Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
На двадцять восьмий день увічливий чужоземець обіцяв повернутися до Страсбурга.
Сім тисяч карет (Слокенбергій, імовірно, припустився деякої помилки у своїх числових даних), сім тисяч карет – п’ятнадцять тисяч одноколок – двадцять тисяч возів, переповнені сенаторами, радниками, синдиками – бегінками, вдовами, дружинами, дівицями, канонісами, наложницями, всі у своїх каретах. – на чолі процесії абатиса Кведлінбурзька з настоятелькою, деканшею і підуставщицею в одній кареті, а ошую від неї страсбурзький декан із чотирма вищими посадовцями свого капітулу – інші йшли за ними безладно, абияк: – хто верхи – хто пішки – кого вели – кого везли – хто спускався по Рейну – хто однією дорогою – хто іншою – всі висипали зі сходом сонця на велику дорогу зустрічати ввічливого чужоземця.
Тепер ми швидко наближаємося до катастрофи моєї повісті – говорю катастрофи (вигукує Слокенбергій), оскільки правильно побудована повість знаходить задоволення (gaudet) не лише в катастрофі чи перипетії, властивій драмі, але також в усіх істотних складових частинах останньої – у неї є свої протасис, епітасис, катастасис,[198] своя катастрофа чи перипетія, що виростають одне з одного в тому порядку, як уперше встановив Аристотель. – Без цього, – говорить Слокенбергій, – краще і не братися за розповідь повістей, а зберігати їх про себе.
В усіх десяти повістях кожної з десяти моїх декад я, Слокенбергій, так само твердо тримався цього правила, як і в цій повісті про чужоземця та його ніс.
– Починаючи від його переговорів із вартовим і до від’їзду з міста Страсбурга, після того, як він зняв свої штани з яскраво-червоного атласу, тягнеться протасис, або пролог – де вводяться Personae Dramatіs[199] і намічається початок дії.
Епітасис, в якому дія зав’язується міцніше й наростає, поки не досягнуто вищого напруження, званого катастасис і для якого зазвичай відводиться другий і третій акти, охоплює той жвавий період моєї повісті, що міститься між першим нічним гармидером із приводу носа й завершенням лекцій про нього сурмачевої дружини на великій міській площі; а період від початку диспуту між ученими – до завершальної його частини, коли доктори знялися з якоря і попливли, залишивши засмучених страсбуржців на березі, – утворює катастасис, в якому події та пристрасті визріли вже настільки, що готові вибухнути в п’ятому акті.
Останній починається з виїзду страсбуржців на франкфуртську дорогу й закінчується розв’язанням плутанини й переходом героя зі стану хвилювання (як його називає Аристотель) у стан душевного світу і спокою.
Це, – говорить Гафен Слокенбергій, – становить катастрофу або перипетію моєї повісти – і цю її частину я збираюся зараз розповісти.
Ми покинули чужоземця таким, що міцно заснув за запоною – тепер він знову виходить на сцену.
– Що ти насторожив вуха? – Це тільки подорожній верхи на коні, – були останні слова чужоземця, звернені до мула. Тоді ми не визнали доречним сказати читачеві, що мул повірив на слово своєму хазяїну і без подальших якщо і але пропустив мандрівника та його коня.
Цей мандрівник чимдуж квапився ще до світанку дістатися Страсбурга. – Як це безглуздо з мого боку, – сказав він подумки, проїхавши ще з милю, – уявляти, ніби сьогодні вночі я потраплю в Страсбург. – Страсбург! – великий Страсбург; – Страсбург, столиця усього Ельзасу! Страсбург, імперське місто! Страсбург, суверенна держава! Страсбург, із п’ятитисячним гарнізоном кращого війська у світі! – Та ба! Коли б я був у цю хвилину біля воріт Страсбурга, мені б не вдалося дістати доступ у нього і за дукат – навіть за півтора дукати – це занадто дорого – краще мені повернутися на заїжджий двір, повз який я проїхав, – аніж лягти спати невідомо де – або дати невідомо скільки. – Розсудивши таким чином, подорожній повернув коня і через три хвилини після того, як чужоземець пішов спати у відведену йому кімнату, прибув на той самий заїжджий двір.
– У нас є свиняче сало, – сказав хазяїн, – і хліб – до одинадцятої години вечора було також три яйця – але один чужоземець, який приїхав годину тому, замовив собі з них омлет, і у нас нічого не залишилося. —
– Не біда! – сказав мандрівник, – я такий змучений; мені б тільки ліжко. – Такого м’якого, як у мене, вам не знайти в усьому Ельзасі, – відповів хазяїн.
– Я б його запропонував чужоземцеві, – вів далі він, – тому що це краще моє ліжко, – якби не його ніс. – Що ж, у нього нежить? – запитав мандрівник. – Ні, наскільки я знаю, – вигукнув хазяїн. – Але це похідне ліжко, і Джасинта, – сказав він, поглянувши на служницю, – уявила, що в ньому не знайдеться місця для його носа. – Як так? – закричав мандрівник, відступаючи назад. – Такий довгий у нього ніс, – відповів хазяїн. – Мандрівник пильно подивився на Джасинту, потім на підлогу – опустився на праве коліно – і притиснув руку до серця. – Не жартуйте з мого занепокоєння, – сказав він, встаючи. – Це не жарт, – сказала Джасинта, – а розкішний ніс! – Мандрівник знову впав на коліна – притиснув руку до серця – і мовив, звівши очі до неба: значить, ти привів мене до мети мого паломництва. Це – Дієго.
Мандрівник був братом тієї самої Юлії, до якої так часто волав чужоземець, їдучи пізно увечері зі Страсбурга верхи на мулові; за її дорученням він і вирушив у подорож, з метою розшукати Дієго. Він супроводжував сестру з Вальядоліда через Піренеї у Францію, виявивши немало винахідливості, щоб рухатися численними звивинами та крутими поворотами тернистих шляхів закоханого.
– Юлія знемагала від важкої подорожі – і не в змозі була зробити ні кроку далі за Ліон, де, знесилена тривогами чутливого серця, про які всі говорять, – але які мало хто відчуває, – вона захворіла, але знайшла ще в собі силу написати Дієго; взявши з брата клятву не показуватись їй на очі, поки він не розшукає Дієго, Юлія вручила йому лист і захворіла.
Фернандес (це було ім’я її брата) – дарма що похідне ліжко було таке м’яке, якого
