Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер

Джозеф ХЕЛЛЕР

ПАСТКА НА ДУРНІВ

Сатиричний роман

«МАЛЕНЬКА ЛЮДИНА» У ВЕЛИКІЙ ВІЙНІ

Роман Джозефа Хеллера «Пастка на дурнів» опубліковано 1961 року. Автору минуло тоді тридцять вісім літ. Це була його перша книжка. Писалася вона довго і важко, але помітили й оцінили її невдовзі — факт досить рідкісний, коли згадати, як непросто досягали визнання навіть найобдарованіші американські прозаїки.

Наступної його книжки довелося чекати багато років. Хеллер пише повільно і трудно. Зате кожен його твір стає літературною подією. Так було з його романом «Щось трапилося» (1974), що містив у собі чудово-точний художній аналіз світовідчуття, етики, психології найтиповішого, виплеканого соціальним кліматом часів «холодної війни» конформіста, який з п’ятдесятих років став мало не найпомітнішою постаттю американського суспільства. Так було і з романом Хеллера «Чисте золото» (1979), відверто сатиричною книжкою, в якій автор нещадно висміює всевладдя бюрократизму, закоснілої доктрини політичного мислення, а також безпринципних фразерів, що володіють завидним даром в одну мить змінити переконання, якщо того вимагають інтереси кар’єри.

А втім, для більшості читачів у США Хеллер і сьогодні перш за все автор «Пастки на дурнів», безперечно, найкращої його книжки. У ній немало особистого.

Біографія Хеллера типова для покоління тих, хто народився на початку 20-х років. Син транспортного робітника, він, певно, пройшов би знайомий шлях інтелігента в першому поколінні, якби в його життя не втрутилися події, що торкнулись усього людства. Світова економічна криза передвоєнного десятиріччя боляче вдарила і по відносно благополучних «середніх американцях», уперше примусивши їх замислитись над жорстокими законами реального життя, що досі сприймалися ними як природний стан речей. Слідом за цим соціальним потрясінням прийшла війна.

Більшість американців її не усвідомлювали як війну антифашистську, цілковито виняткову за своїм історичним смислом. Для них це була просто війна, «огидна людська м’ясорубка», як висловився один з американських ветеранів у зовсім недавньому — напередодні 9 травня 1988 р. — інтерв’ю, що його взяв у кількох перехожих на нью-йоркській вулиці кореспондент радянського телебачення. Певною мірою таке ставлення до другої світової війни, тим більше на її початковій стадії, було неминучим, якщо зважити на реальну атмосферу в тодішній Америці.

США входили в антигітлерівську коаліцію і внесли достойний вклад у справу розгрому фашизму. Зустріч на Ельбі залишиться одною з великих подій в історії XX століття. Але війна розгорталася далеко від Америки, і рядовому американцеві її мета, її об’єктивне спрямування не могли бути настільки ясними, як для європейців, які на власному досвіді пізнали, що таке фашизм.

Все це наклало дуже помітний відбиток на властиве масовій свідомості американців сприйняття війни та на твори про війну, написані у США.

В «Пастці на дурнів» Хеллера цей особливий, чисто американський погляд відчутний від першої до останньої сторінки. Війна для самого Хеллера обернулася тягучими буднями армійського табору, а потім — обов’язковими двадцятьма п’ятьма бойовими вильотами, що їх повинен був виконати кожен військовий льотчик. База, куди послали Хеллера, була розташована на Корсіці. Під крилом його бомбардувальника пропливали окупована німцями Італія, Південна Франція, інші країни. Минав 1944 рік; чим закінчиться війна, було вже зрозуміло, але її головний смисл для багатьох американців лишався неясним та й взагалі байдужим. Вони відчували, як день у день слабшає опір противника, і самих себе усвідомлювали переможцями, яким потрібно лише докінчити неприємну роботу, після чого їх, нарешті, відпустять по домівках.

Знекровлена, розорена Європа лежала в руїнах, і багатьом здавалось, що починає справджуватися пророцтво президента США Теодора Рузвельта, який іще на зорі XX сторіччя провіщав, що це буде американський вік. Фашизм був для більшості американських вояків досить абстрактним поняттям: так, їм показували пропагандистські фільми й проводили роз’яснювальні бесіди, але хіба кінокартини, чи розповіді очевидців могли замінити той трагічний досвід, який набула Європа, безпосередньо зіткнувшися з фашизмом, коли він справляв свої криваві тріумфи?

У романі Хеллера є епізодичний персонаж, котрий викликав серйозні ідеологічні підозріння начальства за те, що він, між іншим, несхвально відгукнувся про Гітлера, «який має такі великі заслуги в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині». Перед нами, певна річ, гротеск, сатиричне перебільшення; на ньому побудована вся хеллерівська оповідь. Проте гротеск досягає мети лише за тієї умови, коли вловлює і загострює щось реально існуюче. І Хеллер цього правила дотримується неухильно.

Американського солдата не віддали б під суд з тієї причини, що йому не подобається фашистський фюрер, але навряд чи в нього знайшлося б багато співчуваючих серед товаришів. У більшості своїй вони вважали, що воюють просто з німцями, так само, як довелося повоювати з німцями їхнім батькам; які порядки встановив у Німеччині нацизм, який людський тип він виховав — це лишалось для них і незбагненним, і нецікавим. А серед тих, хто стояв біля керма політики і біля руля американської воєнної машини, навіть наприкінці війни зустрічались — і зовсім не як виняток — люди, котрі вважали, що союз з фашистською Німеччиною був би для Америки значно вигідніший, ніж боротьба проти неї. Люди, наділені владою, відверто говорили, що за безумствами Гітлера потрібно бачити й те «позитивне», що приніс із собою фашизм, який покінчив з «комуністичною заразою», з безробіттям, із страйками і взагалі дав зразок сильної держави, що диктувала іншим народам свою волю, як має її, мовляв, диктувати Америка в післявоєнному світі.

Такі настрої були знайомі багатьом американцям, які пройшли крізь війну, куди краще, ніж той фашизм, проти якого вони воювали. І вже чи не всім був знайомий убивчий, бездушний розпорядок казарми, знайома ця безперебійно працююча машина пригнічення, жорстокості й насильства, якою поставала армія в своєму повсякденному функціонуванні. В Європі, поневоленій, але не скореній, точилася битва заради самого життя на землі. В Америці мільйони вчорашніх підлітків, одягши солдатську форму, місяцями, а траплялось, і роками нудилися в навчальних таборах, не розуміючи до ладу, навіщо їх призвали в армію. І, поки робилися складні політичні розрахунки, поки їхня держава маневрувала і вичікувала, долею їхньою розпоряджався який-небудь фанатик армійської регламентації — чи то садист із погонами капрала, чи то високий пентагонівський чин, для якого війна була насамперед зручною можливістю задовольнити свої кар’єристські амбіції.

Зеленим хлопчакам, які одержали повістки, належало пройти виховання у цій буденній нелюдськості, щоб із них вивітрились ліберальні дурощі й назавжди забулись пусті слова про гідність людини, про гуманність, про мораль. Сучасний американський прозаїк Уїльям Стайрон, який на собі пізнав ефективність такого виховання, назвав його «переробкою людського м’яса». Коли цей процес закінчувався, їх