утворення такого носа, ще до його появи на світ, не було закладено, – говорили вони, – потрібної кількості вен, артерій і т. д. для достатнього його живлення, то він не міг би (це не стосується випадку з жировиками) правильно рости і триматися згодом.
Усе це було спростовано в дисертації про живлення і його дію на розширення судин, а також на зростання і розтягування м’язових частин до найфантастичніших розмірів. – Захопившись цією теорією, автори її дійшли навіть до твердження, що в природі немає такої сили, яка могла б перешкодити носу досягти величини людини.
Їх супротивники довели за всіма правилами, що такого нещастя боятися нічого, доки людина має тільки один шлунок і одну пару легенів, – бо шлунок, – говорили вони, – єдиний орган, призначений для вживання їжі та перетворення її на хілус, – а легені являють собою єдине знаряддя для утворення крові; – але шлунок не може переробляти більше того, що йому доставляється апетитом; і якщо навіть припустити, що людина здатна перенавантажувати свій шлунок, природа все ж поставила межі його легеням – машина ця певної величини та сили і може виконувати в певний час лише певну кількість роботи – іншими словами, вона може виробляти рівно стільки крові, скільки вимагається для однієї людини, не більше; таким чином, – доводили вони, – якби ніс був величиною з людину – це неминуче призвело б до омертвіння організму; а оскільки нічим було б підтримувати і людину і його ніс, то або ніс неодмінно відвалився б од людини, або людина відвалилася б од свого носа.
– Природа пристосовується до таких випадковостей, – заперечували опоненти, – інакше що ви скажете про цілий шлунок – і цілу пару легенів і тільки половину людини, коли, наприклад, обидві її ноги відбатовано гарматним ядром?
– Вона помирає від повнокров’я, – була відповідь, – або почне харкати кров’ю і за два або три тижні згасне від сухот. —
– Трапляється й зовсім інше, – заперечували опоненти. —
– Не мусить траплятися, – отримували вони відповідь.
Допитливіші та вдумливіші дослідники природи та її творів хоча й ішли пліч-о-пліч добрячу частину шляху, під кінець, проте, так само розділились у своїх судженнях із приводу цього носа, як і члени медичного факультету.
Вони дружньо погоджувалися, що існує правильне геометричне співвідношення між різними частинами людського тіла та їх різним призначенням, різними посадами і відправленнями, яке може порушуватися лише у відомих межах, – що Природа хоча і дозволяє собі витівки – але вони обмежені відомим колом – відносно діаметра якого ці дослідники природи не могли порозумітися.
Логіки трималися сутності порушеного питання набагато ближче, ніж усі інші категорії учених; – вони починали й закінчували словом ніс; і коли б не petіtіo prіncіpіі,[192] на яку натрапив наймайстерніший із них, усю контроверзу було б одразу уладнано.
– Ніс, – доводив цей логік, – не може кровоточити без крові – і не просто крові – а крові, що здійснює в нім обіг, при якому тільки й можливий рух крапель, – (струмінь є тільки швидший рух крапель, і тому я на ньому не зупиняюся, – сказав він). – А оскільки смерть, – вів далі логік, – є не що інше, як застій крові —
– Я відкидаю це визначення. – Смерть є відділення душі від тіла, – заявив його супротивник. – Отже, між нами немає згоди відносно нашої зброї, – сказав логік. – Отже, не варто й затівати цю суперечку, – заперечив його супротивник.
Цивілісти були ще лаконічніші; те, що вони запропонували, скоріше схоже було на судову постанову – ніж на доказ.
– Якби такий жахливий ніс, – говорили вони, – був справжній ніс, його не потерпіло б ніяке громадянське суспільство, – а якби він був підроблений – то обман суспільства такими фальшивими знаками та емблемами був би ще більшим порушенням його прав і виявився б іще менш припустимим.
Єдиним запереченням на рішення цивілістів було те, що коли таким чином що-небудь доводилося, так тільки те, що ніс чужоземця не був ні справжнім, ні підробленим.
Це залишало простір для продовження контроверзи. Адвокати церковного суду стверджували, що немає ніяких підстав для припинення розслідування, оскільки чужоземець ex mero motu[193] признався в тому, що побував на Мисі Носів і дістав собі один із найвидніших і т. д. і т. д. – На це була відповідь: неможливо, щоб була така місцевість, як Мис Носів, а вчені не знали б, де вона розташована. Представник страсбурзького єпископа схилився на бік адвокатів і роз’яснив суть справи у трактаті про алегоричні вислови, показавши, що Мис Носів є просто алегоричний вислів і означає всього лише, що природа наділила чужоземця довгим носом; на доказ представник єпископа посилався, виявляючи велику ерудицію, на нижченаведені авторитети,[194] і таким чином питання отримало б остаточне рішення, якби не виявилося, що дев’ятнадцять років тому за допомогою цих самих посилань розв’язано було суперечку про деякі пільги для деканських і капітульських земель.
Сталося, – не скажу, на шкоду істині, тому що, діючи так, вони побічно її підтримували, – сталося, що обидва страсбурзькі університети – лютеранський, заснований 1538 року Яковом Стурмієм, радником сенату, – і папістський, заснований австрійським ерцгерцогом Леопольдом, – якраз у цей час прикладали всю глибину своєї ученості (якщо вилучити звідти якраз стільки, скільки було потрібно для справи абатисі Кведлінбурзькій про спідничні розпірки) – на вирішення
